Дмитро МАЛАКОВ,
старший науковий співробітник Музею історії Києва
Щоосені перед киянами старшого віку невмолимо спливають спогади: спочатку про вересень 1941 року, коли рідний Київ здали нацистським військам, а потім — про листопад 1943-го, коли нас визволили. Не всіх то якось хвилює чи цікавить, одначе автор цих рядків від 1970 року виступає в періодиці, на радіо і телебаченні — згадуючи, нагадуючи, з часом дедалі більше розмірковуючи про минуле лихоліття. А ще — виконуючи неписаний заповіт старшого брата — заслуженого художника України Георгія Малакова (1928—1979). Він, старший на десять років, пережив ті часи незрівнянно свідоміше, не раз наражаючись на смертельну небезпеку, а потім відобразив пережите спочатку в рисунках автобіографічного альбому, а через роки — у серіях ліногравюр, які вже стали хрестоматійними. Ось і цього року в новій експозиції Музею історії Києва, нещодавно оновленій до пам’ятного старим киянам дня 6 листопада, можна бачити дві ліногравюри Георгія Малакова на цю тему. Збігли роки, десятиліття і його вже називають мистецьким літописцем Києва часів минулої війни. А ми продовжуємо досліджувати тему.
Приводом для пропонованого читачам “Слова Просвіти” допису послугували дві архівні світлини, на яких видно… дерева — ті самі, що вже самотньо доживають віку біля трьох старих адміністративних будинків на початку Хрещатика. Щоразу, проходячи повз них — чи то йдучи на роботу в “Український дім”, чи то до редакції “Слова Просвіти”, подумки вітаюся з двома могутніми берестами. Вони варті пошанування і за вік, і за те, що упродовж довгого життя на головній вулиці столиці бачили все, що там коїлося. Якби ж то могли ще й говорити…
Вдивіться в ці хрещатицькі світлини. На одній бачимо вервечку німецьких критих вантажівок попід будинками №№ 3, 5, 7 — ліворуч, а праворуч — теж вервечку, але вже молоденьких деревець, що тягнуться вздовж бордюру. Людей не видно — ще б пак: це вересень 1941 року, позаду горить Хрещатик. Його почали підривати й палити радянські підпільники на п’ятий день окупації, щоб, за сталінською настановою, “наша земля горіла під ногами фашистських окупантів”. Поміж деревець видно так званий “тютюновий” кіоск — один із тих, що їх встановили перед війною в центрі Києва. Їх виконано у формі і стилі українського бароко за проектами відомих зодчих, за взірцем архітектури будинку Полтавського земства, впровадженої на початку ХХ століття Василем Кричевським. Сьогодні складається враження, що наприкінці політично суворих 30-х років Україну й україніку радянська влада, хоч як дивно, шанувала більше, ніж теперішні владні чужинці в незалежній від українців Україні… Праворуч на знімку бачимо будинки №№ 6, 8 та 10 — вони й зараз шляхетно прикрашають Хрещатик. Молоді, “радянської” посадки деревця тоді ледь закривали перший поверх.
На іншому знімку, датованому початком листопада 1943 року, — те саме місце й ті самі дерева, щоправда — на другому плані (попереду і ліворуч — непарний бік Хрещатика). За ними височать шестиповерхові представницькі фасади колишніх, ще дореволюційних банків. Будинки №№ 6, 8 та 10 стоять і досі. Решти не видно за туманом і димом від пожеж, бо, залишаючи Київ, нацистські загарбники так само вдалися до тактики “випаленої землі”. Тоді поблизу теперішньої Європейської площі згоріли: будинок нинішньої Національної парламентської бібліотеки України, довоєнний Будинок Оборони (Хрещатик, 1), сусідній № 3, над ними, на горі — колишній Інститут шляхетних дівчат (перед війною — НКВС), гарні колишні прибуткові житлові будинки на Костьольній тощо. Отож це звідти дим. По війні все, крім №№ 1,3, відбудували.
А сучасний перехожий на цьому місці Хрещатика не стільки дивиться на ті фасади та на гарних київських дівчат, скільки пильнує, щоб не потрапити ненароком під колеса “крутої” автівки, яким дозволено все, і на хідниках теж. Тим більше не кожен зверне увагу на якусь дивну розстановку чавунних мереживних покриттів на тих місцях, де ростуть чи росли дерева. І чому ось тут, біля колишнього будинку трестів на Хрещатику, 6, та спуску до підземного переходу ті дерева стоять у два ряди — два старі берести й молоді? Нині це загадка для нових поколінь киян…
Тож зазирнемо в минуле.
Одразу по визволенні Києва восени 1943 року радянська пропаганда здійняла галас про “варварство німецько-фашистських окупантів” — руйнування Хрещатика. Вже 8 листопада “Правда” повідомляла (для точності дамо мовою оригіналу): “Захватив Киев, немцы начали методически умерщвлять его. Сначала был разрушен Крещатик…” Того ж листопада на екрани радянських кінотеатрів вийшов черговий випуск (№ 70—71) “Союзкіножурналу”, який тоді демонструвався перед початком кожного кіносеансу. У кадрах — палаючий Київ, палаючий Хрещатик — оті №№ 1, 3. Відтак у свідомості всіх, хто був за лінією фронту діючої Червоної армії, в радянському тилу, міцно закарбувалося: знищення Хрещатика — справа рук фашистських загарбників. І тільки небагато киян — тих, хто пережив нацистську окупацію і все бачив на власні очі (а таких була лише п’ята частина довоєнних киян), залишилася правдивими носіями історичної пам’яті. Але “справжні радянські патріоти” — фронтовики й евакуанти до їхньої думки, до їхніх свідчень і спогадів ставилися з недовірою і навіть підозрою. Затято вірили офіціозу. Втім, як можна оперувати й маніпулювати суспільною думкою, тепер знають навіть підлітки, бо те саме коїться і на їхніх очах в уже незалежній, повторимося, від українців Україні. Якщо в Києві могли вибрати мера з космосу, нічого дивуватися. Новітні технології дозволяють “вибрати” всіх, хто того дуже хоче. Влада може все.
Навесні 1944 року розгорнулася масова робота з розчищення Хрещатика від руїн. Оголосили всесоюзний конкурс на кращий проект відбудови і реконструкції центру столиці України. Почалося з винесення в натуру нових “червоних ліній”: Хрещатик став удвічі ширшим — до 100 метрів — за рахунок лівого, непарного боку, що постраждав найбільше від вибухів і пожеж. Відтак два колишні непоказні флігелі неподалік Бессарабської площі опинилися на новій фасадній лінії. Стали ширшими й хідники, адже в ті часи, ще за старим, дореволюційним міським звичаєм, кияни любили надвечір прогулюватися Хрещатиком, фланували, віталися зі знайомими, ласували морозивом і газованою водою (кава тоді, у повоєнні роки, ще не увійшла в моду й навіть нагальну та неодмінну, як тепер, потребу). Вздовж нових хідників встановили нові претензійно монументальні ліхтарі, причому кожен другий має обабіч постаменту з сірого граніту так само поліроване сидіння для зручності перехожих. Тоді ж на вулиці висадили молоді липки, а між ними влаштували рабатки, на яких наприкінці літа пломеніли червоні канни. Кожну ланку липок перед ліхтарями фланкували деревця горобини. Наприкінці осені, перед зимою, коли деревця горобини скидали листя і рясніли кетягами яскраво-помаранчевих ягідок, сюди зліталися зграйки омелюх, об’їдаючи плоди і пересвистуючись. Та нема вже тих липок і тої горобини, а омелюхи взялися за омелу, яку люблять, від якої й мають назву та розносять по деревах заразу. Певно, росіяни не такі спостережливі, бо називають цих пташок свірістєль.
Отже, до 2004 року стару лінію забудови непарного боку Хрещатика, а відтак і колишню ширину вулиці ще можна було уявити за фасадом будинку № 5. Але його зламали заради амбітного проекту нового хмарочоса, хоча теперішня прогалина навіть не фахівцеві з містобудування й архітектури ясно показує: зробіть просто вставку тої самої висоти — он навіть нависаючі карнизи правого крила готелю “Дніпро” і лівого торця колишньої Укоопспілки просяться з’єднати їх! Але ж невгамовний зиск уже й так заможних осіб хоче вкотре взяти гору над архітектурною естетикою і здоровим глуздом міських традицій.
Так-от, коли за новим проектом розширювали хідники також правого, парного боку Хрещатика (на чотири метри), нові молоді деревця висадили вже край нового бордюру, а старим рослинам дозволили раювати й далі. У ті часи кияни, наснажені повоєнним духом відродження й древлянськими генами, обожнювали дерева, вклонялися їм, як індійці коровам. Тепер тільки це місце на Хрещатику і пара довгожителів берестів нагадує про стару планувальну схему Хрещатика. Нагадує тим, хто вважає себе Киянином, незалежно від столичної прописки. За ці сімдесят років берести височать уже на всі чотири поверхи будинків-сусідів.
І ви, шановний читачу, проходячи Хрещатиком, торкніться стовбурів цих поважних берестів — дерева теж дають наснагу на добрі справи. Пригадайте: мало не в кожному селі, де росте дерево-патріарх, із ним неодмінно пов’язують імена національних героїв — скільки в Україні є дубів і лип як не Залізняка чи Гонти, то Шевченка неодмінно. А київські екскурсоводи — завзяті творці міських легенд — ще дадуть і цим деревам влучні імена. Шануймося!
