Володимир Сосюра (1898—1965). Наймення вітру

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Вітру наймення — Володька.
В. Сосюра

Найпопулярніший із ліриків, чия сила невід’ємна від його ж слабкості. Сила ліричної зухвалості і слабкість щирої, але хиткої душі, яка, бурхливо реагуючи на те, що її зачіпає, не здатна вивищитися над ним шляхом відбору й узагальнень.
Всю складність інтиму Сосюра зводив до одноманіття імпульсів та рефлексій, що, з огляду на велику і неконтрольовану продуктивність, спричинилося до незліченних самоповторів і примітивізації.
Його сприйняття й відштовхування від конкретики типові для маргінала, напівселюка і напівпролетарія із замашками апаша.
Він простакуватий, розхристаний, нерозважний, не завжди доладний.
Він сипле дурницями так щедро, що їх перестаєш зауважувати, як забуваєш і ряснопад імен жінок з переможного авторського реєстру, бо чи не всі вони — на один копил: індивідуальне в них знівельоване або ж ледь проглядається.
Коли Сосюра намагається епатувати, то робить це вкрай невигадливо: “Мені хочеться ходити з одрізаною головою Данте на руках і слухать про любов до Беатріче”.
Читацький досвід підтверджує: любовна лірика не тільки облагороджується, а й урізноманітнюється культурою. Чим вона ґрунтовніша, тим тонша, багатша, розмаїтіша і гама почувань.
У Сосюри з цим пунктом сутужно, тим очевидніші грубі прорахунки.
Вірити йому необов’язково, інакше довелося б визнати, що він власноруч перестріляв безліч людей, “злотопогонних” офіцерів зокрема.
Похвальба ця зривається з його уст так часто, що переконуєшся в слушності ним же сказаного: “Видумать може поет те, чого з ним не було”.
Видумував він — як без цього лірикові? — й інтимні колізії. Тому такі вони схожі й заїжджені явною нісенітницею, вживанням одних і тих же тропів: якщо очі, то неодмінно сині, якщо волосся, то золоте.
У загальних рисах його освідчення в коханні — це  мовби єдиний  ліричний сюжет, де незмінний не тільки він, а й вона, хоча кожного разу під іншим “іменним кодом”.
Коли ж реальність підсовувала свої сюжети, Сосюра, не моргнувши, порушував правила доброго тону. З хлоп’ячою образливістю скаржився сам на себе: “Казала: — Все мені роби, — я ж тільки брав за груди”. Опускався до самопародійності, чого лірик “ні за які гроші” не повинен собі дозволяти: “Я цілував твою шинелю й обмотки, білі од води”. Ошелешував відвертістю такого штибу: “Огонь і мука між ногами”. А то й клав наповал: “Раз знайшов я твої панталони передерті, засохлі й брудні”.
Парадокс ще й у тім, що йдеться про жінку, образом якої навіяний один із його шедеврів — “Так ніхто не кохав…”
Про це можна б і промовчати, але в тім-то й річ, що лірика Сосюри чи не суцільний парадокс: суміш високого і низького, смішного й трагічного, мудрого й…
Та ось питання — чи не такою “різноякісною” й постає людина у щасті й нещасті, коли забуває про камуфляж?
І що як саме позірна недалекість, возведена в абсолют, спроможна найправдивіше вихлюпнути арарати збудження і сум’яття?
Сосюра возвеличив кохання і він же його збаналізував і за-штампував.
Інфляція інтиму сягнула б критичної межі, коли б казуси і ляпи не урівноважувалися задушевністю, “восторженістю” (одна з його кальок), налаштованістю на неодмінно світлу ноту, на радість буття.
Марно шукати в Сосюри глибокого дихання душі. Він виразник її перебіжного й примхливого існування.
Це поет-дитина, що в дитячості своїй приваблива. Дитина, яка вся у протиріччях, дарма що намагається подорослішати.
Це безпомильно відчув звичайний читач і прийняв його якщо й не беззастережно, то з довірою, бо впізнав у недосконалих текстах себе.
В. Петров, він же Домонтович, розмірковуючи над творчістю Олеся, висловив думку про те, що є поезія звичності, загально-прийнятного, поезія узагальненої поетичності.
Сосюра — майстер саме такої поезії. І в цій ролі здобувся на вірші, які хвилюватимуть завжди.
Він рано загнав себе у резервацію штампів. Рецензент однієї з перших його збірок М. Доленго зауважив, що автор зловживає епітетом золотий. Але Сосюра, натура стихійна, не вельми зважав на критику. Звідтоді пішло-поїхало: золоті коліна, золоті зуби, золоті стегна, золоті очі. Усе, що ставало об’єктом уваги, зазолотіло на всю довжину життя.
Схильність до імпровізації, легкопису, до одних і тих же колізій, численні самоповтори, інерційність образів — ці вади затягнулися в часі і кинули лапату тінь на світлий ліричний хист поета. Довго і не без втрат звільнявся Сосюра від  диктату Єсеніна.
Далася взнаки й інфекційна хвороба: намагання епатувати. Вітер у нього “поросям верещить між колінами”, зоря “заломила руки”, ліричний герой запевняє, що він розбив голову “об каміння неба”.
Поза, карколомність метафор, приблизність означень, сяке-таке римування, недоладності — це все видиме без напруження зору.
Сосюра одноманітний, інфантильний, коло його зацікавлень звужене, відвертість не завжди усвідомлена. Відвертість дикоростучої квітки.
Не все можна списати на підневільність музи. Налягало робітфакіство, що не мало під собою опертя у вигляді культури. Невипадково, либонь, поет полишив навчання у новоспеченому університеті.
Щоправда, це не означає, що коли б він той університет закінчив, то його поетичний алмаз став би діамантом. Шліфування мінералу творчості — процес залежний від багатьох чинників.
Та попри всі огріхи, Сосюра поет істинний. За вдачею, за характером сприйняття.
Характер той проявляється у ліричному зухвальстві. Це коли почуття випереджають табу розуму. Саме в цьому секрет популярності, що випала на його долю.
Яскравий рік у біографії Сосюри — 1948-й. Рік поем: “Каїн”, “Мойсей”, “Христос”, написаних у рекордно стислі строки. І хоч усі вони “обільшовичені”, Сосюра постав у них в іншій якості. Несподіванки траплялися й раніше.
У голові твоїй макуха,
хіба ж ти можеш жить сама,
російсько-польська потаскухо,
малоросійськая тюрма!
Так до України звертався тільки Маланюк, якому Сосюра по-грожував: “Ми ще зустрінемось в бою!” Та замість бою пристав на Маланюкову ноту. Під віршем дата — 1927, Одеса.
Що колишній петлюрівець потроху прозрівав, але грав “на публіку”, “свідомо дурнішав”
(Л. Новиченко), засвідчує поема “Розстріляне безсмертя”.
Нині на догоду кон’юнктурі намагаються вилучати з обігу поему “Червона зима” і баладу “Комсомолець”. Баладу класичну: лаконічну, експресивну, кадровану. Зауважмо: жодного “компромату” на курінного немає. Більше того — у його уста вкладено промовисту фразу: “Вас не згадає замучений край”. Він, курінний, діє згідно із законами війни. Так діяла й супротивна сторона. Існує версія: Сосюра вимушено змістив акценти і поміняв назву балади, художня вартість якої безсумнівна.
Така сила точного попадання слова, здатного загнати політику в кут — знай своє місце. Заганяє зухвалим і саможертовним поривом серця в екстремальній ситуації, коли питання свій—чужий втрачає гостроту, відступає на задній план.
Це треба зрозуміти. Як і різницю між баладою і знаменитим віршем “Любіть Україну” — риторичним і з естетичного боку вразливим. Певна річ, популярність його зросла після потоптування владою.
Але Сосюра діє не тільки окремими віршами, а й сумою, сказати б, свого ліричного чару, прямо пов’язаного з його характером. Формулу цього характеру віднайшов сам поет: “Вітру наймення — Володька”.

Червона зима
(Уривки з поеми)

Тов. Корякові
І
Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,
музика у садку та потяг в сім годин…
Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…
Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…

На щебень часто ми до Сущенка ходили,
за це  платили нам щоденно четвертак.
Та по ночах дівчат в половниках любили…
О свіжий дух степів, о поцілунків смак!

Де шахти на горі щодня малюють зорі,
під зойки димарів так просто ми жили,
училися писать звичайно на заборі…
та бити лисичан, щоб до дівчат не йшли.

Ну як мені забуть далеку Білу Гору
і теплий блиск очей
(там трави в тумані…),
що зрадили мене… де в ніч ясну, прозору
носився з вітром я скажено на коні?

І все мені дзюрчать швидкі холодні хвилі,
і все мені завод невпинно цокотить,
і вороток скрипить про дні минулі милі,
коли повстали ми і йшли Петлюру бить…

Лисиче над Дінцем… де висне дим заводу,
музика у садку та потяг в сім годин…
Вас не забуть мені, як рідну Третю Роту…
Про вас мої пісні під сивий біг хвилин…

II
Зима. На фронт, на фронт!..
а на пероні люди…
Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…
І радість лоскотно бентежить наші груди…
Шикують злидні нас, юнак до юнака.

Багнетів гострий блиск…
шапки кругом лахматі…
коло дзвінка сестра сумуючи стоїть…
А мати не прийшла
на бій випроводжати, —
і серце іноді невільно защемить…

Стою, неначе в сні. Чекають нас вагони…
і ворог шле з гармат
нам з-за Дінця привіт…
Але не боїмось ми банд злотопогонних, —
уже немало їх пустили ми під лід…

Зима. На фронт, на фронт!..
а на пероні люди…
Біля вагонів ми співаєм “Чумака”…
І радість лоскотно бентежить наші груди…
Шикують злидні нас, юнак до юнака.

III
Колеса тупо б’ють…по рейках перебої…
Вже міст через Дінець
давно прогуркотів…
Стою біля дверей… і дихає сосною
квиління вітрове про весни юних днів…

Рубіжне… знову
путь… Володине… Кабанне…
Нарешті Сватове, і крикнув потяг: “Стій!”
Сходили на базар, помилися у бані, —
я вірші став писать під вечір золотий…

Писав чогось про смерть…
неначе знав, що ніччю
раптовий стрілів блиск
вогку прониже тьму…
Й ми знов підем на бій
за владу робітничу…
О, не забуть мені Червону ту зиму!..
1921

* * *
Вірі Б.

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходе подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі,
і земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зор свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…

В’яне серце моє од щасливих очей,
що горять в тумані наді мною…
Розливається кров і по жилах тече,
ніби пахне вона лободою…

Гей ви, зорі ясні…Тихий місяцю мій…
Де ви бачили більше кохання?
Я для неї зірву Оріон золотий,
я — поет робітничий останній…

Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходе подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі,
і земля убирається зрання…

Дише тихо і легко в синяву вона,
простягає до зор свої руки…
В день такий на землі розцвітає весна
і тремтить од солодкої муки…
1922

* * *

Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний
реве й гуля.

І хвилі моря далекі й близькі
мені шумлять.
Там стеле сонце останнім блиском
кривавий шлях…

Криваві пальці тремтять… О зоре,
постій, не йди!
Але шумує далеке море
і мла… і дим…

Такий я ніжний, такий тривожний,
моя осінняя земля.
Навколо вітер непереможний
реве й гуля…
1923

* * *

Коли потяг у даль загуркоче,
пригадаються знову мені
дзвін гітари у місячні ночі,
поцілунки й жоржини сумні.

Шум акацій… Посьолок і гони…
Ми на гору йдемо через гать…
А внизу пролітають вагони,
і колеса у тьмі цокотять.

Той садок і закохані зори,
і огні з-під опущених вій…
Од проміння і тіней узори
на дорозі й на шалі твоїй…

Твої губи — розтулена рана…
Ми хотіли й не знали — чого…
Од кохання безвольна і п’яна,
ти тулилась до серця мого…

Ой ви ночі Донеччини сині,
і розлука, і сльози вночі…
Як у небі ключі журавлині,
одинокі й печальні ключі…
Пам’ятаю: тривожні оселі,
темні вежі на фоні заграв…
Там з тобою у сірій шинелі
біля верб я востаннє стояв.

Я казав, що вернусь безумовно,
хоч і ворог — на нашій путі…
Патронташ мій патронами повний,
тихі очі твої золоті…

Дні пройшли. Одлетіла тривога…
Лиш любов — як у серці багнет…
Ти давно вже дружина другого,
я ж — відомий вкраїнський поет.

Наче сон… Я прийшов із туману
і промінням своїм засіяв…
Та на тебе, чужу і кохану,
я і славу б свою проміняв,

Я б забув і образу, і сльози…
Тільки б знову іти через гать,
тільки б слухать твій голос і коси,
твої коси сумні цілувать.

Вже до серця доходить отрута…
Як старому колишнього жаль…
Путь моя у каміння закута,
і на кожному розі печаль…

Ночі ті, та гітара й жоржини,
може, сняться тепер і тобі…
Сині очі в моєї дружини,
а у тебе були голубі.

1926

* * *

Навколо радости так мало!
Який у чорта днів бадьор,
коли ми крила поламали
у леті марному до зор.

І гнів, і муку неозору
співаю я в ці дні журби,
коли лакеї йдуть угору
й мовчать раби!

Коли розходяться з ділами
в розгоні страшному слова…
Розбий же голову об камінь,
моя Вкраїно, удова!

Як і колись, так і тепер ти
не спромоглась на гарний плід…
Не вміла жить, так хоч умерти
зумій як слід!

Ходою гнівною блукаю
в своїм краю чужинцем я.
Пожаром очі заливає
мені трагедія твоя.
Сліпій, обдуреній, забитій
невже не встать тобі від ран?
Москві та Жечі Посполитій
тебе шпурнув колись Богдан.

А потім хтів тобі Мазепа
від серця щирого добра…
Його ти зрадила і степом
пішла рабинею Петра.

Хіба ж не жах!? Своєї зброї
не маєш ти в ці скорбні дні.
У тебе так: два, три герої,
а решта — велетні дурні.

А решта — тільки безголів’я,
що на багно кричать: “Блакить!”
Якби ж я міг, якби зумів я
тебе, Вкраїно, воскресить!?

Твої шляхи — одчай і камінь,
така прекрасна, й мов на сміх
ти плодиш землю байстрюками,
багном і гноєм для чужих!

У голові твоїй макуха,
хіба ж ти можеш жить сама,
російсько-польська потаскухо,
малоросійськая тюрма!

Веди ж, безумна, до загину
мене на розпач і на жуть!
Ах, я люблю тебе, Вкраїно,
і сам не знаю, що кажу!

Я ж — син, твій син, що йшов за тебе
на смерти реготи не раз,
той, хто забув і Бога й небо,
аби тобі був світлий час.

Я йшов кривавими житами
і знов піду, де гул і мла…
Лиш одного я хочу, мамо,
щоб ти щасливою була!
Літо 1927,Одеса

* * *

Хмуро, хмарно.
Ярина.
Любим марно
я й вона.

Я мовчу — вона рида…
Плачу я — вона мовчить…
Лиш рука її бліда
у руці моїй тремтить.

Що це? Звичка чи любов?
Яде мій, останній яд!
Скільки раз од неї йшов
і вертався я назад.
Я цілую, та дарма.
Ми не рідні й не чужі,
бо в любові цій нема
пісні повної душі.

Хмуро, хмарно.
Ярина.
Любим марно
я й вона.
1928

* * *

Не удавай святої з себе,
не обдурить мене нічим,
ні синім поглядом, як небо,
ні личком ангельським твоїм,

В твоїх очах мій зір не тане,
сльозами щастя не цвіте.
Ти, наче яблуко рум’яне,
але всередині пусте.

27. VII.1940

* * *

Я вигадав тебе. А може, ні? Не знаю.
Не любиш ти мене. Та і за що любить?
Холодної душі осінні небокраї
в твоїх сумних очах, і тане листя мідь

у траурі зіниць, що не мені сіяють,
у мріях, що летять крізь них, повз мене,
в даль…

Не любиш ти мене. У мареві одчаю
горить моя душа, і за минулим жаль

на частки серце рве, розбризкуючи густо
на цім папері кров загублених надій.
Ламаю пальці я
з тонким нервовим хрустом,
ходжу з кутка в куток у тиші голубій.

А місяць у вікно холодне ллє проміння…
Він, як душа твоя, і лине, лине мла.
Для мене — айстра ти і сонечко осіннє,
без запаху краса і сяйво без тепла.
1940

Вершник

Маліють дні. Холодними стежками
блукає осінь в сумі по садах.
І журавлі прощальними ключами
летять у даль… Куриться довгий шлях,

і вершник мчить, у брязкоті металу,
мов наздогнать весни він хоче дні…
О друже мій! То молодість промчала
на золотому, дикому коні…
1940
* * *

Вона любить мене не хоче,
а я вночі від мук не сплю.
Як я ненавиджу ті очі
і, ненавидячи, люблю!

Невже, о серце, так і треба,
що вся твоя для неї кров?!
Який це жах, яка ганеба —
любить її за нелюбов!
15.II.1950

* * *

І ти пішла, о друже милий,
одтуманіла тихим сном,
неначе лебідь білокрилий
махнув за обрієм крилом.

Я довго ждав тебе. Жовтіло
і зеленіло листя знов.
І повернула долі сила
мою окрадену любов.

Як щастям очі засиніли,
коли до тебе я прийшов.
О лебідь, лебідь білокрилий,
не відлітай від мене знов.
1955

* * *

Як давно, давно, давно!
Вечір, теплі хмари…
Ах, той ґанок, те вікно,
тихий дзвін гітари!

Ті акації у сні,
всі в зорі інеї,
і панчішки кружевні
дівчини моєї.

Скільки щастя, скільки сліз,
де донецькі води,
де біжить доріжка вниз
просто до заводу.

Вечір той мені сія
од зорі полови,
і шахтарочка моя
хмурить чорні брови.
2.Х.1962

* * *

У синім безгомінні
задуми скрізь печать.
Мелодії осінні
в душі моїй звучать.

А листя веремія
несе свою печаль.
На чорному коні я
в блакитну лину даль.

Кінь жовті трави хрума,
а путь, немов змія.
Цей кінь — моя задума,
цей кінь — журба моя.
11.Х.1962

Любіть Україну!

Любіть Україну, як сонце, любіть,
Як вітер, і трави, і води,
В годину щасливу і в радості мить,
Любіть у годину негоди.

Любіть Україну у сні й наяву,
Вишневу свою Україну,
Красу її, вічно живу і нову,
І мову її солов’їну.

Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
Розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
І всіми своїми ділами.

Для нас вона в світі єдина, одна,
Як очі її ніжно-карі…
Вона — у зірках, і у вербах вона,
І в кожному серця ударі,

У квітці й пташині, в кривеньких тинах,
У пісні у кожній, у думі,
В дитячій усмішці, в дівочих очах
І в стягів багряному шумі.

Як та купина, що горить — не згора,
Живе у стежках, у дібровах,
У зойках гудків і у хвилях Дніпра,
У хмарах отих пурпурових,

В огні канонад, що на захід женуть
Чужинців в зелених мундирах,
В багнетах, що в тьмі
пробивають нам путь
До весен, і світлих, і щирих…

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
І сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
Коли ти не любиш Вкраїну.

Дівчино! Як небо її голубе,
Люби її кожну хвилину…
Коханий любить не захоче тебе,
Коли ти не любиш Вкраїну.

Любіть у труді, у коханні, в бою,
В цей час, як гудуть батареї…
Всім серцем любіть Україну свою,
І вічні ми будемо з нею.
Травень, 1944, Київ

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment