Андрій МАЛИШКО (1912—1970). Недоміряна правда

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Не докуто словечка,
             бо впала туча,
Не доміряно правди:
             вона колюча.
А. Малишко

Його самостійна дебютна книжка вийшла у пору паралічу української літератури і нагнітання чергового витка репресій щодо її творців.
Перед війною він, 28-річний, був уже відомим поетом, автором 8 збірок поезії.
Факт промовистий: молодий поет прийшовся “до двору”. Його помітили і пригріли.
Історія звичайна. Без найменшого натяку на внутрішній розлад.
Учорашній селюк, як і більшість обільшовичених його ровесників-літераторів, щиро вірили у євангеліє від Леніна-Сталіна.
Цих блаженних у своєму невіданні романтиків “на прив’язі” якщо й навідували сумніви, то тільки стосовно окремих фактів і явищ, а не центральної лінії непорочної партії.
На авансцені країни-театру щодня відбувалося святкове дійство, а за лаштунки вони намагалися не зазирати навіть подумки. Та й форсована хвиля загального ентузіазму не сприяла думанню.
І вони не думали — оспівували. Кожний у міру можливостей свого голосу.
Малишків голос виявився суголосним епосі: дзвінкий, бадьорий, закличний — істинно комсомольський. Без тіні сумнівів і вагань — ні інтелігентських рефлексій, ні алюзій. Одне слово, сурмач.
Так поет самоназвався. Так утверджувався. З такою репута-цією був зачислений у коло правовірних.
Талант він мав якості не найвищої, але пристойний. Пісенний, баладний, з нахилом до оповідності. З твердим прицілом на гуртові святці, на “ми”, а не на підозріле й непередбачуване “я”, що вже механічно забезпечувало й уможливлювало позірну правду.
Вона у виконанні Малишка була галаслива й велемовна. Повністю позбутися її він так і не зміг. Як хронічна хвороба — то попускала вона віжки, то насідала знову.
Усі 8 довоєнних книжок Малишка дружно упокоїлися в Бозі. Вижили тільки окремі вірші та “Запорожці” — цикл, за іронією долі, з 8 поезій. Цикл усічений, з роками збагачений поетом кількісно і якісно.
Вірші ці явили Малишка — знавця фольклору, неабиякого стилізатора, майстра сюжету із вродженим чуттям і налаштованістю на камертон української історії. Щоправда, дозованої й однолінійної.
Плідний розвиток балади й пісні, вміння портретизувати людину з народу, як і набута згодом своєрідна малишківська манера, — нейтралізували якоюсь мірою прісну елементарність і той нормативний скоропис, без яких немислима поезія підневільної пори.
Малишко — поет прямоказання. Ні алюзій, ні недомовок. Увесь як на долоні. Піднесений. Гучноголосий. Риторичний, як того вимагала риторична епоха. Домінуючі ознаки — фольклорність і оповідність.
Стилізації Малишка вигадливі й винахідливі. Він розмаїтий ритмічно й інтонаційно, схильний до сентиментальності, до зменшувальних суфіксів, невід’ємних від українського мелосу.
Його пісенні тексти мічені знаком індивідуальності, що буває рідко. Пречудові “Ксеня” і “Старовинна балада” з циклу “Запорожці”. Маємо пісенність і сюжетність у їх цілісності.
Серед віршованої новелістики трапляються речі високої мистецької вартості. Природність голосу обумовлена походженням автора. Того середовища, про яке не без зверхності відгукувався високолобий Шевельов, а все ж визнавав: “…селянство — суспільна категорія вічна, воно зберігає в собі душу нації, і тому ця душа невмируща”.
Це так він писав, озираючись на харківську пору свого життя. “…Є на світі така річ, як місія поодиноких націй, а отже, й місія України, і носієм цієї місії є українське незнищенне селянство”.
Малишку не раз щастило ви-словити невмирущу душу незнищенного (хочеться вірити —
В. Б.) селянства. Молода його творчість — це легкий, дзвінкий, міцно збитий вірш, ораторські нотки, коливання ритму, потяг до словотворення. Але й спрощення, багатослів’я, нарисовість, баналізація.
Малишко раз по раз ступав у власні сліди, зодноманітнювався, повторювався. “Я” розчинялося у колективістському безобличному “ми” й годі було дізнатися про правду індивідуальну, правду серця.
І водночас саме в нього історична минувшина заговорила мовою конкретних образів, наповнилася авторським подихом і теплом.
Фронтова лірика Малишка розтягнулася на багато років. Його поема “Прометей” потрапила до шкільної програми. Вона справді належить до позитиву. Але не менше промовляють і його короткі вірші, де романтику заступає сувора графіка буднів війни.
За збитим полем Чарна Ніда,
Вода холодна і німа,
А вітер дме у даль без сліду,
І скупо дихає зима.
І нам без сну й перепочинку
Під ноги кида на путі
Бураном зламану тичинку
У сніговому забутті.
Яка промовиста деталь. Тичинка, зламана бураном, асоціюється зі зламаним життям. Чи строфи “бездетальні”, та не менш виразні:
Шварценвальде, Обервальде,
Чорний ліс і чорний край.
Де солдат ночівлю знайде?
Ти в солдата не питай.
Є у нього хліб і цукор,
Люлька, вирвана з вогню,
Є своя трьохрічна мука,
Він розплатиться за ню…
З плином літ Малишко ставав стриманішим, ощадливішим на декларації й гасла, ускладнював свій синтаксис, здобувся на свіжі інтонаційні обертони. Несподіваною для багатьох була з’ява його нечисленних, але яскравих за образністю медитацій, близьких тональністю до поезії Рильського і водночас із характерним власним нюансуванням. Цей нахил колишнього сурмача до самозосередження й розважливості так і не був зауважений.
З моїх розмислів: “Дивним робом це уживалося в ньому: яросне (один із поширених його епітетів) комсомольство і мудра розважливість, заперечення сонета: “сонети куці ні к чому”, що викликало відомий лагідний спротив Рильського, і написані ним же, Малишком, сонетні цикли, грубі випади проти Пастернака, приєднання голосу до хору тих, хто оголосив хрестовий похід проти Сосюри за його вірш “Любіть Україну”, і пронизливий виступ над його могилою, зрештою, падіння в таку порожнечу, де від гальки змісту лишилася тільки акустика, і живе тепло таких віршів, як “Не можу бачить, як людина плаче”, “Елегія”, “Розлука про любов”, який завершується просвітленням особистісного.
Правда давалася йому важче ніж іншим. Його зубасті памфлети, витрачання пороху не за прямим призначенням, можливо, ще й підсвідоме намагання виплутатися з шовкових (для нього) тенет режиму.
Виплутатися він не міг, та й не дуже хотів, і стихійні спроби бунту завершувалися спорадичними бунтиками супроти “бродвейчиків” із “Хрещатицького завулку”, анонімщиків, нігілістиків, “різних стиляг і хлюстохлистиків”, “кар’єристського ситого двомордія”.
Так, Малишко — поет, ужинок якого треба ретельно перевіювати. Запас його поживного зерна обмежений, але воно частково проросло уже за життя сівача, спричинивши плідні мутації у поезії шістдесятників. “Правильна” муза Андрія Малишка намагалася не порушувати настанов режиму. Птах ширяв у клітці, умудряючись не зачіпати ґрат і не прагнучи вирватися на волю. Ризикну сказати більше: без клітки не було б і його літань. Цебто ілюзії літань.
Державний гіпноз підступний ще й тим, що породжує самогіпноз. Готовність бути ошуканим. Так жертва рухається назустріч змії, зачарована її зором. Жертв не злічити і поети не виняток.
І все ж у поезії Малишка по-своєму відбилася й переламалася народна свідомість в єдності інгредієнтів того розчину, який одні називають анахронізмом і старосвітчиною, інші — традицією, ще інші — українськістю, але без чого національне життя, хоч як би не збиткувався над ним лукавий космополітичний розум, втрачав будь-який сенс.
З циклу “Запорожці”

Старовинна балада

Кінь з конем тупу-тупу.
Вітер. Ворон у степу.
Вітер. Ворон. Лихо з ним!
Друже, друже, побратим!
— Може, тут, в траву рясну,
Ляж, засни, і я засну? —
Сон як сон. Біда одна —
Чарку випито до дна.

Плаче туча несходима, —
Друг застрелив побратима.

Із сіделець зніс крутих,
Вигріб жменю золотих.
В землю кинув, на кончину,
Із калини гіллячину,
Хай росте… І лихо з ним!
Друже, друже, побратим!

Рік минає, два минає,
Полк з походу повертає,
При шовковім знамені
Їде вбивця на коні.

Віє вітер із долини,
В’ється-гнеться кущ калини.
Кущ калини гне гілки:
— Ріжте, хлопці, сопілки. —
Назрізали, все готово,
Ті ж не грають, кажуть слово:
— За що ти мене убив,
Кров’ю землю обагрив?

Що за туча несходима?
Де тут голос побратима?
Звідки смуток нароста,
Хто заціпив нам уста?
Грайте, дудочки, готово,
Ті ж не грають — кажуть слово:
— За що ти мене убив,
Кров’ю землю обагрив?

Полк стоїть, у сталь закутий,
В гніві, в ярості, в огні.
Мертво пада вбивця лютий
При шовковім знамені.

* * *

Уставай, моє сонечко, з темного лугу,
Бо тривожить минуле не раз і не двічі.
Сплять в степу запорожці —
товариш до друга
Повернувся обличчям,
порубаним в січі.

І так страшно дивитись
на заплющені очі,
На рубці кривавиці, і на плечі похилі,
І ніхто з них ні пити, ні їсти не хоче.
Милі мої. Тиша. Милі мої, милі.

Тож не бачать: заквітли лапки звіробою,
І не чують: громи перекочують глухо.
Листопад виграє золотою габою,
Чи білянка-гулянка мете — завірюха.

Лиш тоді, як танкісти
промчаться по полю
І сурма зарокоче в поході з полками,
Устають, щоб побачить,
і стогнуть від болю,
І шаблі-гартуванці дзвенять під руками.

* * *

За збитим полем Чарна Ніда,
Вода холодна і німа,
А вітер дме у даль без сліду,
І скупо дихає зима.

І нам без сну й перепочинку
Під ноги кида на путі
Бураном зламану тичинку
У сніговому забутті.

Ну, що ж, мине і ця година,
І заросте передова,
За бліндажем, де мерзла глина,
Зів’ється чебер і трава.

Іржаву каску вкриє житом
Долоня теплої землі,
І забринять у небі вмитім
Ширококрилі журавлі.
А ми з ночей, з доріг, з походу
Колись прийдем, згадаєм ми
Цю Чарну Ніду, чорну воду
В вечірніх заметах зими.

* * *

Костьолів дзвін, холодна готика,
Вечірні виблиски трамваю,
Зоря в полях сивіє ґнотиком,
Мені мій край не нагадає.

Гудроном вислана обочина
І проводів злотиста пряжа,
Дорога, рівна та накочена,
Про рідну землю не розкаже.

Лише скупа маленька ягода
Шипшина, схожа на заграву,
Мені нагадує вже загодя
Дніпровську дальню переправу,

І крик гусей за очеретами,
І плахту вечора картату,
І під осінніми наметами
Мою батьківську рідну хату.

Живи, безумствуй, рвися з вирію,
Верстай важку свою дорогу
Огнем, боями, даллю сірою
До отчого свого порогу.

Ніжність

“Я на каменю буду спать,
Аж доки північ промайне,
Все буду ждать і виглядать,
Бо милий мій забув мене;

Нехай січе мене пісок,
І в’ялить сонце осяйне,
І помирає голосок,
Бо милий мій забув мене;

Я буду їсти сухарі,
Ковток води — вино сумне,
Ридма ридати до зорі,
Бо милий мій забув мене…”

Отак, коли цвіте весна,
Дзвенять мости і ручаї,
Чиясь-то молодість ясна
У двері стукає мої.

І я виходжу в гомін трав,
І припадаю до сліда,
Бо, значить, хтось мене чекав,
А, може, й зараз вигляда?

Бо там, де неба тихий плин,
Чекають очі золоті.
А я спізнивсь на п’ять хвилин,
Немов комета у путі.

Моя сторінка

Під тим вікном ізнов цвітуть бузки
В росі важкій, у зернах синьооких,
Повиті в щебет; але те вікно
Не розчиняється мені назустріч,
І білозуба посмішка її,
Осяяна у кароокий пломінь,
І шепіт слова, й таїна сердечна
Уже давно мені як дивний сон.

В осінню непогоду, під дощем
Ми тут удвох, обнявшися, стояли,
Мішаючи краплини дощові
З терпкими поцілунками.
А взимку
За тим вікном нам вогник пломенів,
І серце біля серця стукотіло,
І загоріла золота долонька
В моїй руці тремтіла, наче птах.

— Приходь же завтра,
тільки щоб без жартів,
А то не вийду. От візьму й не вийду! —
І сторожко-тремтяче обнімає,
І на щоці мені лишає жар
Солодкої надії, і до хати
Біжить…
А я ще довго сам-один
Стою вночі, і шепіт завірюхи
Мені співає дивною струною,
І сніг цвіте, і сяє чорне небо.

Давно було. А ще й сьогодні чую,
Коли у щебеті цвітуть бузки
І тепла ніч вдягає оксамити,
Оте тремтяче і солодке слово:
“Приходь же завтра!”
Ніби знов вікно
Розчиниться — і теплі ніжні руки
Впадуть на плечі в сяєві зорі,
І вже не сном, а невимовним щастям
Торкне цілунок щоки загорілі
Під тим вікном, де я колись любив.

Сніданок

Ще мліє пруг степів.
Ворони над потоком
У сивих ковдрах бродять одиноко.

По трепету листви,
по снах і ситих злаках
Росте світанку тон у синіх зодіаках,
Відзорюється шлях, із молодої мли
Пора сніданку кличе за столи;
Пора наїдку, щоб іти по ділу
Птахам, тваринам і людському тілу.
Вода змиває сон
цеберками гранчатими,
І лиштвочка кохань
снується за дівчатами,
Розшита уночі.
Вже хлопці гублять спокій,
Бо каша клекотить
в картоплі крутобокій,
Її підсмажила сальцем метка рука.
І золотіє хліб в свічаді молока.

Душе моя мала, стоустий мій ручаю,
Дитино, не сповита по звичаю,
Чого ж тобі? Чого, скажи, між ними, —
Наїдків чи питва
з жаданнями земними?
Чи, може, жар кохань,
чи серця щемний біль,
Чи пошуки людські покласти на таріль,
Чи краплю мудроти, таємну до останку,
Долити у питво
на цім людськім сніданку?
Щоб ти, як дивний міт,
у цій земній артілі
Стократ цвіла в мені,
підвівши руки білі!

Вечеря

Тепер уже вечеряють не всі,
Бо дехто спить, вечір’я в сон заткавши.

Сім ластівок шовковими крильми
Зорю вгорнули. Кінь-пенсіонер
Замріявся про половецьку гриву,
Обмиту в росах. Камінь край воріт
Заплющив сиві очі. А в колисках
Погойдуються діти, як птахи,
Сповинуті в легенди України.

Усе, як треба, в заповіді й сні.
Вечеряють лиш люди і пісні.

Там, на столах, русявий хліб лежить
Важким тяжінням поля. Помідори
Червоними серцями аж горять
І лускають від крові золотої,
І мед розкрив таємні щільники,
Щоб загасить задуху самогонки.

Сідають поруч вдови і діди,
Задума й старість. І сідає вік,
Дівчата й хлопці, пісня і кохання.
Сідає ніч. А вже за нею входять
Оті, що впали в сніжному завої

Під обеліски, вічно живучи.
Їх очі світять, складені по крихті
Із попелу й сльози, з надії й муки,
І глиняні уста, уже без болю,
Не кривляться і не шепочуть слів.

Вони, підсівши до столів кленових,
По чарці п’ють, забувши копу лих,
І дивляться на матерів тернових
І на синів, що виросли без них.
* * *

Діти сусідські яблука їли, яблука їли,
А сиротині — сонечко
в руки яблуком спілим.

Діти сусідські вдягали
в свята білу одежу,
А сирота — із вітрів осінніх
синю мережу.

Діти сусідські слухали казку —
щастя дитини!
А сирота материнську ласку
ліпила з глини.

Ліпила з глини, із чорногільця,
із жмутку м’яти,
Із крихти хліба,
що залишила сусідська мати.

Десь на крайполі бриніла пісня
з кінця й з начала.
А сирота її клала в ліжко і засинала.

І сон кошлатий побіля хати
бродив повсюди,
Її виносив у вік двадцятий,
між добрі люди.

* * *

Мати моя полотна наткала.
Прийшла, всі доріжки позастеляла,
Та позамітала, немов на свята,
Та молока налила в горнята,
Квасу на борщик в зелений горщик,
Сонця наткала до тихих зморщок.
Підвела Дніпро під вікно зелене,
Сіла, всміхнулась, зорить на мене,
Вся перетруджена,
сухенька, як гріночка.
— Мамо, матусю, я ж ваша сторіночка.
Може, вам пити, може, вам їсти?
Мамо, матусю, я ж ваше вістря.
Може, хто серце вам перев’ялив?
Може, здоров’ячка збив чи вмалив? —
Ні, не скаржиться, посміхається,
Голову змити мені збирається.
Все поробила, збулась мороки.
Встала. Пішла десь за вічні строки.

Елегія

Отак пролечу сніжком над долиною,
Вересневим дощиком в щедрім полі,
Стану в житті малою хвилиною,
Чорною гілкою на тополі;

Чорною гілкою, гілкою синьою,
Яблуком. Променем. Просто росиною.
І запишуть трави мою іменную,
І побачать серце — мов кулю земную.

Розгойдає сонце свої качелі,
І бджолині вдарять віолончелі;
Над тими шляхами — де так ходилось!
Над тими літами — де так любилось!

Не доїдено хліба свого до останку,
Не доціловано очей на світанку,
Не докуто словечка, бо впала туча,
Не доміряно правди: вона колюча.
Написав ці рядки жартома неначе,
А мій друг сидить і над ними плаче.

* * *

Д. Павличкові
Задихав березняк зеленими устами,
І перший пролісок,
аж білий до нестями,
Тоненьку ніжку звів.
І вічно буйний хміль

Напружує тільце,
морозний збувши біль.
А сонце міниться і мліє на горбочку.
Стара верба і та вдягла нову сорочку,
Гаптовану блакиттю. Дітлахи,
Рожеві ротики розкривши, як птахи,
З колисок зводяться,
пручають рученята,
І сяють снігурі, округлі, як горнята.

Пора. Моя пора. Задума і робота
Широкий ставить стіл і відчиня ворота
Людському березню,
де з зоряним мечем
Поезія стоїть у неба за плечем.

Поезія

Її не купиш цвітом провесен,
Ані горлянкою, ні чином.
Поезія — це діло совісне,
Не грайся нею безпричинно.

Така собі, не знає старості
І на чолі не ставить дати,
Із чорним попелом і паростю
Стоїть одвічно біля хати.

І не легкими переливами —
Важкою кров’ю серце крушить,
Сяйне крилом своїм малиновим,
А чи обніме, чи задушить.

* * *

Лугів осінніх теплі голоси,
І перепілок бій на сінокосі,
І даль доріг в очах стоїть і досі,
І все те слухай і в душі неси,

Неси, неси і затамуй в собі
Оці вечірні хмари голубі,
Цей спів дівочий — не велику тайну,
Але для серця вічно живодайну.

А що б я був і що б зробити зміг
Без цих людей, без цих ясних доріг,
Без цих вогнів у польовому стані,
Де трактористи-хлопці на світанні,

Пропахчені автолом та бензином,
З вагончика ідуть іздалека,
Де за мотором, як за рідним сином,
Підводиться натруджена рука.

Бери ж собі і все в душі неси,
Де радують тебе на вольній волі
Лугів осінніх теплі голоси
І спів дівочий у вечірнім полі.

О спів дівочий у вечірнім полі,
Лугів осінніх теплі голоси!

* * *

Чому, сказати, й сам не знаю,
Живе у серці стільки літ
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.

На вечоровім виднокрузі,
Де обрій землю обніма,
Нема кінця їй в темнім лузі,
Та й повороту теж нема.

Кудись пішла, не повертає,
Хоч біля серця стеле цвіт,
Ота стежина в нашім краю
Одним одна біля воріт.

Дощами мита-перемита,
Дощами знесена у даль,
Між круглих соняхів із літа
Мій ревний біль і ревний жаль.

* * *

Пливуть березневі тучі.
Світанки пливуть землею,
Стоять березневі сяйва
понад душею моєю.
Беруть її, неукротиму,
не гнуздану у вуздечки,
Літають побіля неї
небес голубі вершечки;

Сплітають надій коріння,
де коло старе кінчаю,
І ставлять для пісні хату
та по людськім звичаю.
Ах, душе моя стократа!
Чого тобі ще замало!
Між боєм та чорнотінням
і щастя ж перепадало.

Нехай у тісній одежі
ночами брело в пожежі,
А слало сувору нитку
у чистій людській мережі.
Було воно й за заслонця,
бувало й за оборонця.
І відчиняє вікна душа моя на схід сонця!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment