Леонід ТАЛАЛАЙ: «І Вінграновський, як видіння…»

Закінчення. Початок у ч. 45 за 2012 р.

…Якщо ви постійно вели щоденник і фіксували кожного дня все, що сталося, — не думайте, що воно саме так було. Навіть очима ми  не бачимо всього, що навколо, а пам’ять це лише очі і тим більше те, в чому передається наш розум. Ми фіксуємо тільки невеличку частку дійсності, частку реальності, більша частина якої — не перед очима, а за нашою спиною.
Л. Талалай

х х х
— Так ти, Льонько, кажеш, що ніколи не бачив, як роблять кіно? Добре… При нагоді візьму тебе в масовку. Навіть роль для тебе придумав і ти кілька секунд побудеш актором! Хоч який з тебе актор? Гіршого важко уявити. Бо ти, Льонько, непомітний. Доки перед очима — ти є, а зник з очей — і ніби тебе немає і не було. Ти геть непомітний.
Ось моя Леся робила євроремонт квартири. Будівельники замінювали всі старі вікна і двері, які знадобилися б тобі на дачі. Але я про тебе згадав, коли вже все те добро розтягли сторонні люди, бо ти ніби випав з пам’яті…
А пам’ятаєш, я включив тебе у список письменницької делегації, що мала летіти на форум в Канаду. І що? На Президії читають, затверджують список. Читають і твоє прізвище. А потім встає Павличко і каже: “А хто такий Талалай і як він потрапив у список?..” І тебе викреслили ще швидше, ніж я тебе туди вписував. Я навіть рота не встиг відкрити на твій захист, як ти звідти вилетів на фанері. Бо ти, Льонько, непомітний і прізвище в тебе, хоч і лунке, але якесь безкриле. А прізвище поета, його ім’я, має летіти перед ним, попереду, як, скажімо, в Ліни Костенко. Вона лише готується вдома, на Чкалова, до лекції в Спілці “Чи є вічний сніг на вершині Парнасу”, а її ім’я вже туди полетіло. І вже двері Спілки відчинені і в кабінетах всі двері відчинені. А в залі всі місця зайняті, ми з тобою ледь встигли примоститися на задній парті. А залом, як хвиля за хвилею прокочується: “Ліна Василівна… Лі-на Ва-си-лів-на…” І раптом тиша. Тільки чути відлуння її кроків. Усі стоять, затамувавши подих. І нарешті входить вона — з указкою в руці і усмішкою в кишені. Піднімається на трибуну, а її указка наказує нам сідати. Ліна Василівна кидає погляд в зал і на кожного зокрема. Потім запитує: — “Як називається найвища вершина світу?” І зал скандує хором: “Еверест! Еверест!” Ліна Василівна піднімає указку вгору, а потім опускає вниз, як до підніжжя Евересту: — Я так і передбачала, що ваші знання на рівні середньої школи. Запам’ятайте раз і назавжди: найвища вершина світу (робить паузу) Парнас! Чуєте, Парнас. І щоб її подолати…” (Знову робить паузу: тикає указкою в наш бік.)
— Вінграновський і Талалай, встаньте! Ви чого перешіптуєтесь? Чи, може, краще від мене знаєте, як дійти на найвищу вершину світу?
— Ні! Ні! — защебетали ми, як Бобчинський і Добчинський.
Указка наказує нам сісти і не ворушитись.
— Так ось, щоб зійти на Парнас, необхідно мати великий і неповторний талант. А чи знаєте ви, що таке неповторність?.. Ні… Ви не знаєте, що таке неповторність!.. А неповторність, це коли…
А я, Льонько, не витримую і шепочу тобі на вухо: “Неповторність — це коли у пляшці горілки тільки на одну чарку”.
Ліна В., мабуть, почула: “В. і Т., негайно покиньте аудиторію…” І ми виходимо — зі сльозами на очах.
Я регочу, а В. усміхається і витирає хустиною спітніле чоло і закурює. Мені стає прикро, що моноспектакль закінчився і я намагаюсь заохотити Миколу до продовження: — А що ж далі?..
— А далі друга серія, колись почуєш і побачиш.
Та я добре знаю, що “колись” уже ніколи не настане, “колись” має бути інше “кіно” і про інше і прошу його, бодай кількома словами розповісти, що ж там у другій серії.
— Ну, хіба що коротко, — погоджується Микола. — У другій серії ми з тобою ліземо на Парнас. Вилазимо аж до самого вічного нетоптаного снігу і падаємо зверху на сніг, зовсім безсилі. Лежимо, а нас ще й сніжок притрушує і ніде нікого навколо. Але раптом бачимо — простує до нас у кожусі, опираючись на свою указку, Л. В. Підійшла і сіла на мене, як на горбик снігу. Я заворушився. Ліна В. підвелася, я глянув на годинника і побачив, що нам і справді треба вставати, бо через півгодини  магазин зачинять, і почув здивоване:
— То це ви, хлопці? Якими метафорами вас сюди занесло і чого? Ви ж як дві білі ворони і серед білого снігу зовсім непомітні. Я навіть подумала, що переді мною два снігові горбки та й сіла на більшенький перепочити…

х х х
Наш намет за три метри від Дону — плівка з поліетилену, розіслана на траві особисто для М., лавочка з коротенької дошки, яку я знайшов на березі і прикріпив до пенька зрізаного осокора, щоб класик не лише лежачи на траві, а й сидячи, міг спостерігати за всім, що діється навколо його голови. Завданням було визначення місця, де найчастіше полює на мільгу судак. Потім на тому місці я закидав донку.
— Що б ти, Льонько, робив без мене? Я визначаю, коректую стратегію і тактику рибалки, я головнокомандуючий, а ти лише виконавець. Ну, не рядовий, але принаймні на один погон менший за мене. Так-от, біля того кущика, дивись вправо, метрів за двадцять, маєш закинути вудку, бо там таке! —  кілька разів вивернулося, що аж страшно.
— Давай, Колю, медаль повісимо — не на майку, а на вудочку, — відказую я, імітуючи його голос.
— Льонько, гад, коли ти перестанеш підказувати старшому за званням, де йому чіпляти заслужену медаль на вигорілій від сонця майці! Розжалую гада, чарки позбавляю. Принеси мені піввідерця води, щоб я міг себе обволожувати, бо дуже спекотно.
— Та ти ж сидиш біля води вже другий день і навіть по коліна не зайшов у Дон! Ти боїшся чи ще плавати не вмієш?
— Я все вмію, Льонько, але в мене пальця нема, щоб вказати напрямок, куди я зараз тебе посилаю.
— Я все зрозумів, пане головнокомандуючий, і поспішаю в тому напрямку назавжди!
Виношу з намету бутель з вином і наливаю в одну чашку.
В. прицмокуючи, потирає руки: — Нарешті я тебе вимуштрував на справжнього старшину, пора тобі вже присвоювати лейтенанта.
— Давно, — відповідаю, — пора! І я зараз перед вами, товаришу головнокомандуючий, вип’ю за це звання! І починаю пити.
— Льонько, гад, а ти ж мені не налив!
— А тобі, — кажу, — за що тобі? Тобі нічого не присвоїли… І взагалі, доки не скупаєшся в Дону, наливать не буду і води не принесу — навіть якщо зашкварчиш на сонці.
— Совісті і співчуття в тебе немає, — говорить М. у чеканні, що зараз я все ж таки…
Але я випив сам, а бутель з вином відніс у намет.
Микола проводжав бутель, як соняшник сонце, що заходить за хмару.
— Ну, добре, ходімо купатись. У трусах люди 50-х років і в воду грузилися…
У воду він заходить по пояс, у воді присідає, хлюпочеться, невпинно випорскуючи: “Красота!” і фурчить, як кінь. Виходить на берег. Широко розставивши ноги, присідає на свою командирську лавочку і так само широко усміхається — з нетерпінням очікує, коли я, його ординарець, піднесу йому чарку з вином. За три метри (від нього) сріблиться тихий Дон, такий тихий, що навіть не помічаєш його стрімкої течії.

х х х
Якось В. Базилевський чи то запитав, чи зауважив:
— Леоніде, у твоєму вірші про Вінграновського є такий рядок “І розсіває навкруги очей петрові батоги”. Як він міг з’явитися в тебе, в поета точної предметної деталі?
Скажу відверто, я про це ніколи не задумувався. Очі у В. були і не синіми, і не голубими, і я не дальтонік, щоб цього не помітити. Очі в нього були золотисті, соняшникові. У згаданому вірші я зафіксував конкретний епізод, щасливу мить, яка й сьогодні стоїть перед моїми очима. Але як з’явилися “петрові батоги”? Річ у тім, що берег Дону, де ми поставили свій намет, був ніби засіяний ними…
Запеклим рибалкою В. не був. Навіть коли риба добре клювала, він міг висидіти з вудкою годину-півтори. І все. Потім лягав на прибережну траву, про щось думав, інколи із записником у руці, а найчастіше просто лежав і спостерігав, коли і як розкриваються квіти, які сідають на них комахи, коли зі своєї нірки виповзає вуж ліниво грітися на осонні. Після кількох днів такого спостереження за вечірньою зорею, усміхаючись всім обличчям, Микола врочисто заявив: — Завтра, Льонько, я, не дивлячись на годинник, з точністю до десяти хвилин скажу тобі, котра година. Б’ємося об заклад. На пляшку.
— Це ж звідки в тебе з’явилася така інтуїція і така самовпевненість? — відказав я, зі смутком споглядаючи, як на заході вечірнє сонце ховається за хмару.
— Це не в мене інтуїція, а в квітів.
— У такому випадку ти ризикуєш програти і ймовірніше, що не я, а ти будеш виставляти пляшку.
— Природа не помиляється, — прорік Микола, — і пляшка за тобою.
Уже вранці погода почала псуватися. Дощу не було, але хмари скупчувалися, густішали і закривали собою все небо. В., просидівши з вудкою свою годину, влігся на березі і розпочав свій експеримент, а я, єхидно всміхаючись, зиркав на нього в очікуванні результатів. Минула година, друга. Микола мовчить. Нарешті не витримує і запитує в мене: — Льонько, котра година?
— Уже, Колю, одинадцята, але ж це ти мені маєш говорити.
— Льонько, ти гад! Що ти зробив з природою? Петрів батіг уже мав би закрити свої очі. А він дивиться. У нього безсоння. Розумієш? Це ти гад, чаклуєш?
— Та ні, Колю, це природа чаклує. Ти ж їх спостерігав, коли було сонце, спекотно. А сьогодні хмари і скоро буде дощ. От вони його й виглядають.
Здивовано усміхаючись, він дивився на мене, і в його очах синіли “петрові батоги”, які він ніби всотав за години спостережень.

х х х
Тиша. Дон. І раптом чую крик Миколи, серйозний крик:
— Льонько, Льонько, скоріше!
Я підбігаю, він тримає обома руками вудлище, а воно туди-сюди. Руки у Миколи тремтять: “Льонько, витягай!”  Я спочатку хотів узяти, але коли ж він іще спіймає таку рибу?
— Миколо, Колю, ти сам. Таку рибу не завжди витягають. Слухай і роби все точно, що я тобі буду казати. Підтягуй, попускай…
Ми провозилися отак хвилин з 15-ть… Тут і Станіслав підбіг, Микола вже й до берега дотяг, жилка не обірвалася. Підхопили цю рибину — виявився судак, десь кілограмів на два з половиною. Хороший такий судак! Микола, весь червоний, сів на траву, закурив. Сидить і дивиться на цього  судака. Ми зі Стасом: давай далі працювати, а він сидить, дивиться на рибину.
— Миколо, ну чого ж ти не ловиш,  може, ще зловиш?
— Ні, Льонько, більшого я не спіймаю, а меншого не хочу! Меншого я не хочу!!!
…Ми варили юшку. Микола ходив і принюхувався, а потім заглянув у казан:
— Льонько, ти поглянь, у судака очі повилазили! А ти лежиш, як барин серед соціалізму.
— Що мені робити?
— Не плутатись під ногами і не заважати, — буркнув В. — Юшку я варю!
— Ну й добре, а я для гуліверів готуватиму вечерю.
Коли вкладалися, була вже друга година ночі. Тихий Дон сріблився, ледь погойдуючи ще добру половину місяця.

х х х
Ніч. Спимо. Комарики, намазалися. М. спить і я сплю — у мішках спальних. Якесь відчуття мене  будить. Прокидаюся — наді мною стоїть гадюка і дивиться… У мене спрацьовує інстинкт — не ворушитися. Але  дивлюся на  цю гадюку і що робити?  Хриплю до Миколи:
— Колю-ю-ю! Колю-у-у-у!!!
Микола просинається.
— Що ти хотів?
— Наді мною гадюка. Знайди якусь гілляку, прожени, але не заходь з моєї голови, вона може мене вкусити.
— Яка гадюка, Льонько, що ти мелеш?
— Та справжня, Колю, гадюка!
— Що, справді гадюка?
— Справжня, Колю, гадюка!!!
Він починає:
— Гадючко, гадючко, не кусай мого друга, він такий хороший поет… не кусай! Та що ж мені, Льонько, робити?
— Та я ж тобі, Колю, сказав: візьми жердину і підійди до мене!
— А де я знайду ту жердину?
— Колю! Ліс навколо!
Він знов: — Гадючко, гадючко! Доки я не знайду жердини, не кусай мого Льоньку. Не  шипи…
З одного боку і мене сміх розбирає, а тут…
— Колю, — кажу, — смішно? Вона не шипить,  але кожної миті може вкусити, розумієш?
Ну, поки Микола там ворушився, гадюка відчула небезпеку і  потихеньку поповзла від мене. Ми сіли, випили. А потім, коли приїхали додому, розказали жінкам і Рая зразу ж придумала на цю тему: “Лежать  Вінграновський і Талалай на березі Дону, лежить гадюка. Талалай до неї звертається: “— Раєчко! А ти як тут опинилася?” А потім до Миколи: “— Колю,  вони нас і тут дістали!”
Потім ця гадюка приходила, ми її намагались ковбасою годувати — ковбасу кидали, вона втікала, звичайно.
Ми виїжджали вже, машиною, зібрали намети, прощаємося з цим місцем і вона вилазить, стала і дивиться на нас, гадюка…

х х х
— Вчора риба, сьогодні риба, — почав ремствувати Вінграновський, — а хочеться чогось такого, якоїсь ковбаски або свіженького сальця, і горілочка закінчується. Давайте змотаємось в станицю та отого чогось такого прикупимо. Славко, заводь свою машину — звертається  до Стаса Лосєва.
Миколі дуже сподобалась назва станиці — Богоявленівка.
— Яка красота! Як моє Богопілля. Аж дивно, що її не перейменували на Жовтневу чи Першотравневу…
При в’їзді в станицю ми розпитали в зустрічних козачків, як проїхати до крамниці і що там можна купити. Козачки нас засмутили: ні ковбаси, ні горілки вже давно не завозили, можливо, ще є портвейн, а можливо, і його вже розхапали, а самогонку чужим у них продавати бояться.
У магазині, крім продавщиці та, певне, прибиральниці, що мочила віник у відрі з водою і зволожувала підлогу, нікого не було.
М. зайшов першим і першим привітався: — Добрий день, дівчата. Так у вас гарно, так прохолодно. Може б, ви дали мені стільця, втомився, хочу трішки відпочити і на вас, красивих, подивитися. Ось такі як ви, мені потрібні будуть і на масовки.
Дівчата, яким було під сорок, певне слово “масовка” не зрозуміли, як і деякі інші українська слова. Микола, не переходячи на російську, продовжує роз’ясняти: — Хочу зняти вас у своєму фільмі. Я актор і кінорежисер, оце вибираю місце для зйомок. Може, ви бачили фільм “Повість полум’яних літ?” То я там головну роль граю.
— Видели, видели — защебетали “дівчата”. — Ви там трішки молодший. У нас весной этот фильм в клубе показывали. А о чем ваш новый фильм будет?
— Про козаків, дівчата, запорозьких і ваших донських. Оце я із своїми помічниками приїхав подивитися, де краще той фільм знімати. Ми вже чимало станиць подивились, але кращої, ніж ваша, не знайшли!
“Дівчата” були розчулені і, певне, вже бачили себе в Миколиному фільмі і почали самі несміливо пропонувати приховані дефіцити. Знайшли і ковбасу, і горілку, і навіть пляшку дорогого як для нас коньяку, відмовлятися від якого, щоб не применшити себе в очах “дівчат”, ми не могли.
— Що б ви робили без мене, висохли б, пересохли б без горілки, як будяки! Вчіться, як треба з людьми говорити.
— Я, М. С., — сказав Славко, — і не таке можу збрехати, але так як ви очима, усмішкою, жестами — не зможу ніколи.
— Славко, раз і назавжди запам’ятай — я ніколи не брешу, говорю тільки правду і люди це відчувають…
— Художню правду! — додаю, сміючись. М. повертає в мій бік голову і теж сміється. А потім просить Славка зупинитися, щоб перехилити по чарочці, адже нам їхати до нашого намету майже десять хвилин.
— Може, змотаємося в Константинівку? Це нове портове місто, але туди їхати не менше як півгодини. Там начальником міліції працює наш земляк з Макіївки, мене колись випадково познайомив з ним лісник Вадим Вікторович Чернов. — Пропоную я.
М. вголос розмірковує: півгодини туди, півгодини сюди, а ще невідомо стільки там… Ні, не можна — ми ж тоді назад приїдемо вже без горілки! Навіть Славко нічого не зможе. Давай у магазин! Якщо там горілка була вчора-позавчора, то вона є там і сьогодні. Я не про вітрину кажу…

х х х
— Ось ти, Льонько, збираєшся писати про мене статтю і, може, й напишеш. Я тебе знаю, гада. А от чи ти знаєш, хто мій улюблений поет? Але без великих імен…
— Мабуть, Миколо, знаю. Це Кость Герасименко…
— Ти диви, — дивується Микола. — А звідки ти це знаєш?
— З твоєї поезії. Ти часто з ним перегукуєшся. У Герасименка вірш “свої пахучі речення простяга, як дві руки”, а в тебе “слово пахне, як дитина”. У Герасименка “вітри бродять, через тин та в Португалію, з Португалії назад”, а в тебе “Ніжин іде додому від Полтави і просинається — у Полтаві знов!” А ось майже твої рядки “Ходять пси й дерева в’януть і вітри стоять” або “дорога прощальниця моя”, “задумаюсь, не дихає село”… А хіба не він за твоїм “Тангом 1945”? Хочеш, буду продовжувати?
— Ні, Льонько, цього писати не треба…
Ти ж і гад, Льонько. Це ж треба до такого дочитатись! Нічого від тебе не приховаєш. І взагалі — тебе послухати, так дійдеш висновку, що й поета Вінграновського немає. А може, К. Г. і твій улюблений поет?! Інакше ти б його так не знав.
— А я й не приховував, що теж захоплювався його віршами. В юності я його любив найбільше. А ще я цікавився, яким він був як людина, яка насмілилась у страшних 30-х роках перекласти вірш розстріляного Гумільова і видрукувати у своїй збірці — за це могли б посадити. Та, певне, з його недругів ніхто цього не помітив. І коли мені С. Крижанівський розповів про нього кілька історій, я його полюбив ще більше.
По всьому було видно, що В. сказане мною засмутило. Він і сам не підозрював, як часто в його віршах відлунюють рядки К. Г., і мені довелося його заспокоювати прикладами. З класики.
— А ти знаєш, що рядок “чесней чеснот красоты” написав не Пушкін, а “Белеет парус одинокий” не Лермонтов, а “Я в твоих глазах увидел море” не Єсенін. Ці рядки вони поцупили в інших поетів і не лише ці.
Виявилось, що Микола цього не знав і був приємно здивований. Та найбільше його здивували процитовані мною слова російського поета Ф. Сологуба: ось з’явиться молодий злодійкуватий поет, усіх нас обкраде і стане великим поетом, більшим, ніж ми.
— Красота! — сказав Микола. — Але, все ж таки, коли будеш про мене писати, не дуже це підкреслюй, а то я забракую твою статтю. Ти ж не Дзюба, якого я трішки побоююсь.
Якось за чаркою М., піднявши руку з відсутнім вказівним пальцем і хитро усміхаючись, знову запитав: — Льонько, ти хочеш про мене статтю написати, а чи ти знаєш, хто мій улюблений поет?
Я на якусь мить завагався. Улюбленого, особливо в своїй ранній творчості, ще ніхто з поетів не зміг обійти. Він обов’язково буде присутній в якомусь образі, ритміці.
Майже всі критики, пишучи про Вінграновського, цілком слушно помічали у його віршах відлуння ритміки та емоційної напруги Т. Ш. Але сказати про його улюбленого поета Шевченка це все одно що сказати: мій улюблений батько… Шевченко — це світ навколо нас із садком вишневим коло рідної хати.
Шевченко був єдиним для нього авторитетом з усіх українських поетів.

х х х
Певне, в багатьох читачів поезії В. склалося уявлення, що писані вони “одним духом (на одному подихові) (ніби) — виплеснулися з душі і були записані зразу ж на папері — без жодної правки, не стільки написані, стільки записані. Насправді В. не був поетом-імпровізатором, хоча володів даром імпровізації. Скажімо, вірш В. “У синьому небі” настільки емоційний, легкий, летючий, народжений без будь-якого зусилля — ніби на одному подихові.
Насправді ж більшість віршів В. давалися важко. На жаль, чорновики поет не зберігав і простежити за його працею над словом ми не маємо змоги. Одного разу, показуючи мені варіанти ліричної мініатюри “Широка ніч, цвіркун під головою”, він скрушно зізнався “Ось уже місяць б’юся і ніяк… Невже і в Тараса таке траплялося?”
В останні роки свого життя В. віршів майже не писав. Після його смерті я знайшов у його паперах лише кілька незакінчених і зокрема вірш, присвячений мені, один із варіантів якого він подарував мені зі словами: допишу потім або допиши сам.
Його вірші не просто вражали — приголомшували своєю вибуховістю, вражали багатозначністю. …Читаючи його поезію, починаєш усвідомлювати надзвичайну силу слова, його можливості, його висоту, тобі відкривається різниця між поетом і віршотворцем. Виразно проступає особистість поета.
Майстерність має свої межі. Досконалими можуть бути і вірші посередні. Ранні вірші В. були технічно різноманітнішими. Згодом поет ніби втрачає інтерес до техніки: розвиток душі витісняв романтичну позу, стримував пафос. Пульс став тихішим, а слово теплішим, людянішим.

Текст підготувала
Любов ГОЛОТА

Редакція вдячна Раїсі Петрівні ТАЛАЛАЙ за люб’язно надані світлини з сімейного архіву

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment