Лицар із Шевченкового краю

До 95-річчя українського патріота, вченого й письменника Матвія ШЕСТОПАЛА

Народився він на Черкащині 7 листопада 1917 року, тому й називали його Ровесником революції.
Життя закрутило його у нелегкому вирі. Кмітливий і діяльний, він брався за ту роботу, яка не кожному була до снаги. Закінчив факультет української філології Київського університету. Був журналістом столичних газет “Київська правда”, “Вісті”. На війну пішов із посади директора Державного українського етнографічного ансамблю кобзарів. 1942 року закінчив військову академію у Ташкенті. Воював на Сталінградському, Українському фронтах, у Східній Прусії. Війну закінчив у Берліні. Як військовий журналіст, служив у політуправлінні Київського округу, був редактором окружної газети. І весь час навчався. Заочно закінчив аспірантуру й англомовний факультет педінституту. 1951 року майор М. Шестопал демобілізувався та працював головним редактором видавництва “Молодь”. Саме тоді проявився його талант сатирика. Він видав книжку памфлетів “Під Уолт-стріхою”. Із 1 вересня 1951 року його діяльність пов’язана з факультетом журналістики, деканом якого був у 1955—1957 роках. Кандидат історичних наук, доцент М. Шестопал читав курс зарубіжної журналістики.

Вадим МИЦИК,
член НСЖУ, заслужений працівник культури України

Після дворічного вчителювання в Умані 1964 року я вступив на факультет журналістики Київського університету. Добра слава йшла про доцента Матвія Михайловича Шестопала. 150-річний ювілей Тараса Шевченка підносив національну свідомість українців. Щоб її притлумити, компартійна влада вдалася до провокації. Мовляв, в українського народу є дві рідних мови: російська й українська. На ідеолога двомовності “призначили” директора Інституту мовознавства АН УРСР академіка І. Білодіда. На конференції у Київському університеті він переконував наукову громадськість у правильності цієї псевдотеорії. Наукових лакеїв для її підтримки не бракувало. І тут на сцену вийшов доцент факультету журналістики Матвій Шестопал. Він сказав, що російська мова велика. Ми у дружбі з великим китайським народом. Якщо з ним об’єднаємося, то що — в українського народу буде три рідних мови? Закінчив словами Карла Маркса, що коли стоїш на колінах, то все здається великим. Після цього його авторитет в університеті дуже виріс. Ідеологи двомовності, як пізніше виявилося, згодом не простили Ровеснику революції.
Мужність і правдивість у нього була закладена народною мораллю ще з дитинства. Підлітком він вирушив із батьківської хати у життя і всього добивався своєю наполегливою творчою працею. У роки війни капітан М. Шестопал написав відвертий лист про помилки Сталіна і його прибічників, які призводили до великих поразок і втрат, про свою “милую голубоглазую Украину, распятую паскудными немцами” до письменника Іллі Еренбурга. І то було не зухвальство, а крик людської душі за понівечене життя тисяч людей. Письменник листа зберіг і опублікував у книзі “Люди. Годы. Жизни”.
Він був мужнім і правдивим в оцінках. У Київській філармонії в січні 1964 року відбувся вечір із нагоди 70-річчя українського комуніста-боротьбіста, поета й публіциста Василя Еллана-Блакитного. На ньому до мікрофона підійшов мало кому відомий чоловік і сказав, що якби це були не роки “хрущовської відлиги”, то відразу загримів би на Соловки чи Магадан. То був викладач факультету журналістики Матвій Шестопал. Виступ занотував студент Віталій Коваль і пізніше опублікував у “Літературній Україні”. Наведу уривки: “Українці стоять перед загрозою своєї національної загибелі. Запорукою цьому є так звана ленінська національна політика нинішнього керівництва КПРС. Під гаслами дружби народів і пролетарського інтернаціоналізму проводиться нестримна русифікація й денаціоналізація українського населення…”
Віталій Коваль наводить начерк його статті “Незалежна Україна можлива”, написаної 15 серпня 1965 року: “Так, Україна має право на своє самостійне існування. Це, безсумнівно, законне, незаперечне, святе право народу влаштовувати своє життя так, як він того хоче…” Отже, М. Шестопал був свідомим українським патріотом.
Моє спілкування з Матвієм Михайловичем почалося аж після мого виступу на відкритих партійних зборах 4 березня 1965 року. Третьокурсники порушили питання про якість викладання предметів на факультеті, зокрема трьома викладачами-нездарами Артиновим, Маляренком, Бондарем. Про них найбільше говорили, а основні питання навчання не порушували. Особливо про те, що майже всі предмети викладалися російською мовою. Я не втерпів і зголосився на виступ. Прикладів було достатньо, тож я про це й повів мову. Адже Київський університет — найосновніший в Україні і міг би бути зразковим для багатьох вишів, а виходить навпаки. Навіть коли ми, першокурсники, у другому семестрі добилися, щоб нам читали курс історії України, то викладач Демченко, принижуючи українських студентів-журналістів, викладав її… російською мовою. А ось історію КаПееРеС читали українською! Щоб почерпнути більше знань, я навіть виписав із фондів “Историю Малой России” Дмитра Бантиша-Каменського. (Пізніше бажання знати історію України і цей виступ стали одними з основних для звинувачення мене в “українському буржуазному націоналізмі”). Видано книжку російською мовою у першій половині ХІХ ст. і, виявляється, більше як за півтора століття так нічого й не змінилося. Виступ був із публіцистичними зворотами. Зокрема, на закінчення сказав: “Російською мовою у нас викладають так, наче ми мчимося на ракеті, а українською — так, ніби ми їдемо на чумацькій мажі. Якщо нас не вчитимуть рідною мовою, не навчать говорити і писати правду, то ми будемо не творчими людьми, а суспільними блазнями”.
Студенти схвально сприйняли виступ. Навіть лунали оплески. Це була своєрідна політична оцінка системи освіти, через яку відбувалася русифікація. Декан В. Рубан відразу зорієнтувався і, щоб не видавати її такою та згасити вплив, відразу став говорити, що всі виступали правильно, по-діловому, а найбільше йому не сподобався виступ Мицика. Звинувачень ще не приліплював, але назвав його знервованим, надміру екзальтованим. Наступного дня до мене підійшов секретар партбюро Леонід Суярко і дорікнув, що вони мене призначили партгрупоргом курсу, а я не виправдав надій, ускладнив собі навчання на факультеті. Я щось заперечував. Моя непоступливість йому не сподобалася і він розійшовся із цинічною відвертістю:
— Ми знаємо, що виступ тобі написав Шестопал. У ньому всі його звороти. Ти думаєш, що він той, ким ви його вважаєте? Він видав збірку проти українських буржуазних націоналістів (пізніше дізнався, що вона називалася “Під Уолт-стріхою”), а тепер сам гірше націоналіста. Я пропоную, і це не тільки моя думка, щоб ти публічно виступив проти Шестопала. У навчанні посприяємо…
Я відчув, як згораю від мерзенної пропозиції. Горіло не тільки чоло, щоки, а й пекли п’яти.
— Ви мене робите винним за правду, а тепер хочете, щоб я таким брутальним чином визнав себе винним і оббрехав чесну й порядну людину, найкращого викладача факультету.
Із пропозиції Суярка відчувалося, що готувався наступ на Шестопала, але не думалося, що він буде таким швидким і нахабним. Новина, мов вибух, прокотилася по всьому факультету: Матвія Михайловича звільнено з роботи! Студенти в коридорі, в аудиторіях протестували. Як це так, ми виступали проти викладачів-нездар, а виганяють найкращого! Обіцянки керівників факультету виявилися безміром цинізму. Багато студентів не могло зрозуміти, як це можна так робити?! Факультет клекотів. Рубан зі своєю “сірою свитою” відразу побляк у студентських очах.
Масовий спротив студентів на факультетських зборах, колективна заява на захист найкращого викладача добряче сполошили компартійне керівництво держави. Її підписало 67 студентів, із них 12 наших першокурсників. Заява закінчувалася словами: “Якщо доцент Шестопал М. М. буде звільнений від викладання на факультеті журналістики, всі, хто нижче підписався, залишать університет”. Революційну хвилю підтримали журналісти Києва. Про заворушення студентів у Київському університеті передали зарубіжні радіостанції. Влада вдалася до репресій. На колективний спротив студентів повели психічні атаки органи кагебе, на всю потужність включилися партком, райком, міськком компартії. Активних і національно свідомих повиключали із факультету.
Виключили мене, моїх одногрупників Богдана Уніята, Святослава Васильчука, студентів старших курсів Юрія Пархоменка, Якима Пальчика, Станіслава Скірка, Станіслава Усенка, Михайла Скорика. Другокурсник Анатолій Парфенюк на знак протесту заніс свій партквиток у партком, сказавши, що “в такій партії він не хоче бути”. Потім були перші арешти українських патріотів у багатьох містах — це реакція влади на піднесення національної свідомості серед українців. Так розгоралася перша хвиля брежнєвських репресій. Тоді М. Шестопал познайомив мене із працею Сергія Степняка-Кравчинського “Россия под властию царей”. Я половину Києва об’їздив, а таки її купив. Описані принципи царської влади повністю збігалися з діями влади комуністичної.
В одне з відвідувань Матвій Михайлович опрацьовував якесь дореволюційне видання з тисненою палітуркою та шкіряним корінцем. Назви не пам’ятаю, але в ній автор нападав на “малороссийский сепаратизм” і “мазепинство”. Для мене ці терміни ще були новими і Матвій Михайлович провів курс політграмоти. Боротьба українців за визволення, за створення власної держави до революції 1917 року видавалася за сепаратизм, а хто цим займався, того російські шовіністи обзивали “мазепинцями”. Після революції патріоти були петлюрівцями, а після війни — бандерівцями.
— Ось тебе на партзборах обізвали “петлюрівцем і махновцем”, тепер ганяють по інстанціях і доводь, що ти не такий. Ти сам переконався, що в російських шовіністів політичних лайок не бракує.
На підтвердження його слів я розповів про допит на парткомісії міськкому. Ветеран “усіх революцій й репресій” російською мовою запитував:
— Как ти стал украінскім буржуазним націоналістом?
— Весь час знав, що я українець — відповів йому. — Коли приїхав у Київ на навчання, пішов у Московський райвійськкомат ставати на облік. За те, що розмовляв українською мовою, працівниця обізвала мене націоналістом, а на партійних зборах викладачі сказали, що я комуніст, ще й “украінскій буржуазний націоналіст петлюровско-махновского тіпа”. Отак і робили “націоналістом”.
Відданого патріота України Матвія Шестопала комуністична система методично нищила. 23 грудня 1965 року його з потугами взяли викладати російську мову іноземним студентам в Інституті народного господарства. У липні 1970 року через рішення бюро Радянського райкому партії про заборону М. Шестопалу працювати викладачем (?) його звільняють. Відтоді науковець змушений був працювати стрільцем-сторожем воєнізованої охорони. Але, як зазначає дослідник його життя і творчості Іван Забіяка, в ці роки “Матвій Михайлович написав свої кращі праці на захист української мови, її історії, культури”. Творчо він був дуже плідним. Про це свідчить те, що під час кількох обшуків органи кагебе вилучили в М. Шестопала… шість мішків паперів!
Помер Матвій Михайлович 20 серпня 1986 року під час операції…
Своєю працею і життям він дав зразок студентам і не тільки їм, що найперше треба бути стійким та відданим патріотом України, Мислячим, Мужнім. Так жив, так і пережив свій час. Внесок у незалежність України нащадки оцінили вдячно. Матвію Михайловичу відкрито меморіальні дошки в селі Мурзинцях, в Інституті журналістики Київського університету, перед Інститутом посадили сквер його імені і встановили пам’ятний камінь, а на могилі — меморіальну стелу. До 90-річчя непохитного декана і викладача Матвія Шестопала видано збірник спогадів (укладач І. Забіяка). Відбулася наукова конференція у Київському університеті про його внесок в утвердження національної свідомості, з якою, як пише його вихованець Михайло Скорик, “виростало й піднімало голову мужнє українське шістдесятництво”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment