19 жовтня, у Львівській національній галереї мистецтв відкрилася виставка Євгена Безніска “Та не однаково мені”. Автор представив львівській громаді 300 пастельних робіт на тему “Мій Кобзар”.
Христина БЕРЕГОВСЬКА,
мистецтвознавець,
Львівська національна галерея мистецтв
Євген Іванович Безніско — лауреат Національної премії ім. Т. Г. Шевченка. Він зумів освоїти різночасові, багатостилеві, полікультурні платформи. Євген Іванович вийшов зі стихії шістдесятників, сам був учасником її творення. Відтак він адаптований у різних мистецьких контекстах. У творчості автор поєднує два начала: класичне й модерне.
Як художник-графік, Євген Безніско сформувався під потужним впливом української класичної літератури: Т. Шевченка,
І. Франка, Лесі Українки. Митець пройшов довгий і складний шлях від Франка до біблійських цінностей, від біблійських цінностей до Шевченка. Євген Іванович створив 300 пастельних робіт на тему Кобзаря.
Джерела інспірації творчості Т. Шевченка Безніско виявляв у різний спосіб: безпосередньо мандруючи місцями Кобзаря, де й досі відчувається присутність Пророка. Євген Іванович глибоко аналізував і переосмислював Шевченкову малярську та поетичну творчість. Якщо Франка він для себе відкрив через “Мойсея”, то шлях до Шевченка пролягав ще з 1961 року через спроби розуміння насамперед доби Пророка, його життя у соціально-культурному контексті.
Безніскова Шевченкіана твориться шляхом індивідуальної імпровізації, зумовленої обставинами й заново переосмисленою “моделлю Шевченкової мудрості”. Безсумнівний здобуток Безніска — вміння втілити дух літературного джерела, уникаючи прямого, поверхового стилістичного наслідування, розставляючи по-новому власні смислові акценти.
Чи взагалі можливо проілюструвати думки Тараса Григоровича? Уже вкотре автор вступає у діалог із Шевченком: як художник із художником, як художник із поетом.
Пряме наближення художника до художника відбулося через поезію “І досі сниться: під горою…” Єдиний колористичний (пастельний) підхід у трактуванні емоцій, завдячуючи світлотіньовій градації моделюють характери життєвої колізії Шевченкового шедевра.
І в Шевченка, і в Безніска тут безпосередньо з’єдналися два начала: мрії та безнадії, реального й уявного, молодості й прожитого віку. Тут присутнє мислення єдиною категорією “слова і кольору”. На відстані трьох століть віра у спробу ілюструвати істину реалізувалась одним ключем: Шевченко — живописною поезією; Безніско — поетичною образністю. Немає сумніву, що саме професійна оцінка формально-образної концепції Є. Безніска дала змогу суттєво поглибити і відчутно скорегувати ставлення суспільства постмодернізму до творчості Т. Шевченка. Євген Іванович в індивідуальний спосіб привернув, запізнав глядача з Кобзарем. Не було б характерності без психологічної гри інтерпретатора з автором через їхніх поетично-образних героїв. Такі творчі перетворення пропонує найчастіше набутий життєвий досвід, гнучка здатність митця до трансформації, яка допомагає глядачеві пройти той самий шлях психологічних перетворень. В узагальненому образі істини автори портретують реалії не лише минулого, а й сьогодення.
Це ж засвідчує й ілюстрація до твору “Катерина”, де Є. Безніско чітко виділяє основоположні цінності, закладені поетом у змісті. Художник окреслює найважливіші фрагменти людського буття: проблема кохання, батьківських стосунків, очікування, молитви, осуду і покаяння, загибелі та сирітства.
У Шевченкіані Безніска дуже відчутні елементи фольклору, що допомагає передати новим поколінням красу українського життя. Літературний матеріал митець співвідносить із народною культурою України.
Перейнявшись поетикою
Т. Шевченка, Безніско занурюється у прасвіт народної уяви, з якої виростає поетичний світ Кобзаря — втілення народних дум і печалей. Саме це дає змогу митцеві віднаходити зображальні аналогії в народному малярстві, в провінційних розписах, народній картині “Мамай”. Він інтуїтивно відшукав “своє” в “чужому”. “Чуже” стає органічним надбанням внутрішнього світу художника, породжуючи нові пластичні ідеї.
Фольклорна “барва” Безніскової Шевченкіани перетворюється на нову художню якість самобутнього стилю Безніска.
Він свідомо не доводить композицію до сюжетної завершеності, залишаючи певну недомовленість (твір “У Бога за дверима”), що викликає потребу домислити твір, увійти в діалог із поетом через митця. Тут втілюється багатовимірність кольорових та образоуявних мандрів художника. Він творить цей світ, занурюється в нього, підкорюється йому, і нарешті бачить себе в ньому як персонаж.
Зацікавлення художника біблійською тематикою (поема “Марія”), очевидно, спровоковане враженнями від мандрівки на Схід, у лоно Святої Землі. Туди, де відкрилися для митця нові можливості до розуміння “теології життя”. У поемі “Марія” автор не розмежовує сюжети на окремі зони, вони ніби переходять одне в одне: тема змінюється темою, ритм однієї сцени — новим ритмом: сцена Йосип і Марія, силует ізраїльського міста, втеча до Єгипту, Ісус з Йоаном Первозванним, Христос посеред дітей.
Загалом Шевченкіана Євгена Івановича — це синтез різноликих сюжетів, характеристик
орієнтальних і прозахідних, міфологічних і язичницько-українських, казкових і легендарно-історичних, козацько-героїчних, які зафіксувались образом через Шевченкове Слово пензлем художника нашої доби і служать засобом комунікації, що дає змогу відчути спільність між професійним сучасним мистецтвом і багатовіковою традицією фольклорної творчості.
Попри всю серйозність і значущість результатів Євгенові Івановичу Безніску доведеться ще немало працювати над створенням ілюстративного циклу як єдиної системи “Шевченкового Всесвіту”, щоб кожен аркуш і вся серія загалом становили єдину завершену цілість “Кобзаря”. Своєю творчістю Євген Безніско здатен радикально трансформувати ментально-культурну парадигму раціонального світу, не даючи загубитися діалогу між “учора” й “завтра”.
