Думки на розпеченому граніті під Українським домом

2Дорога редакціє!
На жаль, я захворів і дуже довго пролежав у лікарні, ходжу на сесію. Я написав цей матеріал, прошу Вас його опублікувати.
З повагою,
Романко ЛАПУДА, 21 рік, м. Львів
Історія протесту
Коли під Українським домом казилися політики, я навіть думки не мав долати відстань із Трускавця до Києва, але коли Катя Аврамчук у мікроблозі Twitter написала, що вона з чотирма людьми розпочала голодування, а політики залишили Європейську площу, я зрозумів, що там формується оаза громадянського суспільства в Україні, що повинен бути там. Але мене стримував магістерський іспит.
Наплічник був напоготові, квиток придбано, іспит складено і того ж дня я прямував потягом до Києва. Звісно, батьки не знали, що я голодуватиму. Уже потім мама по телефону запитала: “Ти не голодуватимеш?”, я відповів: “Голодую”. Мама мовчала, але це було розуміння, а не злість чи німий докір. На вокзалі мене зустріла Катруся, яка завжди у важкий час поруч. Вона принесла білу тканину для пов’язки і капелюха. Ми попрямували під Український дім. Разом зі мною приїхав Степан Степанович (це ведмідь у вишиванці). Згодом дізнався, що саме завдяки Степану Степановичу здобув собі репутацію “ненормального з ведмедем”.
Я розпочав голодувати 12 липня. Перший день був найважчим: увечері страшенно боліла голова. Сьогодні з гордістю кажу, що голодування під Українським домом — найкращий протест у моєму житті. Атмосфера, що панувала на сходах, була надзвичайною. Багато тих, хто голодував, визнавали, що це не належний спосіб боротьби проти влади загарбників. Але то була міцна дозволена зброя протесту. Кожен із нас розумів, що якби переступили межу дозволеного, — миттєво потрапили б у КПЗ і там почалося б “життя”.
Чому “закінчилося” голодування? Насправді це була велика фікція зацікавлених людей. Хочу якнайшвидше забути про тих, хто 18 липня “закінчив” нашу акцію протесту. Як писав Хейзінга, все, що відбувається у житті, і саме життя — це гра. Голодування 18 липня не закінчилося, воно триває вже дуже довго, а наша акція під Українським домом триває і тоді, коли Ви читаєте це число “СП”. Так, мабуть, дивно. Чому Ви не знаєте про це? Чому про це не говорить телебачення? Всі інформаційні канали після 18 липня для учасників акції під Українським домом були відключені. Це як відключення ТВі у кабельних мережах, ми миримося з непримиренним. Кожен із Вас позбавлений права знати те, що сьогодні відбувається під Українським домом.
Зараз там перебуває борець за мову — Аліна Боднар, маленька на зріст, але велика духом дівчина. Пишаюся, що наші шляхи перетнулися. Ірина Бондар, ще одна юна студентка, що віддає свій час для протесту, і фантастично розумна жінка Людмила Вербицька, яка живе під Українським домом від початку акції.

Записки під Українським домом
Під Українським домом дні минають швидко: багато роботи, цікаве спілкування, приємні буденні турботи. Але коли я голодував, побратими не дозволяли витрачати сили, єдине, що я робив, — це спілкувався та багато думав, саме тоді витягнув зошита й записав свої думки.
Літо почалося з невдачі: не пройшов відбір до “Літньої школи журналістики газети “День”, але твердо вирішив, що це знак, аби літо стало особливим. Сьогодні сиджу на сходах під Українським домом. Сьогодні про ці сходи говорить цілий світ. Говорить про молодь, яка повстала, бо посягнули на святе — її мову. Українцям нас шкода, але хочу, аби ця влада нас боялася, а люди поважали. Стус у своїх листах писав, що “адміністрація” дуже боїться масових протестів чи “голодовки”. І це у закритому режимі, в СРСР.
Корінь будь-якої проблеми у вихованні. Не можуть усі мати належне виховання, і загалом важко визначити, яке виховання є еталоном. Саме тому радянська влада сповідувала “вільне кохання” та інтернатне виховання, бо лише тоді можна побудувати могутню систему, у якій люди будуть рабами.
За мудрість в ідеях виховання люблю Василя Сухомлинського: “Єдина реальна рушійна сила виховання — прагнення дитини бути доброю. Ми, дорослі, повинні вберегти і розпалити цей вогник у своїх дітях”.
…Цього літа на гранітних сходах і вдень, і вночі я провів цілий місяць: знайшов друзів, однодумців, більше пізнав особливості національного політикуму.

Спогади про літо
“Коли керує світом осінь, мені вдома не сидиться”, — співають “Піккардійці”. Це літо зарядило мене енергією надовго. Повернувся до Львова. А протест триває. Особистий протест проти несправедливості, притаманний дітям, які щиро вірять у справедливість. А вона таки є! Ми не покладатимемо рук.
Є між людьми стосунки, які можна назвати одним словом — “розуміння”. Коли я голодував і в мегафон закликав людей поставити свій підпис на захист української мови та на підтримку акції, до мене підійшла пані й запитала, що нам потрібно. Розповів, що ті, хто голодує, п’ють лише воду, тому потрібна вода, а табір загалом харчується, тому можна приносити продукти, які не псуються, а ще сказав, що ця ніч була холодною і треба було б принести ковдри, пледи, подушки. Жіночка схвально кивнула головою. А ввечері, коли вже лягав спати, до мене підійшла панянка, яку не одразу впізнав: вона принесла пальто й теплі шкарпетки для мене. Ось розуміння. Пальто я забрав додому як трофей. Це найтепліший одяг, який у мене коли-небудь був. І сьогодні тепло згадую цю жінку. Слів бракувало, і я обійняв її… вже рідну людину.

«День українських казок» — протест триває!
Кажуть, що у Львові просто бути українцем. Можна погодитися, але навала псевдомультикультурності змушує замислитися. Де поділися національні гуляння у Львові? Чому місто вже не святкує День Незалежності? Хто розповість дітям українську казку на ніч? Зважаючи на це, ми пішли в наступ. Вважаю, що лише шляхом просвітництва та виховання можна змінити ситуацію в Україні на краще, коли питання мови не поставатиме, а на питання культури відповідатимуть голосно, ствердно і національно. Лагідна українізація врятує ситуацію.
Не безпричинно з телебачення зникла вечірня казка, правда? Казки у кожній родині, у кожному селі й у кожній країні — це інформаційний код поколінь. Бабуся переповідає онуку казку, яку вона почула від своєї бабусі, а онук переповідатиме її своїм онукам, код буде збережено! А влада вимикає централізований процес і намагається інтелектуально знищити маленького українця. Але вона наштовхується на серйозний опір. І чим сильніше ці упирі висмоктуватимуть національну кров — тим більше “поласують” часником.
12 вересня ми розпочали акцію “День українських казок”, під час якої знані львів’яни розповіли казки малечі. Захід мав повну віддачу, адже в роботі з дітьми, як кажуть у рекламі, отримуєш більше. Окрім того, діткам подарували журнали й ласощі. Лагідна українізація триває.

Про мрії
Уже п’ятий рік виношую проект дитячого журналу “Крок до мрії”. Це моє велике дітище, яким я неодмінно потішу маленьких українців. Наше видання буде загальнодоступним. І ще хочу, щоб усі маленькі українці мали можливість читати українською мовою якісну періодику, саме для цього повинен закінчити проект і втілити його у життя. Упродовж п’яти років боровся з перешкодами. І податкова не могла зрозуміти, чому дитячий журнал не потрібно обкладати податками, але я знайшов вихід із ситуації. Коли намагався отримати ґрант на втілення проекту, чиновничок Львівської міської ради захотів передати нас своїй сестрі й перетворити на бізнес, але ґрант таки не дали. Ці труднощі роблять мене сильнішим. Люди під Українським домом допомогли загартувати мій дух, це гарний вишкіл, і сьогодні я готовий втілювати свою соціальну мрію у життя. Але я вже не проситиму ґрантів, сам зароблю гроші й видам дитячий журнал “Крок до мрії”, який, сподіваюся, стане улюбленцем української малечі і в Україні, і за її межами.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment