Ой ридав Великий Рут

У давніх руських літописах поряд із річкою Рось згадується і її притока — річка Протока. Колись її називали Великим Рутом. На його берегах розкинулися села Мар’янівка, Ксаверівка, Пинчуки, Гребінки, Саливінки, Лосятин, Соколівка, Глушки, Храпачі, Піщана, а в Білій Церкві він зливається з красунею Россю. Протягом тисячоліть ця річка була свідком багатьох історичних подій, що відбувалися на її берегах.
Судилося Великому Руту стати й свідком найтрагічнішої пори своєї історії — пори мороку і сатанинського пекла, коли прийшла московсько-більшовицька влада, яка винищила голодом, тюрмами і концтаборами десятки тисяч трударів, що жили на його берегах.
Микола ТАРАН,
краєзнавець, смт Гребінки

Перед війною селище Гребінки було райцентром, тому перш ніж вишукувати та знищувати “ворогів народу” в селах району, НКВС розпочав арешти саме тут. Заздалегідь “встановили” осіб керівників підпільної повстанської організації — пинчуківців О. М. Солнцева та В. К. Линника. На думку більшовиків, для цього були незаперечні причини, адже саме ці чоловіки були одними з провідників збройного опору Червоній Армії в селі Пинчуки. У Гребінках одним із перших “ворогів народу” був заарештований М. О. Волошин. 1937-го його забрали просто з поля, де він із сином косив сіно. Знайшли й “поважну” причину для арешту — куркуль. Задовго до цього 1930 року, його вислали разом із сім’єю в Архангельську область, а він звідти втік і повернувся на батьківщину. Макар Олександрович потім працював у колгоспі ім. Шевченка. Інкримінували йому контрреволюційну агітацію серед колгоспників. “Докази” були швиденько підготовлені: голова колгоспу імені Шевченка І. Г. Сікора, голова сільської ради Д. М. Роземберг та інші “свідки”, затьмарені страхом, підтвердили заздалегідь сфабриковані свідчення. Так, наприклад, один із тих активістів писав:
“1. В 1934 році, працюючи в польовій бригаді, в моїй присутності серед колгоспників висловлювався: “Радянська влада штучно зробила голод в Україні, забрала весь хліб, під мітелку — щоб видавити українців.
2. В 1936 році, працюючи скиртокладом на скиртуванні сіна, так склав сіно, що воно затекло і пропало. В цьому році зробив так само.
3. На початку липня місяця цього року, коли в колгосп прислали комбайн, Макар Волошин серед колгоспників на подвір’ї колгоспу вів агітацію проти комбайна. Він заявив: “Це уже прийшла погибель на хліб, в 1933 році нас не видушили, то хотять видушити тепер”.
4. В травні місяці, коли я звільнився з МТС і почав працювати в колгоспі, Волошин при зустрічі зі мною заявив: “Ну що, тобі допомогло те, що ти мене розкуркулював, все рівно я повернувся з висилки і ніхто мені нічого не зробив”…
Подібні свідчення проти Макара Олександровича дали ще два гребінківці: Д. Н. Бур’яненко та С. А. Грицай.
Неправдиві свідчення Макар Волошин спростував на допиті у начальника районного відділення міліції лейтенанта міліції Кичая. Тоді він сказав: “Визнаю себе винним в тім, що будучи висланим як куркуль 1930 року в Архангельськ, через два місяці втік з місця заслання. Що ж стосується контрреволюційної агітації, по питанню підриву таких заходів, як хлібопоставка в 1936 році, висловлювання недовіри до вождя партії товариша Сталіна і його соратників, вияв антимеханізаторських настроїв, дискредитація роботи комбайна, взяття під захист куркуля Шадури винним себе не визнаю і розмов щодо згаданих вище фактів я ніколи не вів. Вони видумані, причому не мої, а працівників НКВС. Фабрикація Вострякова. Більше добавити не маю нічого”.
Хоча Макар Олександрович своєї вини не визнав, енкавеесники справу проти нього відправили до судових органів. Справу за звинуваченням М. О. Волошина у контрреволюційній діяльності 11 вересня 1937 року було розглянуто на засіданні “трійки” при Київському обласному управлінні НКВС УРСР. “Трійка” винесла короткий, але жорстокий вирок: “Волошина Макара Олександровича — розстріляти!” Секретар “трійки” Альмзипер внизу поставив підпис — “вєрно”. Розстрілом чесного і працьовитого хлібороба (“злісного антисовєтчика”) Макара Волошина більшовицькі кати не втамували свою жагу помсти непокірним селянам. На столі у начальника районного відділення НКВС лежала ціла купа заведених кримінальних справ, які чекали розслідування і нових жертв.
У документах справ НКВС уже значилася вигадана енкаведистами контрреволюційна націоналістична воєнно-повстанська організація, яка діяла в Гребінках та районі. Ця організація мала за мету вихід України зі складу Радянського Союзу та відновлення Української буржуазної республіки. Репресивна сокира нависла над кожною хатою.
Постановою засідання “трійки” засудженими до розстрілу 1937 року стали десятки гребінківців. Усі засуджені навіть не були ознайомлені з протоколом розслідування, вони під тортурами підписали обвинувачення та визнали себе винними у злочинах проти радянської влади. Тортури, моральне та фізичне приниження доводило звинувачених до такого стану, що вони змушені були підписати все, що вимагав слідчий.
Про те, як слідчі енкаведисти на допитах вибивали свідчення звинувачених, написали у своїх листах до ЦК ВКП(б) та вождів комуністичної партії Й. Сталіна і М. Калініна гребінківці П. В. Шадура, З. В. Усенко, К. Ф. Ляшок. Їх заарештували в лютому 1938 року і проходили вони по одній справі.
“У чім конкретно звинувачувався, я і сам не знаю, — розповідав пізніше Кирило Ляшок, — Після арешту протягом п’яти місяців мене взагалі не допитували. Потім начальник Гребінківського РВ НКВС Востряков привіз раніше заготовлене звинувачення, але доказів мені ніхто не пред’явив. Від мене вимагали підписати вже написаний акт на п’ятьох аркушах про те, що я визнаю свою провину. Ночей зо п’ять поспіль мені не давали спати — допитували, погрожували зброєю. Терпіти далі я вже не мав змоги, тому підписував все, що давали. Очних ставок зі свідками чи звинуваченими енкаведисти не проводили. Тільки-но я підписав папери, слідство було закінчене, а мене навіть не ознайомили зі справою, а зразу відправили в табори, де і оголосили рішення “трійки”. Так я дізнався, що засудили мене за статтею 54-10 на вісім років ув’язнення. Під рішенням “трійки” я не підписувався”.
Кримінальних справ на гребінківців було заведено стільки, що співробітники райвідділу міліції не встигали їх розслідувати і тоді на допомогу їм присилали слідчих із сусідніх районів.
У кримінальних справах, заведених на мешканців Гребінок, контрреволюціонерами поряд з українцями були також росіяни, поляки, білоруси. Усі безпартійні. Не було лише євреїв і комуністів. І тут начальник гребінківської міліції, як професійний комбінатор, вирішив “виправити ситуацію”.
Якось 1938 року Востряков відібрав партійний квиток у сільського голови Д. М. Роземберга і вимагав, аби той підтвердив, що секретар райкому КП(б)У Т. А. Уськова проводить антирадянську пропаганду в колгоспах району. Та цього разу сумнівна затія Вострякова провалилася. Єврей Роземберг зразу, без зволікання, попередив начальника міліції, що даватиме свідчення проти комуністки Уськової і проти начальника міліції Вострякова водночас, але не йому, а обласному начальству, переважно єврейської національності. Востряков повернув власнику партквиток. Більшовицька влада на всіх щаблях знала про ставлення населення до неї. Селяни, які вижили після штучного голоду, не вірили пропаганді більшовиків у якесь примарне щастя у майбутньому. Репресії застосовувалися у всіх селах Гребінківського району. Особливо їх відчули на собі мешканці старовинного села Пинчуки. “Петлюрівське село” Пинчуки мало велику провину перед Радянською владою. Адже саме пинчуківці повстали проти більшовиків і з підходом до села Червоної армії організували збройну оборону села. Саме той нерівний бій селян проти червоного полковника Муравйова став причиною багатьох бід села.
У лихий час у Пинчуках більшовики винними в голодоморі зробили куркулів, назвавши їх ворогами народу. Мешканець Пинчуків Л. С. Дзюбенко, колгоспний бригадир, у минулому куркуль за визначенням сільради, був також серед винних у голоді, за що 1933 року був засуджений на п’ять років позбавлення волі. Таку кару отримали і його односельці: колгоспники Я. З. Ємець, І. П. Митник, одноосібник С. А. Мащенко та інші.
“Найврожайнішим” для Пинчуків став репресивний 1937 рік. Одними з перших найзапекліших “ворогів народу” було заарештовано В. К. Линника, О. М. Солнцева та І. К. Лопушенка. Саме вони були організаторами і керівниками збройного спротиву мешканців Пинчуків проти Червоної армії.
Про ті жахливі роки, коли більшовицька влада перетворила життя пинчуківців на суцільне пекло, розповіла донька “ворога народу” Галина Петрівна Чумак, 1921 року народження.
“Мого батька Петра Митрофановича Чумака, — згадувала Галина Петрівна, — у селі поважали. Він був дуже роботящим і грамотним: умів читати й писати. Закінчив два класи церковно-парафіяльної школи. Народився він у багатодітній родині, крім нього ще було троє братів та сестра. Тільки-но одружився, зразу побудував хату, повітку, обзавівся господарством. Наша сім’я почала вилазити зі злиднів, на ноги спинатися (нас уже було четверо у батьків), як настав 1929 рік. Почали створювати колгоспи. Нашого батька у колгосп не записали, бо він вважався середняком. Так він одразу став “ворожим елементом”, як тоді казали.
Прийшли якось до нас активісти — почистили засіки. Забрали клуню, худобу, коней, реманент. Батька арештували й вислали в Архангельську область. А ми, голі, босі, голодні — лишилися з матір’ю. Отак і вимерли б усі до одного, якби не наш дідусь із села Саливінки. Старий він був, немічний, а все-таки вряди-годи крадькома приносив нам потроху жому, а то й висівок. Мати пекла з них млинці й ділила на дві частини, щоб вистачило і на сніданок, і на вечерю. Отак і дотягли до 1933 року, перебідували зиму, а на весну ожили — пішли рости бур’яни…
Однієї весняної днини повернувся з виселок наш батько. Прийняли його тоді до колгоспу. Став листоношею. Носив пошту з Гребінок і по всьому селу. Отак і жили до осені 1937-го.
Аж тут біда, страшніша за чуму, — стали люди невідь-куди зникати. Першим спізнав гіркої долі свинар Федот Макарович Здоренко. Прийшли до його двору міліціонери, скрутили, зв’язали прямо на роботі й повезли хтозна-куди, як “ворога народу”. Правління колгоспу наказало нашому батькові йти працювати на свиноферму. Трудився він від зорі до зорі. Та не обійшла біда й нашу хату. Якось пізньої ночі повернувся батько додому, повечеряв, та й ліг спочивати. Аж десь перед світанком хтось затарабанив у вікно. Мати відчинила двері — на порозі стояв міліціонер. Він відштовхнув її в хату. “Ну, ворожа душа, не втечеш!” — наставив нагана до голови батька. Той поволі підвівся, одягнувся. А ми так полякалися, що закуталися у ковдру й притихли, як мишенята. Добре пам’ятаю останні слова батька: “Ну що ж, мати, довчи Миколу…” Ще й на світ не благословилося, як я побігла до школи, а там голосіння. Тужили, плакали за своїми батьками діти. Дізналася я, що тієї клятої ночі забрали і наших сусідів: Марка Кожену та Левка Максименка. Усіх заарештованих відправили до Білої Церкви. Тихцем, щоб ніхто, боронь Боже, не бачив, на ранок зібралися до нас сусідки. Не довго радилися — вирядили матір до Білої Церкви. Зібрала вона у вузлик якийсь харч та одежину арештантам.
Додому повернулася пізньої ночі, зчорніла, згорьована, постаріла. Привезла закривавлену подерту батькову сорочку. Вже після війни ми отримали офіційну “бумагу” — нашого батька реабілітували. А що нам від цього? Краще б вони написали, де його могилка…
Люди, будьте пильними, не допускайте катів до влади!”
Ці слова Галина Петрівна сказала, коли Україна виборола свою незалежність. Але при владі ще залишаються ті, хто й досі чинить злочини проти власного народу.

Микола ПЕТРЕНКО
Свічі в день Голодомору

Присвячується Володимиру Маняку

Де ви тепер — в голодному сторіччі,
В якому я лиш дивом не помер?
Тепер онуки запалили свічі

У кожному віконечку — тепер!
І в тім вогні згоряє вбогість клята
І підступи, і образи химер.

Тепер онуки проклинають ката,
Що велич батька рідного загріб.
І  та сльоза — то поминальна плата

Усім  голодним на єдиний гріб,
Де крашанка небесно-хлібородна,
І келишок з наливкою, і хліб,

Де молиться душа моя голодна,
Шукаючи до істини ключі:
Вона й понині втямити не годна,

Що лиш безсмертні спалахи свічі,
Мільйонів свіч — то віра всенародна,
Що запалає сонце уночі, —

Неначе наша доля великодна!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment