Слово на сторожі добра і правди

Є люди, які за будь-яких обставин проявляють дух героїзму, але ніколи не стають героями. Їх спритніші й послужливіші виштовхують на узбіччя, де вони, аби не зганьбити своє ім’я, живуть і творять у парі з душею.
Іван ЗАХАРЧЕНКО,
член НСПУ

Отаким неперебутнім достойником явився мені письменник Михайло Іванченко, автор книги “Сурма і меч”, що побачила цього року світ у видавничий фірмі “Відродження”. Фактура книги — історично-літературні та культурологічні есеї і статті, написані талановито, на високому науково-дослідницькому рівні. Це не крок до захвалювання, а справді так, бо наш автор заслуговує на щире слово і пошанування ще й тому, що ось-ось стане на межу свого дев’яностоліття.
Михайло Іванченко народився 18 листопада 1923 р. в сім’ї сотника вільних козаків Грицька Іванченка та Гафії, доньки вільного козака Софрона Мовчана-Рябенького, у селі Гусакове на Звенигородщині.
Тепер, як бачимо, більше тих, що спонтанно поповнюють лави космополітів. Тому слово “козак” не в моді, його замінили “біомасою”,  або, коли потрібно, величають електоратом. Принизили, у “дурдом” загнали людей. Така була постанова, підписана Я. Свердловим…
Як до слова, то наших незламних героїв, борців за вільну Вкраїну С. Петлюру, С. Бандеру, Р. Шухевича і нині розпинають за вигаданий націоналізм, зробили їх ворогами народу, а ті, хто вигубив козацтво — святі й чисті. Ніде про них не згадують, зате підло поливають брудом українців — бо вони терплячіші й дурніші. Тому й мордують їх.
Краплина цих роздумів перегукується з тематикою згаданої книги, навіть із назвою творів, що вміщені там: “Козацькі сурмачі”, “Митець із козацькою вдачею”, “Володимир Винниченко, гендляр Української Революції”, “Довженко за кадром”, “Правдолюб Агатангел Кримський”…
Після прочитання книжки скажу: М. Іванченко має моральне право бути арбітром нашої історії, підправляти її вади, доповнювати недомовлене, бо є живим свідком і учасником багатьох подій. А те, що він пережив і перетерпів, коли прийшли до влади більшовики, і ворогу гріх зичити. Починаючи від Голодомору-Геноциду, пішли роки сталінських репресій, а далі остарбайтер і в’язень гітлерівських і сталінських концтаборів, після звільнення постійно перебував під пильним оком КДБ.
Таке життя загартувало його дух, волю і віру. Коли одні, скорені страхом чи спецпайками, ставали на службу більшовицьких вандалів, він, переборюючи труднощі, йшов своїм шляхом. Йому боліла доля України, яку окупували узурпатори й зайшлі паразити. Тому й нині, за визначенням автора, ми — держава-химера, в якої на тілі одного народу сидить голова, складена із представників другого народу, що деморалізують, затуркують націю, спустошують її державність.
Читаючи роздуми про долю Агатангела Кримського, стало прикро, що червона нечисть замість схилятися перед мудрістю і мужністю такої людини, нещадно її мордувала. Та Кримський, як пише автор, не став на шлях зради, не зігнувся перед озвірілими, а духом своїм картав душогубів.
У минулі 70-ті роки я теж захопився творчістю А. Кримського. Маю його п’ятитомник. Тож нині здалося, ніби знову зустрівся з великою людиною, яка неймовірно бідуючи, напоумлювала: “Держава без патріотичних почуттів громадян — не держава, а — Молох, що сам себе народжує і сам себе поїдає…”
Задумаймося над змістом цих слів, не даймо нині владному молоху доконати нас. Не ставаймо у лави його слуг, зараз Україна віддаляється від нас, а ми — розгублені й нерішучі — віддаляємося від неї, щоб втратити її назавжди.
Так було і за часів московсько-більшовицького терору, коли через суб’єктивні розбіжності і кричуще безголів’я не зберегли, не утвердили УНР. Запаморочені більшовицькими псалмами, навіть не проявили сізіфової натуги — тягли Україну не нагору, а добровільно кинули її в пащу удава…
Про ті події і дійових осіб, коли над країною зблиснуло сонце надії, дізнаємося із розповіді М. Іванченка “Володимир Винниченко, гендляр Української Революції”. Минуле, а скільки жалю на серці! Болять оті поразки. Здається, слід було зробити один рішучий крок, і Вкраїну жодна вража сила не здолала. Та все пішло шкереберть. Соціаліст Винниченко відстоював самостійність у єдності з більшовицькою Москвою. Він, дізнаємося з прочитаного, навіть підписував розстріли. Така наша доля: у доленосну годину нам завжди відбирає глузд. Могутню армію, яку мала Україна, замість задіяти, розпустили… І не стямилися, як потрапили в московське рабство.
Невтішним духом війнуло після прочитання “Довженко за кадром”. У поневоленого народу чогось кращого не буває. Але, думаю: всі ми свої, бо народилися і живемо на одній землі. Та духу братства і єдності між нами не було. Самі себе знищували, труїли, цькували, завдавали болю. Страх і відчай, підступаючи до серця, деморалізує, робить людину безвільною, однак виживали ті, хто носив на своїх плечах чужу голову, а хто свою — вигублений був.
Жахливою була сталінська деспотія в Україні, та ще нестерпніше почувалося О. Довженку в центрі московської неволі, куди його, як занотував у щоденнику: “Вигнали мене з Києва Бажани…”
Світ наш український надто брудний. Саме на ці струпні рани в своїх творах робить наголос Михайло Іванченко. У нашій долі все так переплутано, споганено, що автор намагається самостійно розчисти від ворожих претензій і злих умислів пройдені шляхи. Адже ми — гноблені — більше пролили своєї крові, ніж ворожої. Часто замарно, зазнавали неймовірних утрат, бо епізодичні лідери, що з’являлися вряди-годи, не вирвали Україну з пазурів двоголового орла.
Сьогодні ще гірше: нинішні лідери, накопичуючи власні багатства, навперебій грабують Україну. Це ображає народ, але він не бореться із затятими злочинцями, а втікає у світ, бо не хоче на рідній землі тягати рабське ярмо. Це ніби воля, але без гідності, — не втікати треба від лиходіїв, а боронити, захищати свої права, свою Вітчизну.
Нині хоч би як пускали “дим-димок” на Павла Тичину, та він, як і народні маси, що були загнані у нетрі страху, розмовляючи із собою, міг сказати після кривавої муравйовщини: “Стоїть сторозтерзаний Київ, // І двістірозіп’ятий я!” Мов дзвони, гудуть інші його віршовані рядки на честь проголошення УНР. “Гей, разом, разом на ворога ми браття-завзяття, // Хто зрадить Неньку-Україну, прокляття тим, прокляття!” І нині лунають прокляття, але безмовні, що вириваються зі скривджених сердець.
Може, не героїка водила пером поета, але душа його, навіть із оцих доречно наведених
М. Іванченком поетичних строф, зрозуміло, належала Україні. Зараз, у час хамства і потворства, коли насаджують брудну аморальність і духовне розтління, хочеться і приниженого поета, і його окремі високохудожні твори любити і шанувати, щоб відчути світло добра і радості. Та світ розуму — глухне й темніє. Україна стоїть “сторозтерзана”, але голосу молодих сурмачів не чути. Таке становище, що навіть Шевченка, будителя народного духу, нам уже мало, а нові Шевченки не народжуються…
Близька мені людина, гортаючи книжку “Сурма і меч”, захопилася статтею “Микола Хвильовий без німба”. Я теж із цікавістю прочитав її. Згоден з автором, що Микола Хвильовий (Фітільов) “не тягне на національного героя”. “І люблю я її — більшовицьку Україну — ясно і буйно”. “… темна наша батьківщина… хочеться запалити її груди своїм комуністичним сяйвом”.
Просякнуті більшовизмом тиради не могли відразу переінакшити віру людини, щоб схаменулася, хоча й забрела в глухий кут. Вихід із нього у пориві розпачу — трагічний. “Мій девіз — не щади ворога”, може, й допомагав політпрацівникові Фітільову триматися на плаву, але система, якій служив, нагадала йому про “нещадність”.
Безсумнівно, М. Іванченко надто об’єктивно характеризує і М. Хвильового, і той кривавий час. У згаданій статті стоси історичного, справедливо обробленого матеріалу, живої конкретики, цікавих думок, вагомих цитат і поглядів. Тож нині, коли створюють глобальну імперію, знелюднюють людину, стирають із пам’яті історичні надбання і традиції, книга “Сурма і меч”, що має виховну цінність, особливо для молодого покоління, яке пройняте духом патріотизму, стане йому своєрідною енциклопедією науки і знань.
Ми потерпаємо, бо запал войовничості і святий дух жертовності — згасли. Ми й досі не зв’язали праведний сніп історії. У тому, що маємо, замість зерна істини багато чужорідного, спотвореного і шкідливого, що принижує наш гонор. А приклади доброго, захопливого затяті табачники вискубують зі шкільних підручників, вихолощують героїку визвольних звитяг, щоб нам у годину гніву не було на що опертися. Злаштували, що бути в цій країні націоналістом — це зло і ганьба, а бути рабом — похвально…
Адже щоб хтось із наших подвижників із тавром “націоналіст”, що боронив Україну від ворогів, прорік таке, як Троцький: “…Мы прольем такие потоки крови, перед которыми содрогнутся и побледнеют все человеческие потери капиталистических войн”, ой, не дали б нам жити на білому світі… Почни щось копати чи дошукуватися правди — каміння сиплеться на наші голови. Однак ми не ремствуємо, спокійно сприймаємо назви міст, підприємств, вулиць, що носять імена душителів.
Книга Михайла Іванченка зроблена чесним і сумлінним пером письменника-патріота. Душа автора опускалася у глибини й найпотаємніші куточки минулого й сучасного, виносячи звідти найцінніше, найпотрібніше. Багато з того матеріалу можна використати як доповнення або й початок написання книги буття української нації.
Для мене “Сурма і меч” — своєрідний авторський пантеон, де й обґрунтовано, і побіжно згадуються сотні імен славних синів України, що боролися і жертвували життям заради неї. Правда, не менше тих, хто зневажав свою Вітчизну, відвернувся від неї, допомагав катам душити і нищити.
Тож нехай хвиля щирої вдячності дійде до Михайла Іванченка, який уквітчаний літами, але бадьорий духом, возвеличує людські чесноти і картає безчестя. Його вірне й мужнє слово, що стоїть на сторожі добра і правди, гартуватиме наш дух і волю.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment