Шість поколінь діаспори в Бельгії

Українська еміграція в Бельгії існує понад сторіччя: це шість поколінь українців. Вона пов’язана з територіальними змінами внаслідок внутрішніх або міжнародних збройних конфліктів.

Григорій ПАНЧУК,
Бельгія

Спочатку люди покидали Україну поодинці, потім родинами, нарешті хвилями, які прокотилися Бельгією, Європою, світом. Їх вписували до реєстрів цивільного стану зазвичай як поляків або росіян, чехів або угорців, тобто за країнами, які вони залишили у пошуках щасливішої долі. Потрібні були два моторошні світові конфлікти, аби міжнародна спільнота — зокрема й бельгійці — визнала, бодай частково, їхнє національне походження, яке дехто затаїв глибоко в свідомості, або яке переважна більшість емігрантів відкрито сповідувала, сумлінно дотримуючись національних звичаїв та обрядів.
Український емігрант протягом років жив у режимі напівсвободи. Його контролювали, за ним стежили. Це була данина принципу — не порушувати “тривалих мирних взаємин” із Москвою. Та все ж український емігрант був працьовитим, старанно укладав своє особисте та громадське життя і створював власну — притаманну кожній діаспорі— субкультуру, побудовану навколо спільного ідеалу та обов’язку “відродити з попелу” Україну.
Той скиталець протягом сімдесяти з гаком років боровся з ненависним йому радянським режимом, у відповідь на постійні випади та наклепи його дезінформаційних служб і каральних органів — від “націоналістичного буржуа” до “зрадника народу” — не бракувало образливих епітетів.
Однак попри злидні та розчарування, життєва лінія, якої дотримувався український емігрант, залишалася незмінною, передавалася у спадщину молодшим поколінням діаспори. Це ідеал “Від синього Дону до сивих Карпат, без панства, без рабства, насильництва і зрад — Вільна, незалежна Україна!”
Протягом ста років три хвилі емігрантів заклали підвалини нинішньої української діаспори в Бельгії. Спочатку прибули втікачі, жертви Першої світової війни. Під час Визвольних змагань 1917—1920 рр. було проголошено Українську Народну Республіку. Але під ударами більшовицької Червоної армії вона була окупована.
Однак уряд УНР таки встиг налагодити в деяких столицях Європи свої дипломатичні представництва. Право на перебування у Бельгії одержали вояки армії УНР — приблизно 600 осіб.
У середині 1920-х років, потім у 1930-х до Бельгії прибудуть інші емігранти. Це була переважно економічна еміграція з Галичини. Емігранти працюватимуть на ріллі, текстильних фабриках, жінки по хатах як прибиральниці та куховарки, але більшість приїжджих були зайняті у металургії, шахтах.
Українські емігранти були вельми активними, організованими, надто в містах Брюссель, Серен, Льєж. Частина з них були студенти, які зокрема навчалися в Лювенському Католицькому Університеті. Усі вони належали до Національного Союзу Українських Студентів у Бельгії (НаСУС).
Усіх студентів, робітників з далекою втраченою Україною єднали національні Церкви: Українська Католицька Церква східного обряду (УГКЦ) та Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ).
Українці мали свої хори, оркестри, театри, партійні формування. Постали культурницькі та релігійні організації. Вони були віддаленими свідками голоду 1932—33 років та, як могли, брали участь у протестних акціях.
Українські емігранти в окупованій Бельгії пережили воєнні роки. Українці брали участь в акціях бельгійського підпілля. В окупацію українські організації затихли, але існували. Доказ цього — їхня допомога, яку вони надавали від 1945 року новоприбулим емігрантам із України.
Історія цього етапу еміграції розпочнеться в Німеччині, де понад два мільйони двісті тисяч українців-утікачів і переміщених осіб потрапили між ковадло і молот: попереду — розбитий Вермахт і рештки есесівців, позаду — переможна Червона армія й… НКВС, а над головою — тяжкі бомбардувальники західних союзників. Єдиний порятунок — дійти до зон, які вже перебували під контролем Союзників. Ті, яким пощастило не загинути під бомбами, опинилися переважно (80 %) у таборах для переміщених осіб (біженців), розташованих по Західних зонах. Жертви депортації на примусову працю до гітлерівської Німеччини, колишні військовополонені, в’язні нацистських таборів смерті, діти, жінки, цілі родини — усі вони масово намагалися не потрапити до репатріаційних списків НКВС. Примусове повернення в СРСР, яке шаленіло влітку та восени 1945 року, означало безжалісну смерть у сибірській тайзі або невольницьке життя з вічним сталінським тавром “ворог народу”.
1947 року частина українців погодилася виїхати на працю до Бельгії за згодою місцевого уряду. Бельгійцям була конче потрібна робоча сила для важкої промисловості, вугільних копалень. Це знову ж була втеча в невідоме, але цього разу інстинкт збереження ґрунтувався на обіцянці, що буде вжито всіх заходів, аби запобігти безпосередньому втручанню СРСР у їхнє життя. Отак, біля доменних печей, на заводах, всюди, де пропонували якусь працю, почалося нове життя українського інженера, службовця, селянина, викладача, учителя.
Скільки їх було? Називають цифру до 50000 осіб. Багато емігрантів не затримувалися в Бельгії, яка була мостом для кандидатів на виїзд за океан — до Сполучених Штатів, Канади, Аргентини, Австралії.
Життєві умови були нелегкими, навіть і для тих, хто випробував на собі гітлерівську окупацію та радянський лад. Усе було складне: і мова, і звичаї, і обставини, і навіть доброзичливість місцевих мешканців. Непохитним законом були вічні “штемплювання” та перевірки документів. Єдине, що підтримувало людей, це почуття частково відзисканої свободи. Біженець усвідомлював, що ситуація тяжка, однак був переконаний, що вона тимчасова й він ось-ось побачить Америку, остаточно позбавиться підсвідомого страху “повернення на Родіну”.
Та практичний і здоровий глузд узяв гору. Як це сталося, зрештою, в Німеччині, де кожен табір, заселений українцями, а їх було близько 80, став “державою в державі”: з власними законами, незалежним проводом, власними школами, магазинами, медпунктами, каплицями, власною пресою та видавництвами. Орієнтуючись на політичні уподобання, по всій Бельгії було засновано соціальну та релігійну мережу, яка природно обвила всю українську громаду, що так прагнула віднайти людську гідність, загублену через воєнні обставини. Почалася активна розбудова “української Бельгії”. Українці влаштовують своє життя по-українському. Мета була подвійна. По-перше, самоорганізація та самоврядування. По-друге, надання допомоги підпільному повстанському рухові в Україні. Матеріальна інфраструктура, яку покладено тоді, існує до сьогодні. Ідеться про майно, набуте протягом 60-ти років, та про самі організації.
Не все було ідеальним. Емігрант мав лише дві руки, щоб нагодувати себе й родину. Всі були бідні. Не бракувало і конфлікт-них ситуацій через політичні погляди.
Однак організаційна ейфорія довго не тривала. На початку 1950-х збулися мрії багатьох українських біженців у Бельгії — більшість із них нарешті виїхала за океан. Але тим самим було обезголовлено організації, які втратили і своїх членів. У країні залишилися переважно інваліди або хворі, яким імміграційні комісії відмовили у виїзді через поганий стан здоров’я. Залишились ті, що вже звикли до бельгійських умов. Були й такі, що повернулися до Німеччини. Відбувалися також перегрупування родин, які роз’єднали воєнні події.
І знову ж чинником стабільності тут виявилися Церкви, бо структури парохій залишилися цілими. Цей позитивний факт, безперечно, пришвидшив реорганізацію української спільноти. Не бракувало й суспільної енергії. Хочеться назвати ті організації та спілки, які згуртували та очолили українську спільноту. У Брюсселі діяла “Руська безстороння громада”, заснована ще до Першої світової війни, 1914 року. Там же створено і філіал європейського Товариства колишніх вояків армії УНР. 1929 року засновано Національний Союз Українських Студентів (НаСУС). Його спадкоємці у 60-х роках були ініціаторами та співзасновниками Союзу Українських Студентських Товариств Європи (СУСТЄ). А належність Синдикату українських вільних робітників у Бельгії до європейського профспілкового руху ще підсилювало цей європейський вибір.
Після Другої світової війни діаспорні організації фактично задовольнять усі національні, релігійні, культурні, суспільно-політичні та шкільні потреби громад. Купівля будинків чи приміщень, будівництво каплиць і храмів, організування таборів для молоді, заснування культурно-відпочинкових центрів, хорів, танцювальних колективів — усе мало слугувати зберіганню українських вартостей. За винятком, може, економічної діяльності, на жаль.
Сама організаційна структура української спільноти в Бельгії була розгалуженою. Очолювала все Головна Рада українських громадських організацій Бельгії, чия мета — координувати діяльність громад. Туди входили делегати різних організацій. Зокрема УДК (нинішній ТУБ, тобто “Товариство українців Бельгії”) — це Український Допомоговий Комітет, який мав дочірні філії по всій країні, існує від 1945 року. СУМ — Спілка Української Молоді (1948 р.), СУБ — Союз Українців Бельгії — Сприяння Українській Національній Раді (1949 р.), ОУБ, або Об’єднання Українок Бельгії (1948 р.). Без ОУБ, без жертовності українських жінок ледве чи вижила б діаспора. УНОТ — Українське Науково-Освітнє Товаристо (1947) займалося мережею суботніх шкіл і випуском шкільних підручників. УХР — Український Християнський Рух. Існували танцювальні гуртки Полтава, Гомін, Верховина, а також хори — Явір, Боян, хор імені Тараса Шевченка, хор Тисячоліття хрещення України тощо.
Кожна із згаданих організацій мала свій інформаційний бюлетень, а чи листок, навіть і журнали. Приміром, “Вісті УДК”, “Крилаті”, “Голос Христа Чоловіколюбця” тощо.
Завданням і найбільшою турботою організаційних структур української діаспори в Бельгії, крім гасла домогтися свободи й незалежності для України, було збереження в часі та просторі її матеріальних надбань і пошанування духовних і національних цінностей українців. Завданням була й інтеграція молодих поколінь у річище бельгійської дійсності. Але за інтеграцію — проти асиміляції.
Українців рятувала мова батьків — українська. Адже щоб порозумітися між собою, діти, що виростали серед фламандців, валлонців, розмовляли українською.
Діти, народжені на землі бельгійській, є ані емігранти, ані іммігранти. Вони ані зрадники, ані безбатченки. Попри те, що за громадянством вони бельгійці, вони водночас творять й українську діаспору. Відвідайте цвинтарі Борінажу, Лімбурщини, Льєжчини, Брюсселя. Читайте імена тисяч і тисяч українців, які там спочивають, від шахтаря до металурга, від поета до хірурга, від інженера до агронома. Гляньте на символіку хрестів, на Тризуб, на надгробні написи! Що ж, упокоєні — зрадники?
Читайте натхненну поезію Романа Бабовала, Кузьми Дмитрика, Зоряни Коваль, Гані Шпинди-Дибайло. Читайте прозу Ірини Сеник, переклади Андрія Свірка. Перегляньте хоча б “Вісті УДК”. Радійте картинам Світлани Лебіги-Лящук, Анни та Люби Рожак, Надії Сеничак, Ліди Торган, Мирослави Шпинди, спогляньте на ікони Маґди Дмитрик-Гойбрехтс, відкрийте чудові колекції родини Галабурди, фото й фільми Богдана Качмарського. Це тільки кілька творців. Усі вони черпали натхення в батьківській та у власній українськості.
“Українська Бельгія” дала для своєї прибраної батьківщини не одного науковця. Це і вчителі, і викладачі вищих навчальних закладів, і лікарі, і юристи, і фахівці різних галузей та сфер діяльності.
Та мимоволі думка мучить: якби всі ті українці, котрі ані не соромились свого українства, ані не боялася виступати за єдину соборну державу, якби засновники української діаспори не були видворені, гнані, переслідувані, убієнні, Україна, може, не стала б жертвою фальшивих ідеологій і шовіністичних імперіалізмів?
Так, справді, щось було більше за українських емігрантів, це була їхня Батьківщина, Україна. Цього не відбереш. Від скромної народної домівки до святкової зали, від іконостасу до храму, від організування молодіжних таборів до протестних мітингів, від відзначення пам’ятних дат до гуманітарної допомоги, від інформаційної газетної статті до наукової книжки… Свідками цієї праці є православний храм Святого Архангела Михаїла і католицький храм Святого Івана Хрестителя на Лімбурщині та їхні приміщення для громадської діяльності, “Франкополе”, громадські будинки у Вамі, Шарлеруа, Рокурі, Брюсселі, Лювені, Звартсберзі, Буссуа. Щонайменше три покоління намагалися, щоб та Україна, яка була присутня в їхньому серці, була і фізично присутня в їхньому оточенні і серед бельгійців.
Тим часом ця спадщина, ці здобутки-надбання українців, ці церкви, каплички, будинки, архіви, сама пам’ять усього того, що було, — усе перебуває в небезпеці. Дещо вже зникло або зліквідовано.
Адже нині ситуація зовсім змінилася. Проголошення незалежності України стало причиною великого зламу в діаспорі, в її способі існування. Їй здавалося, що вона природно передасть смолоскип українцям з України. А тут… нас не люблять в Україні, де далі активно поширюється ніби “колишня” радянська пропаганда. Ми — підозрілі. Нам не довіряють. Схвалені закони на підтримку діаспори — це слова. Які ж до нас претензії? Діаспора лиш уміє навчати інших. Її гуманітарна допомога — вибрик скупої людини для неіснуючих жебраків.
Ми таки не були розсудливими. Так, ми маловірні. По-українському якось ми даємо собі раду. А російською? Мова оця нам зовсім чужа, це мова окупанта!
Отак настала загальна демобілізація. Оте проголошення Української держави, вільної, незалежної — це мало б бути постійне свято! Тим часом, скільки пропало ілюзій! Скільки втрачено надій! Тут, на чужині, а надто там, на омріяній Батьківщині!
І поглибився процес невідрадної асиміляції — оця трагедія для будь-якої діаспори, коли залишаються лише могікани похилого віку, а внуки і правнуки ахкають та охкають на триколісному ровері. На кому лежить відповідальність за таке сумне явище?
Насправді, ми були сліпі. Діаспора не побачила чи не хотіла або не встигла побачити, що часи змінюються, і звичаї також! Що організаційні схеми, які протягом десятків років керували громадою, застаріли! Що принцип “на громадських засадах” не влаштовує молодь, бо ним надуживали, ба більше, той принцип ще й поблажливо підтримує некомпетентність! Що самий склад діаспори змінювався через мішані шлюби! Що патріотизм у тихому світі глухо вмирає. Та, нарешті, що велична мета була куца, як та свобода, яку бачили у формі ласого шматка сала! Одне слово — ми не осмислили майбутнього. Чи треба дивуватися, що посади в організаціях залишалися вакантними?
Проте гадалося, що, може, настане відлига. У середині
90-х років надійшла чергова (третя) хвиля з України — цього разу іммігрантів-заробітчан, із документами та без, за якими почала полювати державна імміграційна служба й поліція. Влаштовували облави. Садили в літак і повертали додому. Скільки їх було, скільки їх є? Ніхто точно не відає. Тепер до них звикли, за ними відкрито вже не полюють, як за ромами. Працедавці їм довіряють. А проте їх найменше видно і про них найменше знають, хіба щонеділі цілими юрбами зійдуться в Парижі, у Шевченківському сквері. Чи це з їхнього боку вияв сором’язливості або обережності? Чи це просто відмова від непотрібних ускладнень, настільки саме життя заробітчанина складне?
Так думати — це забути, ким емігранти-біженці були, коли намагалися уникати в таборах “совітські” облави, коли не один міняв невигідну національність на польське громадянство, фальшував дату і місце народження, стояв із порожніми руками та кишенями перед імміграційними комісіями.
Та ще є колосальна різниця — вчора й нині. Іммігрант не покинув України, він приїхав до Бельгії. Емігрант не приїхав до Бельгії, він покинув Україну. Вчора український біженець був вигнанцем і оплакував втрачену Батьківщину, а його діти тужили за Батьківщиною. Нині заробітчани мають свою Державу, хоч якою б вона була (а масовий виїзд людей за кордон у пошуках праці не є ознакою благополуччя в країні). Вчора емігрант уникав будь-яких зв’язків із родиною в Україні, аби її не звинувачували в налагодженні взаємин з “ворогом народу”. Сьогодні іммігранти мають своє посольство, яке за потреби захистить їх, працюють мобілки, Інтернет. Ці вільно їздять туди, а ті сюди без перешкод, хіба на кордоні полаються, бо величезні черги. Заробітчанину не загрожує ані розстріл, ані ГУЛАГ. Учора емігрантові громадська організація була потрібна, там він почувався в безпеці й корисним. Нині контакт з Україною — постійний, тривкий, мирний.
І так всі — емігранти, іммігранти — переконуються, що організоване життя непотрібне. Та є цінності, що їх треба не тільки шанувати словами, а й плекати, — моральні, духовні, національні. Сто років української діаспори в Бельгії доводять, що ми були ефективними, коли співпрацювали разом. Українське життя в Бельгії — це наш міст в Україну, наш вияв пошани до рідної землі наших батьків і до їхнього національного заповіту, до нашого народу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment