Із тридцять третім голим роком…

Андрій МАЛИШКО
Вірші з шухляди

* * *
Я б вивів на шпиль Говерли,
Щоб люди їх в пилюку стерли,
Немов гадюки труйний слід,

Тирано-деспотів умілих,
Диктаторів осатанілих,
Їх чорне кодло, плід і рід.

Отих, що крові каламуть
Кладуть на душу й спопеляють,
Отих, що мову розпинають
І серцю кайдани кують.

* * *
Я часто бачив, рідна, як ідеш
По Ленінській, по вулиці широкій,
У Києві босоніж. На вітрах
Під сонцем, в спеку, в магазини шумні
Стаєш у чергу. І твої слова,
Що народились з українських піль,
Повиті в щебет, у цвітіння, в роси,
Побиті кулями, катовані у тюрмах
Здаються дикими… А ти ж лише просила,
Щоб вибить чек на той трудний шматок
Твойого ж хліба, що сама у полі
Посіяла, доглянула в ночах,
А потім віддала на хлібоздачу.
А ти ж якою доброю була до тих,
Що хліб твій жерли, зневажали мову,
Тебе саму, твій рід і твій народ,
Ти їм прощать уміла і несла
Додому шмат згорьованого хліба,
Який сама вробила. Тільки я
Ніколи їм простить того не зможу,
Що мила неня в Київ із села
За власним хлібом їздила роками
І в чергах довгих ждала той пайок,
Який було призначено поету.

* * *
Ревуть зі Сходу крикуни,
Мов зачманілі від хвороби:
— Верніть, верніть нам культ особи,
Ми культособові сини.

А що ж, вернути б ненароком
Із тридцять третім голим роком,
Голодно голим та німим,
Та тричі пухлим. Хай би з ним
Поїли б кору і комору,
Траву і шкуру, цвіль і міль,
Та мерли б жовті, як з похміль.
Без трун понесені із двору.
Ні за що. Просто. Без вини.
Було б вам добре, крикуни?
1964

* * *
Мертвые сраму не имут…
Це так. Це правда. Сорому не ма’,
Отой, кого хльостала ніч німа
Пожарами та кулями до смерті,
Ятрила болем і в тяжкій сльозі
Лице вмивала, била у грозі,
А він підводив очі щиро-вперті,
І відступали горе і зима.
Це справді так. Той сорому не ма’.
Той сорому не має у житті,
Хто у тяжкі, в часи лихі оті
Із голоду опухши в чорну днину,
Шкуринки чорної трагічний дар
Ділив на батька й на малу дитину,
А сам вмирав, великий хлібодар
Кістлявими руками обома
Обнявши землю. Сорому не ма’…
Того болючий сором не опік,
Хто в лиховісний тридцять сьомий рік
Конав у тюрмах за єдине слово,
Проказане у чесній гіркоті,
За колосок узятий випадково,
Чи за один буряк — на Воркуті,
Чи за огнистий спів — німа тюрма,
Ні, ні, це так!
Той сорому не ма’!

Але хто жив на злобній клеветі,
В доносиках кривавих мив долоні,
Хто жертви, будучи на смертнім сконі,
Нові шукав і розпинав в житті, —
Того нащадки вивергнуть із гробу,
І той язик, затруєний в злобі,
І кров його собачу, і подобу,
І прах, і попіл в соромі й ганьбі.
Хто владу мав і в муках тішив зір,
Як Бог решотками кував Сибір,
Засланців слав і слідкував за ними
Очима хижими і кам’яними,
І кров точив, як воду, задарма,
Серця палив з фальшивого завзяття,
Тому не обібратись сорома,
І смерть — прокляття,
Й вічна ніч — прокляття!
Повернення
Повернулися ті, що роками були
без домівки,
За снігами і дротом верстали нужденні
мандрівки.

За оглухлими зойками болю, за Воркутою,
Несучи свої рани з доносами і клеветою.

Повернулися ті, що писали поеми і книги,
І на орному полі колосся ростили
з-під криги,

Не доспали ночей, не жаліли життя серед                         бою,
А жорстоко покарані, не похилились собою.

Мовчазні і суворі випростують струджені                      плечі,
Половина їх серця залишилась десь
у хуртечі.

Повернулись живі, у надії ховаючи втому,
А вже мертві — ім’ям прилетіли до отчого                                     дому.

Познімали ті ватянки снігом і вітром
покриті,
Повідаючи сни, що юрмилися несамовиті.

І виходять на вулиці, тихо любуються
з хмарок
Без етапів тяжких, без дротів,
матюків і овчарок.
Їхні жони давно повиходили заміж з роками,
Їхні діти женились і граються в ніч
з малюками.

А вже ті, що вернулись, оправдані всі,
без описок,
Припадають сивинами біля внучат
і колисок.

Та в хвилини задуми, підводячи очі помалу,
Проклинають убивць, що безслідно пішли
з трибуналу.
25.03.65 р. Київ

* * *
Не спиться їй, бо осінь за порогом
Кладе печаті кругло-золоті,
Учора зночі гомоніла з Богом,
Якого загубила у житті:
— Ти рівно щедрий можним і убогим,
І всі твої діяння мов святі!
Якби не так. Гай-гай, паноньку Боже,
Не все те рівне, що в могилі схоже.
Просила в тебе хліба в тридцять третім,
Просила мужу на війні снаги,
А ти поміг? А ти в якім секреті
Тримав себе, коли земні боги
Ятрили серце людям на планеті,
Під чорним сонцем, з чорної юги?
Ще довго бабці клалось на досаду.
Лиш Бог мовчав. Оберігав посаду.

Друкується за виданням Антологія літераторів Обухівщини. — Обухів, 2012.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment