У часи, коли нашому суспільству і, зокрема, науці бракує моральної та інтелектуальної відваги, вона “послідовно формулює думки й виголошує ідеї, без яких немислиме вільне суспільство”. Так характеризують Ларису Масенко, доктора філологічних наук, професора Києво-Могилянської академії, провідного співробітника Інституту української мови НАН України. Торік “Український тиждень” визнав її однією з небагатьох моральних авторитетів і знаних українських інтелектуалів (“Обличчя України”). У її доробку десятки монографій і підручників, понад півтисячі статей у наукових виданнях, їй належить “повернення” і ознайомлення співвітчизників із творчістю всесвітньо відомого славіста Юрія Шевельова тощо. Пані Лариса бере активну участь у громадському житті. Її публікації з проблем і захисту української мови друкуються в газетах (зокрема й у “СП”) і журналах, її слово звучить на публічних лекціях, на радіо й телебаченні.
2005 року Лариса Масенко стала лауреатом премії ВУТ “Просвіта” ім. Бориса Грінченка. 16 листопада 2012 р., до ювілею відомого соціолінгвіста й на її пошану Києво-Могилянська академія (філологічний факультет) провела міжнародну лінгвістичну конференцію “Мова і суспільство”, участь у ній узяли понад півсотні науковців з університетів України, Польщі, Росії, Австрії, Німеччини. Від імені громадськості її вітали представники молодіжних рухів “Не будь байдужим!”, “Простір свободи”, “Український дім”. До них долучається ВУТ “Просвіта” і наш тижневик.
З огляду на актуальність і соціально-політичну значимість виголошених доповідей на конференції, редакція “СП” вважає за необхідне ознайомити читацький загал бодай із кількома матеріалами. Подаємо перший, з яким виступила Людмила Ткач, доктор філологічних наук, професор Чернівецького національного університету ім. Ю. Федьковича.
“Як світ новий з старого збудувати? Як научить байдужих почувати? Як розбудити розум, що заснув?” — ці рядки з поезії Лесі Українки, що їх Лариса Масенко обрала за епіграф до однієї зі своїх статей про творчість письменниці, окреслюють і коло тих проблем мовознавчого характеру, над якими Лариса Масенко працює вже понад два десятиліття. Саме в цей період опубліковано її найважливіші праці про стан української мови в сучасному українському соціумі, що становлять не лише певний цикл у професійному житті Л. Масенко як наукової особистості, а й важливий етап у розвитку української соціолінгвістики…
Ще наприкінці 1980-х—на початку 1990-х років Л. Масенко опублікувала кілька досліджень про мову сучасної української прози.
Від кінця 1990—початку 2000 років теми зв’язку мови, політики й національної ідентичності стають провідними у дослідженнях і публікаціях науковця. З появою монографій “Мова і політика” (1999), “Мовна ситуація Києва: день сьогоднішній та прийдешній” (2001, у співавторстві із соціологом Ганною Залізняк), “Мова і суспільство: постколоніальний вимір” (2004) ці теми виходять на рівень загальногромадського обговорення.
У цей період з’являється низка статей полемічного змісту, у яких Л. Масенко з наукових позицій соціолінгвістики, психолінгвістики й етнології аргументує завдання мовної політики в утвердженні державного статусу та престижності української мови. Вони не залишають байдужими ані лінгвістів, ані соціологів, ані психологів, ані батьків, що дбають про виховання своїх дітей.
Мовні проблеми цікавлять кожного, хто свідомо сприймає життя сучасного українського суспільства й замислюється над політичними перспективами держави Україна, адже загроза для самого її існування ще не минула. І одна з очевидних загроз полягає в тому, що в українському соціумі почуття національної солідарності послабилося до критичної межі, а відбулося це, на думку Л. Масенко, саме через мовний бар’єр, який “витворився в надрах імперії і перетворив міські центри підросійської України, з Києвом включно, на провінцію Москви”.
За тих політичних умов, коли Російська імперія продовжила своє існування у формі імперії радянської, колишня практика адміністративних заборон щодо української мови була замінена “значно підступнішою методою, яка приховувала процеси посиленої русифікації за позірним офіційним визнанням рівноправності національних мов із російською” й породженням якої стали цілковито інакші, і до того ж небезпечні, деформації в психіці представників підкореного народу. Про це дослідниця написала у відгуку на одну з найбільш симптоматичних українських книжок, виданих уже в незалежній Україні, що засвідчили попит тих-таки проросійських імперських кіл на знеславлення імені Тараса Шевченка. Йдеться про книжку Олеся Бузини “Вурдалак Тарас Шевченко” (2000).
Саму можливість написання й опублікування такої книжки Л. Масенко виразно пояснює тим, що “у певному сенсі радянська тактика асиміляції виявилася ефективнішою, ніж царська, а відтак національний розкол населення України на “свідоме” й “несвідоме” не лише зберегла, а й поглибила. Посилила вона й позиції соціопсихологічного типу перевертня, що в процесі пристосування до нових політичних умов зазнав певної модифікації, досконало засвоївши, зокрема, радянську практику маніпуляції масовою свідомістю”. На думку лінгвіста, шевченкофобія О. Бузини “демонструє не тільки повне відчуження її автора від рідної культури і відповідне сприйняття культури імперської як “своєї”, а близьке до патології посилення агресивності у ставленні до зрадженої національної спільноти”.
Наступи на українську мову, що з різною періодичністю активізовувалися (чи, радше, провокувалися) упродовж тривалої політичної історії українського народу в часи його бездержавності, фактично мали на меті знищити той своєрідний мисленнєвий і духовний досвід, що його закарбувала українська мова в колективній свідомості багатьох поколінь.
У працях Лариси Масенко вперше в українському мовознавстві докладно проаналізовано ті періоди в історії нівелювання соціальних функцій української мови і самої її структури, що припали на добу сталінського великого терору, а згодом кількома хвилями здіймалися то в часи брежнєвського застою, то навіть у новітні часи незалежної української держави.
У монографії “Мова і суспільство: постколоніальний вимір” науковець на широкому історичному тлі висвітлює соціопсихологічні наслідки мовної асиміляції, проблеми стану і функціонування української мови в двомовному соціумі, завдання соціолінгвістики у світлі практичних потреб соціальної реабілітації української мови. У цій праці детально розкрито й концепцію мовно-культурної політики Миколи Скрипника в період українського національного відродження 1920-х років, а також ті суспільні процеси, які відбувалися після трагічного самогубства М. Скрипника, та згортання політики українізації. Дослідниця привертає увагу до проблем орфографічної та лексикографічної кодифікації української літературної мови, що в цей та в наступні періоди були спрямовані на те, аби наблизити українську літературну мову до російської, уніфікуючи норми правопису та слововжитку…
Головним завданням нашої мовно-культурної політики мала б стати “якнайширша популяризація через засоби масової інформації української культури і державне сприяння розвиткові усіх її форм”, проте влада дозволяє “московську експансію в інформаційно-культурний простір України”, унаслідок чого наше суспільство й надалі залишається “пасивним споживачем московської версії сучасної цивілізації”, а в масовій свідомості “програмується вигідний колонізаторові образ українців”.
Л. Масенко чітко окреслює й інші загрози, спричинені русифікацією, серед яких — глибока криза національної ідентичності, що “давно вже вийшла за межі проблеми маргіналізації особи на індивідуальному рівні й стала характерною рисою масової свідомості українців”, а найгірший наслідок цих процесів виявляється в тому, що “хворобою маргіналізації свідомості уражені не тільки наші маси й політична “еліта”, котру ці маси як близьку собі обирають на виборах, а й інтелектуальна еліта, яка мала б аналізувати причини національної кризи і перейматися пошуками адекватної протидії реальній загрозі втрати державної самостійності”.
У невизначеній позиції української владної еліти щодо мовного питання виявляється її мовно-культурний конформізм, проте Л. Масенко наголошує, що “успішність реасиміляції таких країн, як Фінляндія, Чехія, Словаччина, Хорватія, Естонія та інших, забезпечила передусім сильна керівна еліта, свідома своєї відповідальності за долю всієї спільноти”.
Статті Л. Масенко, у яких конкретно розглянуто мовну політику європейських країн та їхні вимоги при набутті громадянства, важливі не лише для фахівців, такою інформацією має володіти кожен, хто виступає за збереження статусу української мови як єдиної державної мови в Україні: “Щоб стати громадянином Швейцарії, треба прожити в одному з її кантонів не менше 12 років і скласти іспит не тільки на знання мови відповідного кантону, а й довести, що Ви опанували “місцевий спосіб думок”. А затяжна політична криза в Бельгії 2010—2011 рр. підтвердила слушність тієї думки, що її Л. Масенко висловила ще 2005 р. в статті “Двоязика небезпека”: “Ті поодинокі європейські й північноамериканські країни, де двомовність, як-от у Бельгії, Канаді і Фінляндії, або тримовність, як у Швейцарії, що їх українські газети, які видаються на московські гроші, постійно ставлять нам у приклад, лише унаочнюють небезпеки такої мовної політики для територіальної цілісності країни”.
Сучасні українські політологи вважають, що “Королівство Бельгія, яке тривалий час було прикладом мирного співіснування кількох етносів, мов і культур у рамках однієї держави, сьогодні перебуває у стані глибокої політичної кризи, яка має системний характер і демонструє тенденцію до подальшого поглиблення. <…> Подальше функціонування Бельгії як федерації буде супроводжуватися постійними конфліктами, що перешкоджатимуть стабільному розвитку політичної системи”.
Докладний аналіз досвіду розвинутих європейських країн у галузі мовних відносин, поданий у працях Л. Масенко, не залишає сумнівів у тому, що спробами покликатися на цей досвід у застосуванні до української мовної ситуації прикривають цілком свідоме намагання законсервувати стан російської одномовності у східних і південних регіонах України: “Оборонці панівних позицій російської мови в Україні, вимагаючи надання їй статусу офіційної, тобто другої державної, демагогічно посилаються на принцип рівноправності мов. Але відомо, що принцип культурної рівноправності в постколоніальних країнах іде на користь колишній імперській культурі, яка пригнічувала і витісняла місцеву. <…> Насправді цей принцип є нічим іншим, як підступним впровадженням культурного дарвінізму, а в деяких випадках і культурного геноциду”. Професорка нагадує, що “у двомовному соціумі співіснують і конкурують, звичайно ж, не мови, а люди, їх носії, а відтак нинішня протидія поширенню української мови зберігає досягнуте за доби колоніальної залежності домінування російськомовних груп населення”. Апелюючи до загальновідомої істини, що “двомовних народів чи націй не існує, а є лише двомовні індивідууми”, Лариса Масенко переконливо стверджує: “Жодна мова не має права претендувати на роль другої рідної мови іншого народу. Таке право привласнює собі лише колонізатор з метою змінити ідентичність колонізованих, уподібнити її до своєї, а відтак позбавити завойованих опірності й привласнити їхню територію”…
У своїх працях дослідниця доводить, що політика “відсутності мовної політики” уже має своїм наслідком перехід нашого інформаційно-культурного простору під майже тотальний контроль Росії. Молоде покоління ще не стабілізованої української держави формується у зросійщеному урбаністичному середовищі, де домінує російська мова, звульгаризована російська поп-культура, російські поведінкові стереотипи.
Та все ж реалізувати те право, що його зарубіжні соціологи називають “правом на відмінність”, українці зможуть лише тоді, коли їм “вдасться здолати наслідки імперської політики мовно-культурної асиміляції, злиття українського етносу з російським” — доки це завдання не реалізоване, “доти суверенітет України лишатиметься загроженим, оскільки зросійщення, розмивання національної ідентичності українців у радянський період досягли значних результатів”.
Матеріал підготував
Микола ЦИМБАЛЮК
