Олесь МАРКОВИЧ
У багатьох казках існують різні засоби для відмикання замків — чи то заповітне слово, чи якась там “розрив-трава” — одним словом, замки з послужливим клацанням тут-таки і відчиняться, а рипучі металеві чи камінні двері покірно запрошують увійти. І у мене, в цілком реальному житті, а не у якійсь там вигадці, завівся свій секрет долання перешкод, правда, замки його не дуже-то й бояться, хіба що на людей певної категорії він діє безвідмовно. І ця категорія називається “українці”.
У телефонній слухавці щебече російською мовою жіночий голосок. Мені пропонують на вигідних умовах підключення до Інтернету. Я мовчки слухаю привабливе щебетання, а потім кажу:
— Ви пробачте мені, але я народився і виріс у Канаді, тому зі сказаного вами мало що зрозумів. Чи не могли б ви повторити все українською мовою?
Я майже фізично відчуваю у голосі щебетухи нотки надзвичайної поваги до мене і Канади, хоч у Канаді я зроду не бував, і знаю лише, що вона розташована на півночі американського континенту, і що там живе велика громада українських емігрантів.
І милий голосок повторює мені рекламну спокусу чистою українською мовою.
Я роблю подібну містифікацію не вперше. Спочатку мені було ніяково обманювати своїх співвітчизників, але від частого вжитку власної “розрив-трави” я призвичаївся і навіть дозволяю собі часом для колориту вставляти одне-друге англійське слово: “sorry” або “thank you”.
Діє.
І що дивно, я вже й сам починаю почуватися таким собі “канадійцем”.
Тим часом почав вдаватися до національної мімікрії не лише у телефонних розмовах.
— Как записать вашу фамилию? — питає мене довготелесий сільський юнак в українській міліцейській формі біля вікна перепусток у відділку міліції по Московській, 30 Печерського району Києва. Російська вимова українського селюка, напевно, така, як моя канадська. Я намагаюся зробити заклопотаний вигляд і майже присоромлено додаю про нещастя бути непов-ноцінним українцем із Канади. Ми гарно порозумілись українською, але підіймаючись сходами на другий поверх, я обертаюсь і кажу:
— Пане сержанте, я вибачаюсь, але в Канаді я був так, як і ви. Скажіть, ваше село вже повністю перейшло на російську?
Мені зі сходів не видно, чи хлопець почервонів.
— У нас нє запріщяіца гаваріть па-русскі.
Завершивши свої справи, повертаюся на перший поверх до виходу через турнікет.
Довготелесий сержант, чомусь ніяково усміхаючись, наче вибачаючись за нашу недавню “канадську історію”, запитує українською, чи я залагодив свої справи.
Я дякую за турботу і додаю:
— Пане сержанте, у одній із п’єс Марка Кропивницького хтось із персонажів говорить: “Ви гарно говорите по-московському, тільки по-нашому “гекаєте”.
До зустрічі в моїй дорогій Канаді!
“Welcomе!”
