Українцям уже давно треба припинити сперечатися з нащадками кадебістів, штатних комсомольців і комуністів із приводу того, був Голодомор 1933 року геноцидом чи ні. Якщо ми не хочемо втратити власну державність, треба боротися з наслідками нашої національної трагедії, без подолання яких Україна і надалі залишатиметься за всіма соціально-економічними показниками серед країн Центральної Америки чи екваторіальної Африки та посміховиськом для всієї Європи, включно навіть із євразійською Росією.
Ірина МАГРИЦЬКА,
Луганськ
Кремлівські кати 1933 року
досягнули своєї мети
Це сьогодні українці мають великі проблеми з європейською ментальністю і тотожністю. А до Голодомору українські селяни за своїм світоглядом практично не відрізнялися від тогочасних польських селян чи французьких фермерів. Із такими рисами вони ніколи б не стали зразковими колгоспниками, без чого остаточна перемога соціалізму в СРСР була б неможливою. Для підтвердження цієї думки вимушена вже вкотре (!) навести цитату шістдесятника Василя Овсієнка: “Українці як етнос з їх глибокою релігійністю, індивідуалізмом, приватновласництвом, прив’язаністю до своєї землі не підходили для будівництва комунізму — і на це вказували радянські високопосадовці. Україна повинна бути стертою з лиця землі, а остатки українського народу повинні стати матеріалом для “нової історичної спільноти” — радянського народу, основою якого було б російське населення, мова, культура. Увійти до комунізму українцем як таким було неможливо у принципі”.
Ось ще й думка з цього приводу останнього російського інтелігента Андрія Сахарова: “Великая страна находилась под коммунистическим контролем. Большинство ее населения враждебно относилось к системе. Представители национальной культуры и даже значительная часть коммунистов приняли московское господство только условно. С точки зрения партии, это было плохо не только само по себе, но и таило большую опасность для режима в будущем”.
Тобто можна стверджувати, що Україна, яку окупувала більшовицька Росія територіально та адміністративно, залишалася нескореною духовно та ментально.
Чому комуністичний режим обрав саме штучний голод — також зрозуміло. Бо ця злочинна екзекуція не тільки руйнувала особистість голодуючих, вона дозволяла змінити їхню ненависну більшовицькому Кремлю європейську ментальність на таку любу йому євразійсько-радянську.
Руйнація особистості українського селянина 1933 року часто доходила до канібалізму, який не залишає в людині нічого людського взагалі, окрім тваринного інстинкту самозбереження. Про національну самосвідомість, любов до свого клаптика землі вже не йдеться, бо вони зникають в абсолютно голодної людини, за спогадами Григорія Бевза (який пережив Голодомор), за кілька днів до того, коли та людина вперше подивиться на свою чи сусідську дитину поглядом хижого звіра. А коли додати до цього те, що сталінський режим у червні 1933 року почав потроху підгодовувати українських селян хлібом із того самого збіжжя, що той режим забрав у них же до останньої зернини взимку 1932—1933 років, то стає зрозуміло, що комуністи штучним голодом хотіли не винищити українське село фізично, вони прагнули винищити його духовно й ментально. З цього можна зробити висновок, що ті кілька мільйонів заморених голодом українців були для червоного Кремля лише друзками, а вирубаним лісом для нього були ті, хто пережив Голодомор і свідомість яких зазнала таких бажаних для їхніх катів трансформацій.
Як зауважив професор Гарварду, українець Григорій Грабович, “головне завдання політики етноциду — знищення основних ознак етносу (етнічної території, мови, культури, історичної пам’яті) і, нарешті, самосвідомості”. Якщо додати до цього, що політика комуністичного етноциду 1933 року була застосована щодо всіх українських селян і козаків СРСР, то й наслідки для нашого народу були катастрофічними. Саме після комуністичного етноциду майже вся Південно-Східна Україна (де Голодомор, за Вадимом Скуратівським, був особливо жорстоким) стала російськомовною. І з історичною пам’яттю тут зовсім кепсько, бо поминальних свічок на День скорботи наприкінці листопада в Одесі, Харкові, Донецьку, Запоріжжі, Херсоні, Луганську, Миколаєві та Дніпропетровську годі побачити у вікнах.
Ще жахливіші наслідки етноциду на Кубані, де українську мову заборонили сталінським указом у грудні 1932 року. Якщо до Голодомору там було 75 % українців, то за останнім російським переписом їх залишилося на Кубані лише 6 % (відносне зменшення у 12,5 разів!). Куди ж вони поділися, якщо комуністи вислали на Сибір лише дві кубанські станиці (Полтавську та Уманську), які піднялися проти насильницької русифікації? Усе дуже просто — тамтешні українці записалися росіянами, переробивши при цьому свої старовинні козацькі прізвища на однозвучні російські.
Нещодавно довелося поспілкуватися з одним таким перевертнем років 70-ти, з якого можна писати портрет січовика-запорожця. Так-от, той ще міцний, кремезний чолов’яга запевнив мене, що в їхній станиці Червоноартільській (колишній Київській) “хахлов сроду не было”. Як бачимо, на Кубані присутні всі наслідки етноциду, за Грабовичем.
Тому можна тільки позаздрити проникливості італійського консула в Харкові Серджіо Ґраденіґо, який передбачив наслідки комуністичного етноциду ще того ж 1933-го: “Теперішнє нещастя призведе до колонізації України, переважно російської. Воно змінить її етнічний характер, і, можливо, в дуже близькому майбутньому не можна буде говорити про Україну, про українську проблему, оскільки Україна насправді стане російською країною”.
Православна Церква Московського патріархату в Україні, як і належить департаменту міністерства закордонних справ Росії, залишається осторонь ушанування пам’яті жертв Голодомору. Священиків цієї церкви на роковинах цієї трагедії в Луганську я бачила тільки 2008 року. Але є і серед них порядні люди, для яких правда вища за вказівки з Москви. Ось що, наприклад, написав про етноцид українців протоієрей Микола Забуга: “Как ни горька правда, но нужно признать, что в период 1932—1933 годов была предпринята попытка уничтожения не просто отдельных непокорных, но попытка стереть с лица земли целую культуру, менталитет, особый образ жизни народа, который никак не соглашался расставаться со своими религиозными и частнособственническими “предрассудками”.
Час, що минув від тих далеких років нашої національної Голгофи, на превеликий жаль, не повернув українцям їхньої європейської ментальності. І це констатував усесвітньо відомий дослідник Голодомору Джеймс Мейс: “Саме тому вивчення політичних причин голодомору може і повинно відігравати важливу роль в усвідомленні істориками, політиками, державними діячами Заходу не лише минулого України, а й того, що відбувається тут сьогодні і що може трапитися завтра”.
Так чесно про наслідки цього етноциду в Україні висловилося лише двоє вітчизняних інтелектуалів. Іван Дзюба зауважив, що після 1933 року історія України пішла вниз. А Вадим Скуратівський був іще більш щирим: “Свідомо спрямований і бездоганно виконаний кремлівськими сатанистами голодомор 1932—1933 років унеможливив утвердитись Україні міцною і потужною державою на європейському континенті. Власне, на це і була розрахована іноетничками-українофобами підступна акція”.
Метастази Голодомору
в нашому сьогоденні
Для того, щоб виявити їх, треба пильніше придивитися до тих ментальних зламів, що відбулися в результаті етноциду української нації 1933 року. Так, руйнація системних зв’язків усередині українського етносу означає втрату нашим народом “чуття єдиної родини”, без якого уявити собі здорову повноцінну європейську націю неможливо. Таким чином, українці внаслідок Голодомору втратили національну самосвідомість і самоідентифікацію. А без цього вже жодні закордонні гранти не допоможуть нам розбудувати громадянське суспільство, скільки б їх і як довго Україні не виділяли б приватні та державні структури країн Заходу.
Усім їм нагадаю мудрий вислів одного з батьків французького націоналізму Шарля Морраса: “Нація — найбільше з існуючих громадянське об’єднання, потужне і самодостатнє. Розбийте його — і ви оголите індивіда. Він утратить усе — захист, підтримку, допомогу”. Саме так, сам на сам зі своїми проблемами і животіє сьогодні абсолютна більшість українців у нашій країні, радіючи з приводу негараздів своїх сусідів та співробітників. Саме тому так легко і невимушено було розбудовано за лічені роки громадянські суспільства Польщі, Чехії та країн Балтії, що з титульними націями там було все гаразд.
Перетворившись унаслідок етноциду з вільних хазяїв на колгоспних рабів, українці набули всіх огидних ментальних рис останніх, які наближають людину до тварини. Раб, як і пес, тим більше слухає свого хазяїна, чим жорсткіше той хазяїн ставиться до нього. Саме тому в постгеноцидній Україні так швидко здувся політичний рейтинг Ющенка та “Нашої України” і так поволі опускається він у Януковича та Партії регіонів. Особливо в тих регіонах, де останні мають свою представницьку владу, яка дозволяє їм застосовувати на кожних виборах адмінресурс у необмежених масштабах, що викликає в ментальних рабів не спротив, а лише послух та повагу до тих господарів життя.
Саме час згадати із цього приводу вислів класика світової політології Макіавеллі: “Людина, яка мріє лише про шматок хліба (у прямому розумінні цього слова), не може бути повноцінним громадянином і адекватно реагувати на те, що відбувається в державі”.
А як наше суспільство відреагувало на ув’язнення Юлії Тимошенко, укладання харківських угод і Закон про мови Ківалова-Колесніченка? Хіба можлива була б така реакція на щось подібне в Польщі чи Литві, з якими ми кілька сторіч перебували в одній державі й ментальністю від литовців і поляків нічим не відрізнялися. Нас із ними розвів по різні боки духовного кордону між Європою та Євразією саме Голодомор.
Невипадково ніхто і ніщо не може подолати й тотальну корупцію в Україні. І марні тут сподівання на те, що як тільки з’явиться в нас свій Саакашвілі, то корупцію буде подолано. Не буде, бо корупція в Грузії та Україні має різну природу. Якщо колишня курортно-мандаринова республіка була просто трохи розбещена радянською владою, починаючи зі сталінських часів, то з Україною все набагато складніше.
Голодомор-етноцид розтрощив ментально українську націю на окремі сім’ї. Внаслідок цього в нас відсутнє почуття національної солідарності. Саме тому українці з легкістю давали, дають і даватимуть хабарі за свої незаконні пільги, посади, місця та привілеї, зовсім не замислюючись над тим, скільки їхніх співгромадян унаслідок цього не отримають їх законно.
Зовсім невипадковий і непереборний потяг українців до будь-яких владних посад. Він викликаний інтуїтивною постгеноцидною потребою гарантувати свою присутність під час наступної державної екзекуції на боці її виконавців, а не жертв, як 1933-го. Так, становлячи лише 20 % населення колишнього СРСР, українці на час його розпаду складали 66 % прапорщиків, старшинського та сержантського складу Радянської Армії і 31 % союзної міліції.
Та ж таки земельна реформа зайшла в Україні в глухий кут не лише внаслідок недолугого законодавства та владних інтриг. Сьогодні наші селяни мають можливість працювати на своїх земельних паях і жити з цього. Цього не відбувається зовсім не тому, що в українському селі переважають літні люди, хоча б тому, що майже в усіх них є працездатні діти в наших містах.
Вірогіднішою є версія дослідниці Голодомору Ганни Горинь: “Жорстоко і назавжди було розірвано тяглість поколінного досвіду. Втратилися давні господарські культурні орієнтації, що призвело і до втрати культурного спадкоємництва. Совєтська система, убиваючи в українському селянинові свідомого вольового господаря своєї землі, планово виховала покоління людей безініціативних, бездумних, яких задовольняє рабське животіння. Криза і терор над селянином породили кризу людини, власника, господаря”. Ось чим постгеноцидний український селянин докорінно відрізняється не тільки від селянина польського, а й від традиційно українського.
Отож із постгеноцидного багна Україну навряд чи зможуть витягнути рецепти польських реформ чи традиційні закордонні гранти. Дуже вже в нас ексклюзивна історія, на відміну від країн Центральної Європи чи Балтії. Тому і наш шлях у правове демократичне майбутнє має бути іншим. Але це вже тема окремої розмови.
