Гюґо Гамільтон. Люди з веснянками: роман / З англ. пер. Є. Кононенко. — Львів: ЛА «Піраміда», 2012. — 204 с.
Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ,
Інститут літератури
ім. Т. Г. Шевченка, “Всесвіт”
Роман “Люди з веснянками” Гюґо Гамільтона (в українському перекладі Є. Кононенко) — це розповідь ірландця про віднайдення і втрату в собі національної ідентичності, про психологічні кризи, що виникають на цьому етапі. Зокрема тоді, коли той, хто її формує, належить до потенційно кризових і травмованих національних світів.
Головний герой у цьому автобіографічному романі описує своє дитинство, яке припало на роки утвердження нацизму в Німеччині та долання колоніальної залежності в Ірландії. Мати Гюґо — німкеня, яка тікає в Ірландію від світу насильства і несвободи (“всі в Німеччині звикли боятися”), а також від психологічних страхів. Батько Гюґо — ірландець, який дотримується поглядів ірландського націоналізму. “Мій батько хоче, щоб весь ірландський народ повернувся до ірландської мови, отже, він запровадив правило, що ми не можемо розмовляти англійською, бо твій дім — це твоя мова, і він хоче, щоб ми були ірландцями, а не британцями”.
Батько хоче, аби Ірландія, здобувши незалежність, стала повноправною частиною на міжнародній мапі. “…ірландці вирішили оголосити свою вільну державу. Ми не служимо ні королеві, ні кайзерові, сказали ірландці собі та іншим маленьким країнам світу”. На думку батька, потрібно припинити соромитися своєї мови, історії та культури, Ірландія має не випускати своїх дітей у зовнішні світи, а запрошувати до себе: “…ми залишаємось в Ірландії, де народилися, де море відділяє нас від інших країн, де дзвонить церковний дзвін і човен везе пошту водою. Замість того, щоб їхати кудись, наш тато фантазує. А чому б людям з інших країн не переїздити до Ірландії?” “Можливо, вони заробляють багато грошей за кордоном, каже батько, але вони самотні і хочуть, щоб усі, хто лишився в Ірландії, приїхали до них”.
Роман Гюґо Гамільтона як ніколи актуальний для української культури. Його актуальність особлива сьогодні, коли в Україні все-таки всупереч волі народу ухвалено скандальний популістський законопроект про засади державної мовної політики, який уже спричинився до утвердження російської мови як регіонально-офіційної в багатьох південних та східних містах і областях. В Україні російська мова — це спадок радянсько-імперської політики, яка сьогодні прагне втягнути Україну в простір антагоністичний до європейського. В Україні тривають процеси відмежування від своєї мови навіть для носіїв української, які бачать, що всі на екранах послуговуються російською, а отже, російська — мова інтелігенції, освіти, культури, індустрії масових розваг… Не випадково після ухвалення закону Україною покотилася хвиля русифікації, яка сьогодні повертає Україну від Європи вбік до формування керованої маріонеткової держави, що втрачає основи свого національного суверенітету.
Роман Г. Гамільтона — це “негативний” приклад долання колоніалізму. Роман, по суті, водночас антиколоніальний та постколоніальний. Це художній автобіографічний роман, у якому показано ірландський шлях національного будівництва з його перемогами і помилками. Ірландія, як і Україна, пережила страшний голод, який знищив вітальність нації, знищив фізично значну частину працездатного населення, яке могло б розвивати свою країну. “Мама каже, що ніхто не може спинити розмов людей у могилі. І ви не можете змусити їх замовкнути, якщо залишите їх вдома або замкнете на ключ… Тому ніхто не повинен боятися говорити. Батько сказав, що всі, хто помер під час ірландського голодомору, і досі розмовляють. Вони шепочуть висохлими губами і витріщають порожні очі. Він сказав, в Ірландії немає такого місця, де б не можна було їх почути (…) Він каже, що багато людей, які народилися вже після голодомору, не можуть говорити, бо втратили свою мову, тому розмовляють по-англійському, тож треба прислухатися, щоб зрозуміти, про що вони говорять. Але головне, що ми знову говоримо по-ірландському. Краще померти, ніж не мати змоги говорити, каже мама”.
Національний розвиток в Ірландії розпочинався передовсім із мови. Ірландія — країна надзвичайно подібна до України. Багато століть вона була у складі Британської імперії, протягом століть на цій північній острівній землі відбувалися процеси нищення ірландської мови, що була мовою інтелігенції, письменників і політиків. З роками ірландська мова зробилася мовою купки “націоналістів”, відкинутих на узбіччя життя; вони знаходять підтримку одне в одному, проте загальні процеси в країні зовсім інакші.
Помилки минулого накладають відбиток на психологію тих, кому випало жити за часів незалежності. Тема відродження ірландської мови справді перетворює головного героя часом на мовного психопата. Але цей психологічний і нервовий зрив — результат соціальної політики, результат державного курсу, який у такий спосіб позначається на психоемоційному здоров’ї громадян, яким болить рідна мова і які хочуть зробити все можливе, аби відродити її. Саме в такий спосіб вони розуміють відродження нації.
Роман “Люди з веснянками” — це чудова ілюстрація подій, що мали місце в Україні влітку цього року, коли люди з’їхалися під Український дім у Києві, аби розпочати голодування. І, як у романі про події десятирічної давнини, так і сьогодні в Україні ці люди лишилися непочутими. Держава не прислухалася до голосу тих, хто коштом власного здоров’я хоче привернути її увагу до мовних проблем. Бо з цього, на думку таких людей, і починається справжнє громадянське суспільство.
Сьогодні автор “Людей із веснянками” трохи іронічно й скептично ставиться до тих націоналістичних потуг свого батька-дивака, який хотів змагатися з імперією, з імперською мовою, яка сьогодні стала міжнародною мовою науки та інформації. Він постає таким собі Гулівером у країні велетнів. Його заклики до перейменування вулиць на ірландський штиб, поривання слухати лише ірландську музику — наївні, вони, як ми б сьогодні сказали, антиглобалістські й приречені на поразку. Дон Кіхот безсилий перед обличчям танків. А проте саме в цьому антипрагматичному національному романтизмі — відчайдушне поривання до своєї історії, до своєї мови, яка через історичні причини стала міноритарною мовою в тілі величезної імперії. І ця “ущербна міноритарність” відчутна навіть у незалежній державі.
Британія відступила, Ірландія відвоювала свободу, проте більшість ірландців уже не змагаються за те, аби відновити свою ідентичність. Вони звикли, що англійська мова — це мова політиків і поліцейських, мова лікарів та журналістів. Для чого йти супроти цих законів, за якими більший усе одно з’їсть меншого? А ірландська — це мова, приречена на зникнення поряд із сусідньою англійською.
Проте хоч це зникнення і видається природним, воно посутньо пов’язане з колоніальною політикою імперії. Чи справді таке зникнення буде природним? Якби імперії не було, якби не було війн, то чи зникла б ця мова в рідній державі? На це питання немає однозначної відповіді в романі. Ідеї батька Гюґо занадто романтичні, вони суперечать здоровому практичному глузду. Батько воліє перейменувати не лише вулиці, а й прізвища на ірландський кшталт. Ірландські питомі прізвища складні для вимови та написання, і вже навіть це суперечить мовним тенденціям до спрощення. “Це ім’я й робить усі проблеми. Ірландське ім’я: О’Гурмолтай. Люди смикаються від дивного імені й просять повторити. Вони не довіряють нічому ірландському.
— А як це буде по-англійському? — питають вони.
Але не можна зраджувати імені роду. Батько каже, ми не можемо вказувати англійської версії, Гамільтон, і не має значення, скільки разів нас перепитають”.
Для батька ці ідеї — поступові кроки до збереження себе, бо для нього збереження мови означає збереження історії свого роду. Так, часом він поводиться тиранічно і просто безглуздо стосовно своєї родини, коли забороняє синові товаришувати з дітьми, які не знають ірландської мови. Він хоче, аби його син збагнув, що його справжнє ім’я — ірландське. “Я не повинен дозволяти називати мене Джеком або Джоном, тому що це не той, ким я є. Мій тато змінив своє ім’я на ірландське. Отже, коли я подорослішаю, то зміню своє ім’я також”. Але така “ненормальна” поведінка — результат імперської політики, яка травмувала людей, яка знищила в них можливість поводитись “нормально”, наклавши страшний психологічний відбиток. Ірландські націоналісти справді трохи божевільні, але це божевілля набуте внаслідок колоніальної політики гноблення. Батько Гюґо — дивак і одинак, який ладен відмовитися від особистісних вигод заради вигод національно-державних. Але проблема в тому, що на державному рівні такого боріння за власну мову, історію та культуру немає. І згодом навіть його син, якому набридає цей “національний психоз”, відмовляється від культури батька (а отже, відмовляється бути “людиною з веснянками”). “Батько каже, що ми не повинні перейматись цим, бо ми нові ірландці. Частково з Ірландії, частково звідкись іще, наполовину ірландці, наполовину німці. Ми плямисті люди, як він каже, люди з “родзинками”, браковані люди, brack people, слово, що прийшло з ірландської мови, з гельської, як вони іноді називають її. Перш ніж стати інженером, батько був шкільним учителем, і breac — це слово, як він пояснює, ірландський народ взяв із собою, коли переходив на англійську мову. Це означає плямистий, вкритий плямами, з ластовинням, у цяточки, кольоровий”.
Гюґо обирає для себе мову нормальних, мову більшості — англійську, бо використання ірландської мови в Ірландії має свої обмеження, а це робить її носіїв травмованими. “…ми повинні бути обережними в нашому будинку і думати, перш ніж говорити. Ми не можемо говорити словами полісмена або робітників, тобто англійською. Ми говоримо словами Аньє з Коннемари, тобто ірландською, або словами мами, тобто німецькою. Я не можу говорити з Аньє німецькою і не можу говорити з мамою ірландською, тому що вона тільки сміється та лоскоче мене. Я можу говорити з татом німецькою або ірландською, і він може поговорити з полісменом та робітниками за нас. Не вдома також треба бути обережним, тому-бо не зможеш купити ріжок морозива німецькою або ірландською, і більшість людей знають тільки слова полісмена або робітників…” Він не хоче відчувати на собі постійні здивовані погляди збоку, він хоче розчинитися в загальному натовпі, хоче бути, як усі. Бо психіка нормальної людини не може постійно перебувати у стані оборони. А юнак хоче доторкнутися до мови, яка дає вихід у світ. Отже, стратегія батька — стратегія боротьби за рідну мову — не виправдовує себе.
Проте запитаймо себе: чи настільки б усе було провальним, якби на рівні держави було сформовано грамотну мовну чи й узагалі гуманітарну політику? Якби в суспільстві були запущені механізми толерантного ставлення і до “інших”, і до “своїх”, хто бореться за відродження основ державності — мови, історії, культури? Можливо, Дон Кіхот, який має за собою підтримку лицарів круглого столу, не програє, може, тоді він перестане бути божевільним?
З одного боку, стратегія батька в романі подана як стратегія поразки (з погляду сина). Але, можливо, в цьому питанні не все однозначне. А якби держава підтримала ідеї батька, якби державні політики запровадили програму підтримки національної мови, національних історичних традицій? Може, тоді б поривання батька й не були настільки драматичними і трагічними, як поривання Дон Кіхота, який змагається з вітряками, не бачачи, що цей бій програно. Бо змінився час, хоч людина й досі живе в якомусь іншому соціокультурному вимірі, живе на психологічному рівні. Батько писав листи в численні урядові інстанції, він стукав, аби йому відчинили. І його поразка в романі — це поразка національного перед державним, поразка нематеріального перед прагматичним і глобалістським.
Більшість не приймає правил гри в “національну аскезу”, більшість хоче жити й не думати про фінансові проблеми, не рахувати кожну копійку, не думати про завтрашній день, що принесе сув’язь нових проблем. Так уже влаштовано людську свідомість — вона прагне стабільності та забезпечення базових потреб, а мова, якою послуговується більшість, — один зі способів досягти стабільності в соціальному плані. “Саме англійською розмовляють і на кораблях, і в кіно. Ірландська мова не підходить для бізнесу, (…) тож навіщо комусь ризикувати життям, перестрибуючи через смертельно небезпечну ущелину, заради того, щоб залишатись ірландцями? Було б просто божевіллям навіть думати про таке”. Але питання мови — це питання екзистенційні, для когось вони можуть видаватися надуманими й туманними. Тому ці питання можуть поставати предметом для суперечок і формою національної маніпуляції. Бо для розуміння цього питання потрібно витворити в собі відповідний простір готовності почути часом не вельми приємні відповіді з погляду обивательської психології. Відповіді на ці запитання можуть змусити відмовитися від чогось приємного, аби здобути більший результат. Але для цього має пройти певний час. А більшість не бажає чекати, прагнучи отримати все зараз, думаючи про хвилинні інтереси.
У будь-якому разі роман Г. Гамільтона вкрай актуальний для українського читача, він змушує ще раз замислитися над стратегією державного розвитку, ще раз оцінити себе: що зроблено і що робиться на наших очах. Роман спонукає до думання й постановки важливих питань. Він усе одно схиляє читачів не бути байдужими до своєї держави і доводить, що в історії можливі кілька варіантів розвитку. Все в наших руках.
