Борис Олійник: «Нам треба провести сковородинізацію всієї України»

oliynik10Наш гість — поет-академік, лауреат Шевченківської премії, Герой України, голова Українського фонду культури Борис Олійник.
Оскільки розмова відбулася напередодні святкування 290-річчя від дня народження великого українця Григорія Сковороди, а Борис Олійник голова Громадського комітету великого проекту “Григорій Сковорода—300”, це зумовило характер запитань, сформульованих, так би мовити, при світлі постаті геніального філософа-мандрівника.

— Борисе Іллічу, ось у нас кажуть: “Сковорода, геній, світоч…”. Заіконізували його як Шевченка. А яке живе значення має Сковорода для України?
— Його значення набирає сили особливо  сьогодні, у цей період цинізму, коли всі криво усміхаються на те, що чоловік, скажімо, власним коштом збудував пам’ятник. Він дурень, мовляв, не знайшов, куди вкласти гроші.
То цей чоловік, який витратився на пам’ятник великому співвітчизникові, пам’ятає, що був Сковорода. І слава Богу, що такі люди є, що в нас є Сковорода і Шевченко, бо ми вже давно повернулися б у неоліт чи вискочили б на дерева.
Прямий дотик моральних наставлянь Сковороди із теперішнім часом знаходимо в усіх творах Григорія Савича — трактатах, діалогах, поезіях. І завжди через матеріальне пересичення окремих регіонів планети Сковорода кидає людству колюче, безкомпромісне запитання: “Чому ж ти багатства бажаєш, як щастя?” Насамперед це стосується “золотого мільярда” людства, осипаного благами цивілізації в морі  бідності, злигоднів. Наша планета вже не витримує шаленого виробничого навантаження для задоволення матеріальних потреб без думки про прийдешні покоління.
Де ж вихід? У впровадженні сталого розвитку суспільства, у проголошеному Сковородою “повстримному житію”. Його заповідь прямо вписується в програму сучасного сталого розвитку, у його економічну й моральну сутність: “Позбавлення всього непотрібного, для того, щоб набути найпотрібніше”.
Нам треба провести культурну, духовну, моральну сковородинізацію всієї України, а через сталий розвиток внести народне вчення Сковороди в економіку та соціальну сферу.
— Біограф Сковороди Ковалинський пише про Вчителя: “Уставав дуже рано, їв раз на день, без м’яса і риби, був завжди веселий, сильний, рухливий, з усього задоволений, до всіх добрий, усім готовий послужити. Поважав і любив добрих людей без різниці їх стану, навідувався до хворих, розважав сумних, ділився останнім з тим, хто нічого не мав”. Якою мірою ці риси притаманні Вам?
— Було б великою некоректністю порівнювати себе, сирого, з цим святим чоловіком. Григорій Савич Сковорода — явище неземне, фігура містична. Він знав щось таке, чого ми й досі не можемо второпати, це людина грядущого.
До речі, як кращий учень у семінарії він був допущений, кажучи сучасною мовою, до “спецхрану”, отже, читав і заборонені книжки на кшталт Кампанелли, Галілея, Коперніка. Це була глибоко інтелектуальна людина, що набагато випередила свій час. Сковорода, можна сказати, наш сучасник. За визначенням професора Володимира Ерна (монографія про Сковороду за 1912 рік) у ряду геніїв — Аристотель, Сократ, Платон і ще кілька, потім — лакуна, після якої Григорій Сковорода продовжує ряд безсмертних. Тож це всесвітня величина, і ми горді й щасливі з того, що він — наш, українець. А мені тим паче приємно, бо Сковорода ще й полтавець.
Він був, так би мовити, барометром і сейсмометром. Якось у Харкові губернатор запропонував йому очолити парафію. Сковорода відповів: “Високодостойний пане, якби я відчув, що зараз іде російсько-турецька війна і там потрібна моя шпага, я б уже був не тут, а там. Отож дякую Тобі, Боже, що все корисне зробив нам легким, а все важке непотрібним”.
Сковорода був ходячим університетом, і завдяки йому ми не опустилися нижче ватерлінії, бо в нас тоді розпочалося кріпосництво, насунулася темрява невігластва. Хоча Україна до Катерини ІІ була освіченою, француз Боплан писав: “Там усі грамотні й усі характерники”. Ось із такого козацького роду і сам Григорій Савич Сковорода, який дійшов до Риму і, певно, з деякими філософами мав дискусію.
Слава Богу, що він у нас був. Адже ми, з одного боку, за всієї своєї вайлуватості й загумінковості, любимо любити Україну, з другого — плачемо у погрібниках (щоб ніхто не почув): “Ой, пропала Україна…”. А великий Предтеча йшов красиво, на видноті усього світу, і нікого не боявся. Для мене світить його висока мудрість: “Краще бути віслюком із лев’ячою психологією, ніж левом з ослиною психологією”.
— Наприкінці 70-х років XVIII ст., після конфліктів із владою, Григорій Сковорода обрав новий і незнаний до того стиль життя — мандрівку. І ця мандрівка тривала до самої смерті, майже тридцять років. Була вона повна пригод, оповита переказами й легендами. Слава про нього йшла всюди, і кожний, чи то пан, чи селянин, хотів його побачити й почути. Тож аудиторія його була дуже численна і різнорідна, і всі розуміли його — речника великої правди.
Знову проводжу паралель. Відомо, що Ви за своє життя наподорожували за кількох.  Мандри у Вашій натурі, чи це була робота, необхідність?
— Необхідність. Я не любитель бігати по країнах. Але доводилося, бо це була робота. До того ж вважав обов’язком допомагати, де можна. Дещо вдалося, особливо коли розвалювався Союз. Я пройшов усі гарячі точки. Інколи навіть зупиняв бойню, визволяв заручників. Граничні ситуації траплялися.
— Під прицілами були?
— Всяке бувало. Ставали перекурити, а довкола обступали солдати, захищаючи нас собою. Бачив трупи, відрізані голови, складені гіркою… Комусь треба було гасити конфлікти.
— Радянська система скрізь горіла?
— Вона, може, вижила б, та її зовні і зсередини валили (і досі на неї валять). Вона сама мала відродитися, переродитися, відкрити більше демократії. А от нинішня демократія — смертовбивча.
У радянській системі були непростимі речі, ми це не забуваємо, але там було більше людяності, ми були ближчі один до одного, більше вірили ближнім, не були такими циніками. Для нас гроші, як нині долар, не закривали все, бо ще була нормальна дружба. Подивіться, що відбувається нині. Вас можуть закласти найближчі друзі, меркантильний інтерес затуляє небо.
Я сповідую ліву ідею, сповідую соціалізм, закладений у десяти заповідях Господніх. Ідея не винна, що її деформували, винні ті, хто деформував.
У нас не було такої жорстокості й ірраціональної ненависті, непояснимої словами, як нині у деяких регіонах. Та чесні, доброзичливі люди є і будуть. Національні риси відбивав Сковорода. Це був світлий і з почуттям гумору цікавий філософ, його понятійно-категоріальний апарат охоплював біблійну і просту селянську мову, він однаково легко спілкувався з ученими і селюками.
Сковорода акумулював справжній національний характер, зокрема козацький. Бо почуття гумору, мужність, ґречність і лицарство найбільше зосереджувалися в козаках. Козаки, коли брали в полон, не мучили так, як катували їх: на дибах, на палях, на вогні тощо. Не було такої практики. А в бою знімали голови, питань нема. І в полоні трималися гідно!
Я не дуже люблю своїх теперішніх земляків, які лише плачуть. Ідіть у свої далі — до пращурів, щоб поєднатися з глибиною філософії і стійкості-світлості Сковороди.
— Сковорода не розлучався з Біблією, сопілкою і писаннями. З чим Ви ніколи не розлучаєтеся?
— Я за професією журналіст, тож не розлучаюся з блокнотом і ручкою. Ще раз повторю: я не ставлю себе в паралель із людиною святою.
— Слава про Сковороду йшла так далеко, що про нього довідалася і цариця Катерина II, і забажала його побачити. Через свого поручника Потьомкіна вона послала Сковороді запрошення переселитись з України в Петербург. Посланець цариці застав Сковороду на узбіччі дороги, де він відпочивав і грав на флейті, а неподалік  паслася вівця того господаря, в якого філософ затримався.
Посланець передав йому запрошення цариці, але Сковорода, просто й спокійно дивлячись  тому в очі, заявив: “Скажіть цариці, що я не покину України — мені дудка й вівця дорожчі царського вінця”.
У Вас була можливість тепленько влаштуватися у Москві. Чому Ви цього не зробили?
— Така пропозиція надійшла від нашого тоді найвищого міченого. Я відповів: “Ні, я вже вмру на своїй рідній радіаційній землі”. Мені пропонували очолити якийсь новостворюваний журнал, натякали на квартиру у Москві. Відповів: “Це — не моя стихія. Де народився, там і працюватиму”. Я не гордий, рідна земля — це все. Безприв’язним, космополітичної вдачі людям однаково де жити: ubi bene, іbi patria — де добре, там батьківщина. Цей принцип  не для мене.
— Як Ви розумієте сковородинське “Світ ловив мене, та не впіймав…”?
— Щодень жити, ходити по світу для Сковороди означало бути вільним. Бути вільним — творити, говорити з Богом. Бути щасливим — означало для Сковороди найперше бути вільним у виборі шляху, життєвого діла, свого майбутнього. Він твердо, а часом і різко відмовлявся від пропозицій і наполегливих запрошень єпископів, губернаторів, лаврських священиків посісти місце, гідне його талантів і вченості, — прихилитися до “відомого стану”, одержати “достаток і щасливе життя”, стати “стовпом церкви”. Його не заманили до панів. Так само, як і Шевченка, який, до речі, був одним із найосвіченіших українців в імперії і тримався свого коріння. По суті, Шевченко — сковородинець, він, звісно, був соціально напруженіший, гостріший, бо кріпацтво за Сковороди ще так не гнобило. Для них обох найвище — свобода.
— Борисе Іллічу, Ви тривалий час були у владі, перебуваючи з нею у конфлікті. Які конфлікти, які спротиви були найбільш доленосні?
— Я не сприймав себе владою, яка мене висувала. Для мене головне — чесно виконувати свою роботу, навіть ту, що нав’язали. Влада це щось перехідне, сьогодні — одні, завтра — інші. Я кілька разів летів сторч головою вниз. Але був спокійний, бо коли повертався до своїх, вони вигукували: “О, нарешті блудний син повернувся в лоно церкви”. Зловтішань зазвичай не було, хоч не обходилося без заздрісників, це одвічна категорія. Проте не було жодних трагедій, що все полетіло шкереберть. Наш час буремний, іноді потрапляєш майже на той світ. Але є пристойні люди, не всі сахаються від тебе під стіл, а за змогою рятують, допомагають виборсатися з павутиння підступів.
Я десять років був секретарем парткому Спілки письменників України за проханням-наказом Олеся Гончара. Сказав йому: “Та я ж ніколи цим не займався”. — “Треба заткнути дірку, ми знаємо, що ти за натурою не партбос, але там сунуть такого, що не доведи Господи, буде горе”. На два роки умовили. А вийшло — десять. Я гордий з того, що при моєму “комісарстві” не було нікого посаджено, хоча головний кадебіст Фердінанд, він же Федорчук казав Євгену Марчуку (куратору Спілки, якого я пам’ятаю ще капітаном): “Почему нет докладных из Союза писателей?” Той відповідав: “Там нет множительной техники, не замечено оружия (і таке інше)…”. — “О, ви з Олійником навчилися залагоджувати. Там кубло націоналістичне. А той своїм авторитетом прикриває їх”. Про це мені потім розказали.
Утім, бували ситуації на межі. Відтоді я знаю, що найстрашніше зло — це донощики.
Доводилося боротися з іншим маразмом, зокрема, з нашестям промислових монстрів. Особливо тяжко дався Канів. Це ж треба було додуматися — на лівому березі Дніпра навпроти Тарасової гори споруджувати екологічно шкідливе підприємство, та ще й з трубою, яка була б вищою за пам’ятник Шевченкові. Тоді я йшов як на амбразуру — голова уряду змушений був підписати розпорядження про заборону будівництва. І тоді ж разом з громадою зупинили божевільний проект перекидання забруднених вод Дунаю в Дніпро, змусили заморозити будівництво атомних станцій у Криму й Чигирині…
— Сковорода вважав: “Щоб пізнати Бога, треба пізнати самого себе. Поки чоловік не знає Бога в самім собі, годі шукати Його в світі”. “Вірити в Бога не значить вірити в Його існування, а значить — віддатися Йому та жити за Його законом”. “Святість життя полягає в робленні добра людям”.
Які Ваші стосунки з Богом? Чи близькі Вам наведені думки Сковороди? Ваше розуміння Бога?
— Сковорода був вірянин, але навіть церковні автори підкреслюють: “Вільний церковний мислитель”. Він вважав, що не обов’язково йти до Бога у церкву, головне, щоб він був у серці. Тому й не дуже шанував служителів культу. Прагнув спілкуватися з Богом напряму.
Мене школа виховувала атеїстом. Тож якось удома я, зібравши матір і бабу, сказав: “Слухайте, я зараз скажу вам таке”. — “А ну-ну, що ж, дитино?”. — “А ви знаєте, що Бога нема?” Баба насторожилася: “Що, що, ану повтори”. — “Бога нема”. — “Ах ти, стерво! — уперіщила мене хворостиною. — Ану повтори!” Після того я припинив антирелігійну агітацію.
Я не приймав церковних таїнств, та оскільки я з родини селянської, з роду православного, сповідую всі його принципи, бо вони дуже славні. Якби ми їх дотримувалися, у нас не було б такого розбрату в суспільстві. Хоча католики нам закидають: “Подивіться уважно, в усіх країнах католики — багаті, а православні — бідні”. “Слава Богу, — говорю, — тому що у нас є хліб духовний, крім хліба насущного. У вас більше хліба насущного. Ну дай вам Бог здоров’я. А ми такі”.
Я глибоко шаную віру праотців своїх і знаю, що є щось вище, чого не можу визначити, чи це згусток енергії-матерії, чи це Господь Бог в образі й подобі людини. Втім, обличчя Бога-Отця ніхто не бачив, за винятком, може, апостолів. Але в те, що є щось святе, вірю. Шаную вірян, церкву, її роль у суспільстві й просвітництві. Глибоко поважаю віру й особливо у моделі православ’я, та це не означає, що я відкидаю інші релігії, просто мені це найближче.
— За Сковородою дружба — це джерело радощів, а звідси — душевного здоров’я. Однак вибирати друзів треба дуже обачно, оминаючи підлабузників і криводушних.
Хто Ваші друзі? Чи багато від Вас відпало зрадників?
— Я потрапляв у скрутні ситуації, оскільки не відмовлявся від своїх поглядів. Найбільше на мене кричали ті, хто вірою і правдою служив режиму. Від Спілки письменників по бісектрисі містилося ЦК компартії України, туди колеги й “капали”: “Олійник щось перебирає міру зі своїм українством”. А потім ті ж самі, за перебудови, доскіпувались: “Ви ж любите Україну?”. Я реагував: “А в чом є вопрос?” А що я мудріше міг сказати перекинчикам.
— В одному з пізніших послань Сковорода розповідає про зустріч із ченцем, якого страшенно мучить демон печалі, тобто біс меланхолії. “Даючи поради цій людині, я сам ледве не пропав. Дуже важливе значення має, з ким щоденно спілкуєшся і кого слухаєш. Бо поки ми слухаємо, ми їх дух в себе вбираємо”.
Яка Ваша “технологія” боротьби зі скепсисом і песимізмом?
— Нема часу на ці психологічно-психічні стани, бо щодня турботи, події. Але коли дощова погода затягується, буває дуже сумно — за далеким світом дитинства і юності. А ось розпачу в мене нема, бо я знаю: ми переможемо.
— У багатьох напучуваннях Сковорода порівнює душу й тіло та їхні функції: “Обов’язково і саме щоденно підкидай у душу, як у шлунок, слово або вислів”, “…те, що побачиш і почуєш, перетворюй у споживний і рятівний сік”. Про спілкування з різними людьми він каже: “Їжа добра, але що з того, якщо вона не подобається твоєму шлунку” тощо.
А яким чином Ви збагачували у суржикованому суспільстві свою поетичну мову? Яке Ваше читання? Хто з сучасників живив чи живить Ваш словниковий запас?
— Завжди читав класику і своїх колег. Баба, дід, батько, мати і все довколишнє середовище формували мову. Я виріс в Україні українцем. Хоча з дитинства знав і російську мову, тому що батьки переїздили, тож доводилося спілкуватися по-різному. Але для мене не було проблеми з приводу рідної мови, бо цим повітрям дихаю.
Можливо, якісь мовні рецептори у мене більш розвинені, ніж в інших. Така професія. І не тільки професія, це моє життя.
— Я коли відчуваю, що мовне середовище деформує, беру твори Коцюбинського, Григора Тютюнника, поетів і вони повертають відчуття мови. А до яких імен  звертаєтеся Ви?
— Мовна стихія Панаса Мирного лягає мені на серце, бо вона наших полтавських країв. Коцюбинський, безумовно, це вищий клас. Цікавий мовний аспект у Василя Земляка, колоритний варіант, аромат інший. Андрій Головко — прекрасний мовний ряд, пливе без натуги, без роблення. У Олеся Гончара розложиста мова, не скута умовностями і красивостями. У Михайла Стельмаха — соковита.
А Григір Тютюнник, я певен, входить якщо не в п’ятірку, то в десятку найкращих світових новелістів. На лапідарному квадраті відчуваєш таку глибину! В одному оповіданні можна проглянути історію народу, і його перспективу теж, хоч там невесело написано. Євген Гуцало — мовний велетень, його твори пересипані метафорами і прислів’ями. Володимир Дрозд — справжній письменник. Валерій Шевчук. У нас літераторів вищого ґатунку — дай Боже. Всіх не називатиму. Покоління шістдесятників дало взірці, які після люфт-паузи 20—40 років надали новий імпульс українській літературі, зокрема мовний.
— Як Ви примудряєтеся у поважні роки писати таку потужно молоду, інтелектуально-емоційну поезію, яка безупинно набирає висоту?
— Коли були у розквіті поети-шістдесятники, я віддав себе журналістиці, а це була сублімація енергії (сміється). Тому тепер я поезію видаю на-гора.
Деякі мої ровесники трошки здають, можливо, не треба все передавати в друк, хай полежить. А може, втратили безпосередність почуттів. Я не був пересичений такою свободою, як у них, тому в мене накопичилася енергія, я не опустив себе.
— Щось свіже є на підході?
— Має вийти книжка нових поезій. Ось із неї вірш “Гонорар”:
Молода гадючка на осонні
Черевцем вляглася догори.
Саме пообідньої пори
Стрівсь поет їй з творчого
безсоння.
Проспівав пеан гнучкому тілу,
Всю її розславив, молоду,
Аж гадючка з насолоди мліла:
— Я б тебе за ці слова-меди
Вжалила, але скажи: куди?
— Вжаль його, кумасю, у язик, —
Виткнувсь вуж і за кущами зник.
— Якою є ситуація з висуненням Вас на Нобелівську премію? Адже Ви гідні її…
— Ну, невже я єдиний лишився з почуттям гумору?! Ви що? Тим паче, чого за цією премією так упадати? Вона переважно дається певній категорії людей, часто за національною ознакою. Пастернак її отримав, філологічний поет Бродський отримав. Шимборська…
А після видатних Шолохова і Буніна стосовно себе ліпше промовчу. Вони — величини!
До Нобелівської премії треба ставитися веселіше, тим паче, що у нас були справжні претенденти. Володимир Винниченко номінувався, і це був би справжній нобеліант. Микола Руденко за всіма параметрами підходить. Ліна Костенко. Я, звичайно, дав би її Григору Тютюннику.
Отже, є у нас гідні письменники. А ми — загал, працюємо у міру своїх сил і можливостей на рідну словесність, яка безсмертна, а ми в ній смертні.
Коли закрутилася історія довкола мене, я, по-перше, не дотямив. Потім полегшено зітхнув: пожартували — і все. Але! Подання на премію підписав, виявилось, сам Патон — оце для мене вищої проби нагорода. Я цього спочатку не знав. З’ясувалося, все серйозно. Удостоїтися поваги від Патона, це таки відзнака! Бо це велетень.
— А хто Вас рекомендував до Спілки письменників України?
— Володимир Миколайович Сосюра, вважаю його класиком. А ще давали мені рекомендацію у Спілку Павло Усенко, критик Юрій Бурляй. А вводив у літературу Павло Григорович Тичина. Він — переконаний сковородинець, серед його поем найфундаментальнішою можна вважати симфонію “Сковорода”, видану посмертно книгою значного обсягу. Писав її протягом чи не всього творчого життя.

Спілкувався і фотографував Володимир КОСКІН

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment