«Мама на грудях зберігала весільні обручки, на яких було написано «Івась і Зіна»

Чверть століття тому колишню вулицю Общественну (Громадську), що у Кіровограді, названо ім’ям українського письменника Івана Микитенка, а цієї осені, коли виповнилося 115 років із дня його народження і 75-річчя загадкової смерті, звичайне свято вулиці перетворилося на широкомасштабну просвітницьку акцію пам’яті митця. Було відкрито меморіальну дошку письменнику. На Кіровоградщині побував Олег Іванович Микитенко — син одного із засновників Спілки українських письменників, прозаїка і драматурга Івана Микитенка. Олег Іванович багато років очолював журнал “Всесвіт”. Він поділився спогадами про непрості часи в житті їхньої родини й України — 30—40-ві роки минулого століття.
Світлана ОРЕЛ,
м. Кіровоград

— Після того, як у жовтні 1937 року зник батько (набагато пізніше, вже у 90-ті роки комплекс розслідувань покаже, що Івана Микитенка підступно вбили енкавеесівці, хоча офіційно цей факт не встановлено досі — С. О.), я весь час жив із мамою. Саме їй я завдячую своїм становленням і формуванням. Мама викладала українську мову і літературу, спочатку у селі Рівному Новоукраїнського району, де й познайомилась із батьком, потім у Києві. У жовтні 1937-го їй відмовили у вчительській посаді, запропонувавши місце прибиральниці. Мама відмовилася. Два роки не мала роботи.
То були тяжкі для нас часи. Мама постійно шукала батька, зверталась і до Фадеєва (вони з батьком були в добрих товариських стосунках), і до Ворошилова, і до Сталіна, і в прокуратуру, і в НКВС, але жодної ясної та обнадійливої інформації не отримувала. Мама їздила в Москву, ходила попід тюрми, пересильні пункти, гукала, шукала батька, коли йшли ешалони з етапованими, сподівалася, може, раптом почує десь рідний голос. Але нічого. Коли мама померла 1973 року, хірург, який робив розтин, сказав, що вона на ногах перенесла інфаркт.
Щоб якось прожити, ми продавали речі, збували їх у комісійні магазини. До того ще й Спілка письменників хотіла нас виселити з квартири. Подали до суду. Але тоді діяла система присяжних засідателів, і вони не проголосували за те, щоб сім’ю письменника Микитенка виселити, захистили нас. Та нам довелося ущільнюватися — в нашу квартиру підселили родину адвокатів, вони з початком війни евакуювались у Ташкент.
Нам доктор Сігалов порадив не евакуйовуватися. Початок окупації мені запав у пам’ять вибухами мін, які закладали наші перед відступом. Пожежі. Весь Хрещатик і кілька кварталів суміжних вулиць горіли, радянські підпільники перерізали шланги, якими німці намагалися гасити вогонь. Тоді загинуло чимало людей, багато позбулися житла.
Коли почалися холоди 1941-го, стало зовсім тяжко. Опалення не було, води теж, їжу діставати ставало дедалі важче. У нас у коридорі стояла виварка з водою, то на ранок вона наполовину промерзала. Коли ми вже зовсім голодували і замерзали, до нас прибився Левко Митрофанович Коляда, мій двоюрідний брат, син Ганни, батькової сестри. Він привіз із Рівного для нас продуктів і таким чином ми вижили. 1942-го я пішов учитися у художньо-ремісничу школу, де готували малярів і альфрейщиків.
Від вивезення в Німеччину мені вдалося відхреститися. У нас жила вдова письменника Вадима Охріменка, його НКВС змушувало шпигувати за Максимом Рильським, він не витримав і наклав на себе руки. Його вдова і дочка Ірина під час окупації записалися у фольксдойчі. Ірина працювала на біржі праці, саме звідти надсилали повістки. Вона на моїй повістці приписала: “Не ходи!” Тож я не пішов, а потім німецький офіцер, який жив у нас більше року, за сало, привезене Левком, дав мені довідку, що я непридатний до вивезення через хворобу.
Після закінчення художньо-ремісничого училища я пішов працювати на Київську тютюнову фабрику помічником слюсаря. Тоді нам уже стало матеріально трохи легше.
Коли наступали наші, центр Києва, де ми жили, оголосили забороненою зоною. Нам довелося виїхати на вулицю Жилянську. Я змайстрував візочок на маленьких коліщатках, повантажили найнеобхідніші пожитки. Що робити? Німці натискають — або виїздити в Німеччину, або йти ховатись і чекати, поки наші прийдуть.
4 листопада ми з мамою та кількома її колегами-учительками і їхніми сім’ями пішли на залізничний вокзал. Мама на грудях зберігала весільні обручки, на яких було написано “Івась і Зіна”. Вагони пасажирські, але переповнені, тож наш візок я прилаштував на буферах. Поїхали на захід, до Фастова. Через 15 хвилин потяг раптом зупинився. Виявляється, це впав на колію мій візок. Цілу ніч ми їхали якихось 50 кілометрів до Фастова. На світанку потяг зупинився у полі, ми викинули речі під укіс і втекли. Прийшли до найближчого села, звалось воно Кишенці. Зупинилися в школі. Там, у селі, ми побачили перший радянський танк. Але німці повернулися, вигнали нас зі школи, а село підпалили. На дах сараю, який був поряд зі школою, хтось із радянських, проходячи, для чогось закинув гвинтівку. Німці подумали, що це ми ховаємо зброю, і мене ще з одним хлопцем повели розстрілювати. Добре, що я знав німецьку мову, зумів усе пояснити.
Коли село підпалили, ми ховалися неподалік школи у погребі. З нами був великий батьків портфель із його паперами. Ми його тоді лишили там, а потім уже не змогли знайти. У сусідньому селі ми затрималися майже на два місяці і тільки у січні 44-го повернулися у Київ. На дверях нашої квартири хтось приліпив записочку “Квартира занята советским офицером”. Квартира була трохи пограбована, але ціла.
Через кілька днів я пішов у школу № 92 у шостий клас. Мама спочатку працювала у школі № 67, через рік перейшла у 57-му, де пропрацювала майже 40 років.
Школа, де я вчився, була у приміщенні колишньої колегії Павла Галагана. Колись там був храм, де вінчався Іван Франко. Свого часу там розміщувався народний комісаріат Симона Петлюри, у тих стінах навчався Агатангел Кримський. Тож там зберігався дух колегії.
У 1947-му я вступив до Київського університету.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment