Олег ЗУЄВСЬКИЙ (1920—1996). Пунктир тайнопису

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Всі тіні сплітаються в тіні
Тих самих надій і бажань
І в їхнім постійнім сплетінні
Грань тісно заходить за грань…
О. Зуєвський

Мова повсякдення — торжество однолінійності.
Вона може бути мальовничою і безбарвною, образною і протокольною, але домінанта її — смислові зв’язки — непорушні.
Коли ж вони порушуються, свідомо затемнюються, незрідка можна почути: “Не крути, кажи прямо”.
Це реакція на недотримання правила.
Зуєвський порушує правила інтелігентно і так природно, що порушення стає нормою. Знаком перебування у своїй стихії. Тому імператив — “кажи прямо” — у застосуванні до нього втрачає сенс.
Адептам прямої мови краще махнути на нього рукою, відійти з миром від його стола і скуштувати інших страв.
Поетичні страви Зуєвського розраховані на гурманів, здатних розрізняти невловні для звичайних споживачів кулінарні запахи й присмаки.
Складність у тому, що за зовнішніми ознаками делікатеси виготовлені ніби з дотриманням добре відомих рецептів неокласицизму і мають пристойний упорядкований вигляд. Сама ясність, якщо… розчленувати фразу.
В сумі ж — туман. Не суцільний, з просвітами. А в них — загадкове миготіння: зблиски віддаленого змісту. Точніше — відтінків змісту, натяків на зміст.
Це як змах руки, що вказує напрямок руху, але не полишає в повітрі слідів.
Авторська сигналізація? пунктир тайнопису?
“Туман” діє на підсвідомість. Сполохи значень “об’єкта” навпаки — налягають на свідомість, апелюють до неї, вимагають употужнення світла.
І тут усе залежить від реципієнта. Від міри його спорідненості з поетом. Від здатності сприймати його сигнали не тільки чуттєво, а й почасти, цебто в міру можливого, усвідомлювати авторську кодову систему на раціональному рівні.
Диво може відбутися за умови наближення до гуманітарної культури поета. Бо це те середовище, де означена система склалася і ним живиться.
Це панська поезія, а отже, передбачає вільне плавання у ріці з різними заплавами: міфологія, історія, філософія, малярство, музика, та передовсім —  література.
Зуєвський — послідовний символіст, хоч символізм його з домішками інших напрямків і віянь.
Скільки і що саме він узяв у Верлена і Малларме, якого переклав повністю, як і в пізніх символістів — з’ясують дослідники. Та й не так уже це важливо.
Важливо, що почувається він на обраній стезі комфортно.
Якщо ж у читача виникає хронічний дискомфорт (тимчасовий — виправданий), то це означає, що поет і він справді “розмовляють різними мовами”.
Такий діагноз від Ю. Шевельова. Його “Велика стаття про малий вірш” (ним відкривається ця добірка поета) зразок студії одного вірша.
Написана тоді, коли Зуєвський ще тільки “вбивався в колодочки”, вона, попри антиісторизм випадів щодо неокласиків й окремі дискусійні сентенції, обумовлені полемікою в емігрантському літературному середовищі тієї пори, — й зараз захоплює і доказовістю думки, і її винахідливістю в шуканні доказів.
Шевельов чи не перший звернув увагу на синтаксис поета як потужний засіб протистояння інерції фрази.
Він навіть винайшов свій термін флюктуаціонізм (від французького fluctuer — мінитися, брижитися, переливатися —
Ю. Ш.) для означення подібного стилю.
І в цьому зв’язку протиставив поезію Зуєвського поезії ранньої Андієвської, яка, на його думку, чинить насильство над мовою: “те не мистецтво, що йде проти свого матеріалу”.
Шевельов не вважає шлях Зуєвського магістральним для української поезії. Але для нього це шлях, яким рухається літературна Європа.
Мусимо зауважити з відстані накопиченого досвіду й вітчизняного епігонства: європейський шлях спричинився не тільки до позитиву, а й до багатьох аномалій.
Вірш Зуєвського переважно короткий, ощадний у засобах, стримано-задумливий. Чи не найуживаніший — тристрофний. Причому рідко коли розірваний крапками, строфа плавно, через кому перетікає в іншу з допомогою підрядних речень чи й без них.
Інколи — зразок вірш “Зразок” — це взагалі одне речення — екзотика в українській поетичній практиці, якщо не брати до уваги верлібр.
Щоб так набити руку, треба налаштуватися на дальній орієнтир, узгодивши задум із технікою прийому на кінцевий результат.
Зуєвський мовби навмисне заплутує сліди, аби приховати той результат від стороннього ока.
За зовнішньої демократичності, вірш Зуєвського зачинений і з наскоку — непробивний.
Голіруч його не візьмеш: потрібен ключ. Але ключа поет не дає, він тільки вказує, як уже було мовлено, напрямок шукань. Зробити крок назустріч читачеві — означало б зруйнувати задум.
Читач має покладатися тільки на себе. Здобувати істину ціною власних зусиль.
Не лишень повертатися до тексту, це майже неминуче, а й за необхідності зазирати у відповідну літературу з тим, щоб освіжити чи й поповнити пам’ять.
Це зауважив І. Костецький.
І він же писав про “зчеплення символічних деталей” в образах Зуєвського, про відкриття ним мовних можливостей, літературний декор і переплетіння в його письмі різних стилів.
Навіть називав Зуєвського національним поетом, який, користуючись не українськими засобами, творить буцімто концепцію української душі — перебільшення, спровоковане захопленням.
Цей поет хоч і не цурається інколи описів, усе ж усіляко від них ухиляється. Йому нецікаво це робити.
Маємо не стільки об’єкт споглядання, як його віддзеркалення. Споглядання підмінюється ефектом споглядання.
Уся підготовча робота вже відбулася, поет знає про кого і про що йдеться. А позаяк до читача йому байдуже, він ставить наголос там, де вважає за необхідне.
Збурений масив матеріалу лишається незайманим. Задіяна тільки його частка. Рівно стільки, скільки необхідно для втілення задуманого. Такий пунктирний рух душі.
Недомовленості при подібному підході неминучі не тому, що поет не хоче виговоритися, а тому, що він інакше не може. Логіка відсутності логіки, що випливає з багатозначності символу.
Інший шлях — шлях чужий, хоч і заманливий, “привабний”, як висловився поет.
Якось Зуєвський “пожалів” читача і зробив примітку, що
вірші “Вірність” (є в цій добірці) і “Порівняння” тематично пов’язані з циклом поезій Огюста Вільє де Ліль-Ладана “Казка любові”.
І втратив при цьому, розчарував, розхолодив. Бо та неозначена лірична “ти” могла бути ще й Україною.
Утім, у цьому й притягальність цієї поетики, що, дратуючи своїм  тайнописом, ризикованою з точки зору граматики конструкцією фрази, вона дає читачеві повну свободу думати, що завгодно.
* * *

Цей звід — це дерево: при ньому
Не гомін слав свій шлях,
Немовби спогад і знайому
Веселість на устах,

Він ще про весну неодцвітну
В щедроті віт підняв
І світлом галяви привіт нам
Зігрів і розхмар дня.

Так нездогадно, мов на травах
Це все, що ми несли,
У перших зацвітах вогнявих —
Віконниці з імли,

І днів здобуток нерозтлінний
Пильнує шати всім,
Де сторожкі зелені стіни
Звели нам рідний дім.
1951
* * *

Камінна злагода старого дому
Ще золотим крилом у парку висне.
Ходім до ставу: там, повір, нікому
Нема відмовлення. Хіба навмисне

Шиястий лебідь сколихне водою,
І сплине згадка лунами тремкими,
Немов про те, як з див рясного крою
Свого вбрання раділа панна, мимо

Дерев оцих проходячи. Про неї
Забули ми, як став, як вітру нерух…
І лише погляд твій, де ріг алеї,
В журбі спинявсь на вежах бельведеру.
1948
Ностальгія

Хоча й незбагнене це вміння
Заходити в найглибший брід,
У це розгойдане склепіння,
Де промінь сонячний поблід,

Але в саду, в наземній віллі,
Прочанам де нема занять,
Вони у пальм на новосіллі
Так, зачудовані, стоять

І прагнуть очі розкривати
Крізь перепону у пісок,
І стежити двогорбі шати,
І мріяти про холодок,

Аж поки весел перебої
Крізь хвилі зляжуть до кінця
І привиди землі старої
Перейдуть усміхом лиця.
1965
Зразок

З диму темного волосся
Враз у непідробний мур
Глибиною заплелося
І від сонця абажур

Крізь очей принадні плями
І його рясних братів
Щедрими кругом ґнотами
Розпочати сяйний спів

Аж до згадки про дорогу
Повз каміння й ручаї
Та про вистриби спрожогу
Ради кокетерії

На життя веселім святі
Для бучних у нього сцен
Через витрати багаті
Без умови про хосен.
1981
Іграшка

На базарі хоч багато краму,
А для тебе тільки й вибір є —
Розглядати іграшку ту саму,
Що немов з уяви постає.

І твоя щораз гірка відмова
Найприскіпливішим продавцям,
Бо, здається, шукана обнова —
Це для тебе неприступний крам.

Наче ти почув колись у жарті,
В зліснім сні якогось мудреця,
Що твої збереження не варті
Іграшки такої, як оця.

Тому й притуляєш ти несміло
Всю її до серця і до скронь,
Чуючи, як мерзне в тебе тіло
І згасає в серцеві огонь.

І немає дню твоєму спину,
По завислому аж на краю,
Щоб упасти нагло в домовину,
Захопивши й іграшку свою.

Ювілей

Її нема у тишині:
Це загадка страшна мені,
Мов пасіка поза кущами
І листя, що літає з нами.

Ти бачила його коли
В осінніх затишках імли,
Яка не відає розпуки
І привітанням вірять руки?

Тоді росте примара мрій
Ще в незбагненності своїй,
Де звабні яблука червоні
Ждуть літа вранці на осонні.

А я цей аромат зірок
Згадав, як перший лист пожовк,
Бо чуб твій ними пах, відколи
Я знав ще квіти матіоли.
1983
Кассіопея

Дорогу всю без марев чужини
Ти в зелені багатій привітала:
Ти бачила сузір’я з глибини
І їхні білі покривала.

Ти слухала, як пломінкі слова
Подобу щиру називали долі,
І їхня правда, пристрастю жива,
Тобі відкрилася поволі.

Але годин ревнивий крутобіг,
Що світ завихрив попереду,
Ніч нетривалу спритно переміг
І вкрав надію — Андромеду.

І щоб у грудях наших збереглось
Привілля наполоханій любові,
Змогли б хіба зарадити якось
Персея подвиги казкові.

Альбом із Мактаквак-Ладжу

У цім альбомі пов’язало
Світлини надвечірніх піль
І ластівок, що в’ються вдало
Над травами ізвідусіль,

І спогади про Філомелу,
Наївні Рильського слова,
Розмову приязну й веселу,
Неначе пісня гуртова,

Обличчя те, що буде в ньому
Пливти, як місяць, аж до хмар
Весь вечір затишного дому
І поновляти календар,

Число додаючи неждане
Святковим, на оздобу, дням,
Що кожен рік між них прогляне
Її осяяним ім’ям

І цнотою, що закувати
Змогла їй посмішку, як бронь,
Палких очей невловні шати
І ласку трепетних долонь.

Таємниця

Чи таємниця повторима
Серед заучених імен:
Їй, мов речам перед очима,
Байдужости зростає трен,

І тільки в щасті ненароком,
Як чистий діямант, вона
Уваги володіє оком,
Свої придбавши імена,

І без кінця їх вирізняє
Словами й карбами думок,
Бо в неї надміру немає,
В якому стигне холодок,

І хоч прикмети ненастанні
В ті самі тиснуться слова,
Вона, як гімни на органі,
Росте в подяку божества.
1978
Ars poetica

Вузькі дороги йдуть до слів,
Бо в них сама твоя спромога,
А та приваблива дорога,
Яку б ти обійти хотів,

Зусиллями старих майстрів,
Що довга їх була облога,
Повідчинялася, розлога
Для кожного з усіх кінців;

Але, коли така турбота —
Це тільки неухильна цнота
Через премудрий світ кругом.

То й думки шлях (його споруда)
Промчати нечужим крилом,
Як вушко голки для верблюда.
1978

З давніх чернеток

Це там, де не визріли шати,
Незмінно легким літакам
В єдиному колі кружляти
До вечора пізнього нам.

А в ритмі постійнім гойдає
Ту казку дитяча весна,
Адже над розгуляним краєм
Умовлена зустріч вона,

Що ми не зреклися і правим,
Шануючи слово клятьби,
Де скорений захід загравам
І мчать літаки-голуби,

Де рук твоїх біла омана
Сонцями зігріла їх рій,
А ти вся близька і кохана
Згадками в юрбі гомінкій.
1966

Вершок

Береговим розлогам піль
Нехай дарує час одміни,
А в цій кімнаті звідусіль
Не зрадить люстро білі стіни,

Хоч після захвату в чужі
Вдивлялось погляди без ліку,
Воно, як неба сторожі,
Зорітиме з достатком віку,
Аби для світу зберегти
Вершок, подвійний кетяг плоду
І найцінніші пашпорти
Тому, що поєднало вроду,

Здавалось, на коротку мить,
Як дивне сяйво метеору,
Що на відбиткові горить,
Не покидаючи простору.
1978
Л. К.

Осяги твої втрачають межі,
Доля краща з-поміж кращих доль:
Жде тебе на дальнім узбережжі
Вірою замріяна Ассоль.

Рине хвиля на розбиті скелі,
Щоб до ніг їй падати скоріш,
А її дорога до оселі
В’ється так, немов закличний вірш.

Тільки б не скорився ти намові
Заздрістю пойнятих ворогів
І в її стривоженому слові
Найщирішу правду зрозумів,

Як для неї в грім і блискавиці,
Що й тобі дали достаток сил,
Сповнить гавань безліч, наче птиці,
Не кривавих, радісних вітрил.
1978

Vana Gloria*

Отут замкнулася твоя спромога,
Де панцир тільки світло для картин
І голосна малеча босонога
Справляє музики догідний чин.

Тоді за браму виходу немає,
Бо тіло там зів’яне, як вінок.
Ти бачиш небо синє і безкрає,
І в нім громада стелиться хмарок.

Вони відлинуть білими чайками
До вирію свого без перепон,
Тобі заявивши у віконні рами
Незмінний твій і неповторний сон:

А ти в човні, і це твоя дорога,
Де води всі прозорі до глибин,
І голосна малеча босонога
Справляє музики догідний чин.

* Марна справа (лат.).
Зачароване море

Облесні привиди пливуть
Позаду, як подвійні квіти,
І човен цей складає путь
Байдужої на нім Юдіти,

Що на її ногах орел
В корзині виїдає очі,
А на фарватерах джерел
Поснули голови дівочі,

І тло для неї даль пуста,
Холодна по невгавнім штормі,
Де смутком стала самота
В своїй вечірній уніформі.
1980

Між цитриновими деревами

Коли надокучить співати
Пташні у звіриному реві,
Дорогу він візьме під шати
І річку покаже коневі,

Де раптом два камені чорні
На місяці з’являться в вічі,
У ясно роздмуханім горні
Для збитих підків на узбіччі,

Бо їм бракуватиме блиску,
Як стане над ранок світати,
І гляне в затихлу колиску
До тебе усміхнена мати.
1981

Кінець Гемінгвея

Всі тіні сплітаються в тіні
Тих самих надій і бажань,
І в їхнім постійнім сплетінні
Грань тісно заходить за грань

Для того, щоб думки сваволя
Замкнула їх пал беручкий,
Мов луза більярдного поля
І вправно наставлений кий,

Щоб знов, о несхибна примаро,
Сплелася ти в дзвоні своїм
І в обрисах Кіліманджаро,
І в щастя розриві, як грім!
1980
Помилки мімоїда

Як музика нічна
Дрижить у склянці,
Так дівчина одна
Сумує в танці.

Не впасти другій ниць
У безнадії,
Бо в неї з патериць
Постали змії.

Мойсея зріли б ми
При фараоні,
Та чудо: килими
Горять червоні.
1982

До невідомої

Я вашими ночами ждав
Своєї небезпеки
І в пам’яті перев’язав
Аж дві бібліотеки:

Одну про купелі свої
У щирім ластовинні,
А другу ту, що ви її
Звели в одній хвилині,

Де всі книжки — прощання спів
І назви загадкові,
Які я будь-коли зустрів
У чужоземній мові.
1983

Вірність

Душа моя пила з бокалу
Міцну отруту лиш одну.
Вона їй казкою звучала
Ще в незабутню давнину,

Коли ти, стомлена без краю,
Лякаєшся життя в журбі,
Я легко радість повертаю
Своєю радістю тобі.

А в час, як ти спішиш до мене
Прогнати смуток мій також,
Від серця полум’я шалене
Для тебе я готую з рож.
1986

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment