1 грудня 1991 року на виконання постанови Верховної Ради України “Про проведення всеукраїнського референдуму в питанні про проголошення незалежності України” відбувся перший у нашій історії всеукраїнський референдум, організований Верховною Радою й Урядом республіки. До бюлетеня з референдуму були включені текст Акта проголошення незалежності України, ухваленого Верховною Радою УРСР 24 серпня 1991 pоку, і запитання: “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?”.
Анатолій КОВАЛЬЧУК,
голова Бориспільського об’єднання Всеукраїнського Товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка
Громадяни республіки (закон про громадянство України ухвалено ще в жовтні 1991 року) мали висловити своє ставлення до важливого політико-правового документа найвищого представницького органу держави. Для проведення референдуму по всій Україні було створено 34 093 дільниці для голосування. 37 885 555 осіб було внесено до списків громадян, які мали право проголосувати. 31 943 820 осіб або 84,32 % тих, хто мав таке право, прийшли на дільниці й отримали бюлетені для голосування. Проголосували 31 891 742 особи або 90,32 % від числа учасників голосування (майже 70 % від загальної кількості виборців) відповіли “Так, підтверджую”.
Підтримавши “Акт проголошення незалежності України”, громадяни нашої держави — мешканці всіх адміністративно-територіальних одиниць України, люди різних національностей, усвідомлюючи неминучість розпаду СРСР, продемонстрували гідність, віру у свої сили й можливості, рішуче підтвердили бажання жити в самостійній, демократичній, соціальній, правовій, заможній Українській державі. Першогрудневий референдум і його тріумфальний результат створив нову геополітичну ситуацію, став однією з найвизначніших подій новітньої історії. І не тільки української, а й світової. Відновлення незалежної України стало не менш глобально-масштабною подією ХХ століття, ніж, наприклад, утворення держави Ізраїль, розпад колоніальної системи чи об’єднання Німеччини. Упродовж усіх років незалежності, навіть у період великих невдач і помилок влади у процесі державного будівництва, відсоток прихильників української державності завжди був високим. Він стабільно тримався на рівні 80. Тільки 1993 року — у рік найвищої інфляції — опускався до 60.
Розвал СРСР, постання 1991 року на його території низки незалежних держав треба розглядати в контексті аналогічних національно-визвольних і державотворчих тенденцій, що розгорталися на всіх континентах. Вони мали планетарний характер, були панівними в ХХ столітті. За це минуле століття справедливо називають століттям націоналізму.
Не тільки всіх активних борців за державність України, а й просто національно свідомих представників усіх націй, крім російської, кремлівські ідеологи вважали своїми ворогами. І називали їх націоналістами, іноді ще “буржуазними”, надаючи цим словам негативного забарвлення. А між тим, термін “націоналізм” — цілком нейтральний; у європейському тлумаченні він означає ідеологію і політичну практику, в основі яких лежить утвердження гідного місця свого народу серед інших націй, відстоювання всієї сукупності його національних інтересів і національно-культурних цінностей. У ХІХ—ХХ століттях націоналізм як соціально-позитивне явище виступив об’єднавчою силою в боротьбі за національне визволення десятків народів. Бо він, за словами нашого поета, є “дух, що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю…” свого народу. Український націоналізм ніколи не проповідував і не проповідує жодної національної винятковості чи національної зверхності. Він має оборонний, захисний характер. А термін “інтернаціоналізм” насправді означає порозуміння і солідарність націоналістів різних народів і країн у протистоянні з шовіністами, імперіалістами, расистами, нацистами й іншими носіями антилюдських, агресивних ідеологій, що проповідують власну національну зверхність, підкорення, пограбування, приниження, асиміляцію або знищення інших — менших і слабших.
Боротьба українців за державну незалежність Батьківщини мала багато спільного з боротьбою інших поневолених народів за свої національні держави і була виявом національно-визвольного руху. Цей рух можна інтерпретувати як сукупність різних форм боротьби (мирних і немирних, зокрема і збройної) пригноблених народів за визволення з-під колоніального панування до остаточного досягнення національної незалежності й реалізації невід’ємного права націй на самовизначення.
Кращі сини України ніколи не мирилися з втратою нею державності й упродовж багатьох років (десятиріч і навіть сторіч) не тільки мріяли про волю улюбленої Батьківщини, а й мирними чи воєнними засобами вели героїчну боротьбу за власну незалежну національну державу. За волю України в XVI—XVIII століттях боролися козаки й гайдамаки, у ХІХ столітті інтелектуально-ідеологічну боротьбу за неї вели кириломефодіївці й громадівці, збройну — у ХХ столітті — Січові стрільці, вояки армії УНР і Директорії, згодом — учасники численних селянських загонів, Українська Повстанська Армія. У післявоєнний період на арену боротьби за самостійну Україну виступила українська інтелігенція. Спочатку її уособлювали інтелектуали-шістдесятники, у 70-ті роки — елітарна Українська Гельсінська група, у 1980-ті — більш масова Українська Гельсінська Спілка й нарешті — багатомільйонний Народний рух України.
Боротьба нашого народу, як і багатьох інших поневолених націй, за державну незалежність упродовж останніх століття—півтора пройшла принаймні три такі фази: намагання подолати найненависніші вияви колоніального володарювання окупантів (наприклад, вимоги до царської влади скасувати заборону на використання української мови в навчальному процесі, науці, театрі, книговиданні, пресі); вимоги до центральної влади надати право автономії чи самоврядування (вони містилися у зверненні Української Центральної Ради до Тимчасового уряду Росії ще до ухвалення нею І Універсалу), згодом, через деякий час, залежно від темпів розвитку подій, піднімалося гасло повної незалежності (ІV Універсал Центральної Ради). Нарешті ця незалежність проголошувалася й утверджувалася. Так постала в січні 1918 року Українська Народна Республіка.
На жаль, через несприятливі внутрішньо- й зовнішньополітичні обставини нововідроджена на руїнах царської імперії Україна не вистояла в нерівній боротьбі з білими й червоними російськими шовіністами-великодержавниками. Щоб зберегти своє панування, приборкати наш народ, узяти під контроль його державницькі прагнення, більшовики вдалися до обману, створивши УССР — маріонеткову, керовану з Москви квазідержаву, яка проіснувала майже 70 років.
У ХХ сторіччі остаточно розпалися всі колоніальні імперії — британська, французька, бельгійська, іспанська, португальська. Найдовше, аж до 1991 року, проіснувала російсько-радянська. За твердженнями багатьох політологів, у зменшеному вигляді існує вона й досі. Її керівники не полишають намірів повернути Московській імперії колишню потугу, відродивши її в “новому форматі”, під іншою назвою. Проте ці плани — реакційні, бо суперечать державницькій волі суверенних народів, зокрема й українського. Не потрібна імперія й самому російському народові, який фізично й морально втомився нести непосильний тягар великодержавності. У ньому наростає спротив амбіційним планам “кремлівських мрійників”.
Остаточному розпаду імперій, здобуттю поневоленими народами національних держав сприяло створення в середині ХХ століття низки міжнародних організацій, засудження ними політики й практики гітлеризму й колоніалізму, будь-яких інших форм національного поневолення. Було ухвалено низку міжнародно-правових документів, які визнавали права всіх народів на проголошення національних держав. Зокрема ухвалена 1960 року Генеральною Асамблеєю ООН “Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам” проголошувала колоніалізм поза законом. У низці резолюцій, ухвалених ООН у наступні роки, визнається право народів вести боротьбу за своє визволення з використанням усіх засобів включно з воєнними, а також отримувати від міжнародного товариства всебічну допомогу. У результаті національно-визвольної боротьби змінилася мапа світу: виникли десятки нових держав. Вони мають свої території, уряди, всі атрибути незалежності: державні символи, членство в міжнародних організаціях, зокрема і в ООН тощо.
Національно-визвольний рух поневолених народів був характерний для багатонаціонального СРСР і саме завдяки йому постала незалежна Україна.
Великим історичним досягненням України треба вважати мудре рішення народних депутатів винести ухвалений ними Акт проголошення незалежності України на всеукраїнський референдум. Якби цього не сталося і самостійність України була проголошена лише рішенням найвищого законодавчого органу, то завжди існувала б небезпека того, що рішення Верховної Ради одного скликання може скасувати Верховна Рада іншого скликання. Рішення ж референдуму скасувати не може ніхто. Так само ніхто ні в Україні, ні за кордоном ніколи не зможе ставити під сумнів правомірність появи нашої незалежної держави. Власне після першогрудневого референдуму Україна стала повноправним членом світової спільноти. Якщо до референдуму вже формально незалежну понад три місяці Україну не визнала жодна держава, то після оприлюднення його результатів тільки протягом грудня 1991 р. її визнали понад 40 країн. Всеукраїнський референдум також перекреслив рішення всесоюзного березневого референдуму про збереження Союзу РСР.
Підсумки референдуму створили правову основу для перетворення декларованої незалежності України в реальну, бо віковічна мрія українського народу про незалежність дістала юридичне й політичне оформлення. Наша молода держава почала будувати відносини з іншими країнами, зокрема і з учорашньою метрополією на основі взаємної поваги, суверенітету, незалежності, територіальної цілісності, невтручання у внутрішні справи, розвитку всебічних політичних, економічних і культурних зв’язків.
Водночас із всеукраїнським референдумом відбулися перші президентські вибори. Перемігши п’ятьох суперників, уже в першому турі Президентом України обрали Леоніда Кравчука, тодішнього Голову Верховної Ради, за якого віддали голоси 19 млн 643,6 тис. громадян (61,56 % тих, хто взяв участь у голосуванні).
Треба зазначити, що проводився референдум на підставі ще в липні 1991 р. ухваленого закону “Про всеукраїнський і місцевий референдуми”. У ньому зазначалося, що референдум — це спосіб ухвалення громадянами України шляхом голосування законів України, інших рішень із важливих питань загальнодержавного й місцевого значення. Проводяться референдуми з метою забезпечення народовладдя та безпосередньої участі громадян в управлінні державними та місцевими справами.
Закони та інші рішення, ухвалені всеукраїнським референдумом, мають вищу юридичну силу щодо законодавчих актів Верховної Ради України, нормативних актів Президента України, Кабінету Міністрів, інших виконавчих і розпорядчих органів, підзаконних актів міністерств і відомств, рішень місцевих рад. Рішення, ухвалені місцевим референдумом, мають вищу юридичну силу щодо рішень рад, на території яких він проводиться. Закони, інші рішення, що ухвалені референдумом, не потребують будь-якого затвердження державними органами і можуть бути скасовані або змінені лише у порядку, передбаченому Законом.
Предметом всеукраїнського референдуму може бути: затвердження Конституції України, її окремих положень і внесення до Конституції змін і доповнень; ухвалення, зміна або скасування законів України або їхніх окремих положень; ухвалення рішень, які визначають основний зміст Конституції України, законів України та інших правових актів. Важливим є положення Закону про те, що винятково всеукраїнським референдумом вирішується питання про реалізацію права українського народу на самовизначення і входження України до державних федеративних і конфедеративних утворень або вихід із них. Власне, саме таке рішення про вихід України зі складу СРСР й ухвалив грудневий референдум.
Новообраний Президент Л. Кравчук після прийняття 5 грудня 1991 р. на засіданні Верховної Ради України присяги Президента України, спираючись на результати референдуму, зустрівся через кілька днів у Біловезькій Пущі з керівниками Білорусі й Росії. Там він легко завершив справу, розпочату Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Було денонсовано договір 1922 року і створено замість СРСР Співдружність незалежних держав.
6 листопада ц. р. Верховна Рада ухвалила в цілому новий закон про всеукраїнський референдум. Він, серед іншого, передбачає, що результати референдуму не потребують затвердження або схвалення будь-якими органами державної влади і є обов’язковими для виконання громадянами України та органами державної влади. Згідно з документом, ініціювати проведення референдуму може тільки Президент і Верховна Рада. Закон про всеукраїнський референдум врегульовує ті питання, які підпадають під регулювання винятково Конституції України. Він може проводитися також на предмет схвалення нової редакції Конституції, внесення до неї змін, скасування або визнання нечинним закону про внесення змін до Конституції. Також референдум може проводитися щодо питання зміни території України.
Цей закон, як і багато інших, ухвалених у нелегітимний спосіб, викликає стурбованість в експертному середовищі. Передусім через основне питання, яке є предметом аналізу — межі регулювання ним референдних відносин. Закон проігнорував правову позицію рішення Конституційного Суду щодо того, що народ України як суверен може вносити зміни до Конституції, ухвалювати нову Конституцію, але порядок і положення про проведення відповідних референдумів мають бути визначені безпосередньо Основним Законом. А не звичайним законом, юридична сила якого не дорівнює Конституції. Отже, владна більшість Верховної Ради не взяла до уваги правову позицію КСУ, рішення якого є обов’язковими для усіх органів державної влади включно з парламентом. Тому Конституційний Суд, якщо до нього надійде відповідне звернення, має дати висновок на предмет конституційності цього закону з огляду на раніше висловлену ним позицію.
Є спірними деякі інші питання, що регулюються цим законом, — предмет референдуму, порядок його проведення, роль ЦВК, права Президента та ВР висвітлювати позицію щодо референдуму. Тому можуть стати предметом юридичної і політичної дискусії. Існує небезпека, що закон дасть можливість за допомогою референдуму продовжити термін повноважень президента України і достроково припинити повноваження Верховної Ради. А як тлумачити положення про те, що референдум може проводитися щодо питання зміни території України? Чи не йдеться про те, що владоможці самі хочуть або на них здійснюється тиск ззовні з метою передати сусідній державі українські землі?
Українська опозиція вважає: ухвалення цього закону означає, що після парламентських виборів Конституційна асамблея підготує проект закону про внесення змін до Конституції і винесе нову редакцію Конституції на референдум. Таким чином, на референдум може бути винесено положення, згідно з яким вибори президента України проходитимуть у парламенті. Таке рішення недопустиме, оскільки спрямоване на обмеження прав Українського народу. Тому опозиція має намір домагатися скасування закону про всеукраїнський референдум. А в разі, якщо Верховна Рада не ухвалить такого рішення, буде звертатися до Конституційного Суду України.
