Так називається книжка нарисів нашого великого земляка І. І. Огієнка (Митрополита Іларіона), яка нещодавно побачила світ завдяки багаторічній і наполегливій праці Фундації його імені. Книжку впорядкував і прокоментував перший лауреат Всеукраїнської премії імені І. Огієнка, професор М. С. Тимошик. А вийшла вона за сприяння одного з огієнкових родичів, президента Національного олімпійського комітету, олімпійського чемпіона, Героя України С. Н. Бубки.
Василь СТАШУК,
письменник, завідувач Брусилівського історичного музею ім. І. Огієнка
11 років тому, 2001-го, з ініціативи М. С. Тимошика започатковано бібліотечну серію фундації імені Митрополита Іларіона (Огієнка) “Запізніле вороття”. Відтоді у світ вийшли огієнкові праці “Українське монашество”, “Тарас Шевченко”, “Розіп’ятий Мазепа”, “Богдан Хмельницький”, “Рятування України”, “Історія української літературної мови”, “Українська культура”, “Слово про Ігорів похід”, “Рідна мова” — усіх понад двадцять видань, що лягли у підвалини розбудови української культури й духовності.
Нове видання увібрало в себе історико-краєзнавчі нариси Огієнка про малу батьківщину, що друкувалися російською мовою в повітовій газеті “Радомишлянинъ” упродовж 1913 року.
Як зазначає упорядник, вибір майбутнім ученим цієї газети для публікації своїх краєзнавчих текстів не випадковий. Це була проурядова газета. Тому автор сподівався, що цензурне відомство не буде так прискіпливо і підозріло ставитися до перевірки публікації, та ще й провінційної офіційної газетки, як це воно робило з українською пресою: “Громадською думкою”, а потім “Радою”.
Як Огієнко любив рідний край, засвідчують такі його слова: “Немає в людини нічого милішого над свою Батьківщину, над свою рідну землю! Де хто народився, де провів свої безтурботні дитячі роки, до тієї землі прив’язується він усією душею на ціле життя. А хто змушений буває відірватися від своєї рідної землі, той мріє завжди про неї, як про святість найбільшу. І багато людей, помираючи на чужині, просить покласти їм у домовину бодай грудочку рідної землі зо святої Батьківщини…”.
У цих словах — біль і ностальгія за рідним краєм, за давньою землею предків, що не полишали його все життя. На стародавність виникнення Брусилова вказує, зокрема, одне з урочищ — Батиєве. Тут, за переказами, було зруйноване під час татарських набігів давнє руське поселення.
Безперечно, назву Брусилів тлумачать по-різному. Одні вказують, що це місто, “віддавна вкрите віковими лісами”, вело широку торгівлю брусами і взагалі лісовими матеріалами — ось від цих брусів і місто було назване Брусиловом. Є й інші пояснення назви: саме нинішній Брусилів був колись побудований на палях, на брусах (їх інколи й тепер знаходять під час розкопок) — ось від цих брусів місто одержало свою назву. Але, як стверджує Огієнко, правильнішим видається таке пояснення: він отримав свою назву від першого власника його на прізвище Брусиловський.
Гортаючи сторінки книги, бачимо свою історію, яку творили наші далекі пращури. Маємо пам’ятати, що 8 лютого 1585 року грамотою польського короля Стефана Баторія Брусилову надали Магдебурзьке право, що дозволило подвоїти число ярмарків на рік — мати їх чотири замість попередніх двох, торги залишалися, як і раніше, щотижневими. Самому Бутовичу, який був володарем у Брусилові, Баторій надав право брати на свою користь мито з усіх товарів і продуктів, що привозилися для продажу до Брусилова. Крім того, Баторій звільнив тих, хто оселився у Брусилові, від усіляких податків на 18 років.
Брусилів був урятований. Пільгова грамота привернула до себе людей і містечко, розорене татарами, незабаром знову заселили.
І. Огієнко немало сторінок присвятив Коліївщині, що безпосередньо торкнулася і Брусилівщини. Зацікавлений читач знайде розповіді про ватажків повстання Залізняка, Неживого, Швачки, Бондаренка, про якого згадується і в творчості Т. Г. Шевченка, який свого часу також побував у Брусилові.
У книжці можна знайти цікаві розповіді про околиці Брусилова, зокрема про Осівці, Озеряни, Карабачин, Водотиї, Болячів, Морозівку, Соловіївку, Дивин, Дубрівку…
Віддавна у Брусилові мешкали люди, які вірили в Бога, жили, як і належить християнам. Через поділ містечка на дві частини в Брусилові з давніх-давен були Вознесенська і Воскресенська церкви. Теперішня Воскресенська церква давніша від Вознесенської. Коли її побудували — невідомо. Імовірно, ще від часу заснування Брусилова.
Як пише Огієнко, теперішня церква збудована 1711 року — позаминулого року їй виповнилося двісті літ. Багато що свідчить про те, що вона колись була уніатською. Між іншим, від уніатської пори береглася золота чаша з польським написом. Церква зведена в старому українському стилі. Парафіян у ній було близько 1700.
Населення у Брусилові здебільшого було освічене. Адже тут з давніх-давен існували дві братські школи. Воскресенська братська школа розміщувалася праворуч від дзвіниці, біля цвинтаря, на землі, вільній від двірських повинностей. Збудована вона була ще 1738 року. Школа утримувалася коштом церковного братства, а також славного “Молодецького братства”.
Друга братська школа, Вознесенська, розташовувалася на південному куті цвинтаря біля Вознесенської церкви. Це була невелика хата з коморою через сіни. У школі цій урядував дяк, який учив дітей молитов і заповідей, а також чотирьох символів віри.
Ось ці дві братські школи задовольняли потяг брусилівців до освіти. Школи були цілковито вільними. Дяк залежав лише від братства, від якого отримував і винагороду за свою працю. Самі ж учні за навчання нічого не платили, школа була вседоступною, безкоштовною.
Органічним доповненням упорядкованої М. С. Тимошиком чергової книжки Огієнка є журналістський доробок автора з часів його співробітництва з “Громадською думкою” і “Радою”. У цьому розділі цікаві матеріали про те, як у Брусилові читали Шевченка, про українську самосвідомість селян, про літопис страйкового руху на Брусилівщині тощо.
Таким чином маємо прекрасну можливість на прикладах із життя Брусилова та його околиць довідатися про широку, а головне, достовірну картину з життя українського села початку ХХ ст. А історико-краєзнавча розвідка дає багато цікавого матеріалу з біографії провінційного містечка ще з сивої давнини. Тож книжка Огієнка стане в пригоді всім, хто не цурається й шанує свій рід, кому небайдужа рідна сторона, а головне — майбутнє нашої держави.
