Вони нам світять…

Маргарита ДОВГАНЬ,
м. Київ

У наш тривожний час, коли, за словами Ліни Костенко “Знову пішла Україна по колу, знову і знову, ще раз у ніколи?!” — у цей час дуже важливе кожне слово пам’яті, нагадування про наших поетів — носіїв українського духу, української ідеї. У час, коли “все обсіли хами”, коли “ні честі, ні мови, ні згоди” (Л. Костенко), комусь треба вести нашу українську людність шляхетними шляхами, бути для неї символом свободи, джерелом сил для боротьби за оновлення, збереження і утвердження України новітніх часів…
І ось переді мною книжка “І в храм свободи увійти”. Творчість Зеновія Красівського та о. Ярослава Лесіва: дискурс національної ідентичності” (Видавничо-поліграфічне товариство “Вік”, Коломия, 2012). Автор книги — Марія Якібчук, вдумливий філолог, людина філософсько-художнього і водночас наукового мислення. По довгих розмислах, серед інших, не менш гідних імен, вона обрала ці два. Їх пов’язав час і трагічна доля. Вся їхня поезія — це воістину заклик до української людності: будьмо вільними в собі — здобудемо волю Україні! Не просто гасла, ні! У їхньому Слові — похід крізь муки і страждання до Світла.
Про десятиліття страждань у тюрмах, концтаборах і засланнях сильніше, як сказав священик — поет Ярослав Лесів (1945—1991 рр.), і не скажеш:
Мамо, душа моя —
Спасителя розіп’ятого рана.
Але і в чорні, безпросвітні часи поети працювали і боролися:
Та вперто камінь двигає Сізіф,
Хоч на вершині височить                   розп’яття,
Під ним розпалене багаття,
Та понад всім — величний міф.
(“Людство”. Зеновій Красівський, роки життя 1929—1991)
Книга написана стисло. Але в ній так багато сказано! І все те викладено на папір серцем авторки, яка добре знала і Зеновія, й отця Ярослава. Тут і проблеми української національної ідентичності в 60—80 рр. ХХ століття, і пошук названими поетами національної та особистої ідентичності, осмислення їхньої творчості як життєвого подвигу, невольнича, релігійна лірика, теми Батьківщини, дому, рідної мови, врешті — вічна тема Любови, інтимна лірика, без якої важко уявити поезію.
По трагічній загибелі 2 лютого 1986 р. любої дружини Оленки Антонів Зеновій написав:
Молюсь. В скорботі спалюю свічки.
Тебе нема. Як страшно!
Як жорстоко!
Стою мов перст —
безмежно одинокий
І скапую, як ті свічки!
Як сказала авторка книжки, у цьому вірші поет, мабуть, дуже наблизився до Бога…
В інтимній поезії Я. Лесіва пані Марія тонко помітила атмосферу тривожності, поетичної готовності кинутись у вир боротьби:
Я один, ти одна,
Сто розлук і утрат,
За хрестами вікна —
Неба чорний квадрат,
Утікаю у сон —
Зазиває вікно,
Серцем б’юсь напролом —
Не розбить. Не дано!
Книгу збагачують добрі, теплі світлини. Тут є портрети Зеновія і Ярослава, зокрема портрет Красівського роботи Опанаса Заливахи, одна з його ілюстрацій до книжки поета “Невольницькі плачі”, фотографії його коханої дружини Оленки Антонів — доброго янгола й помічника.
Спасибі Вам, Маріє Якібчук, за мудру і світлу книгу про двох незламних українців, поетів-дисидентів, домінантою життя яких була Свобода і боротьба за неї. Вони воістину ввійшли у Храм. І вони нам світять…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment