Леонід ЛИМАН (1922—2003). Біля немолодого вогню

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Ми горимо немолодим
вогнем…
Л. Лиман

Загадковий поет. Написав мало. Публікувався рідко. Не докладав жодних зусиль, щоб видати окрему збірку.
Тільки до 80-річчя (поет був ще живий) вийшла в Києві “Пам’ять” (“Задруга”, 2002) — упорядкована Р. Доценком книжечка, вірші й проза: “Повість про Харків”.
Це скромне видання не дає вичерпного уявлення про Лимана-поета, позаяк у ньому відсутня пізня творчість.
Та чи існує вона взагалі? А якщо так, то якої якості? Питання зависають у повітрі.
Не потрапили до “Пам’яті” й деякі вірші з тієї частини емігрантської преси, яку упоряднику не пощастило роздобути.
Кажу все це до того, щоб уникнути непорозумінь, коли з’явиться Лиман повніший і, можливо, внесе певні поправки у хід цих міркувань.  Лиманів початок був тріумфальний. На його перші публікації звернули увагу авторитети.
Є. Маланюк назвав дебютанта чистокровним поетом, не зіпсованим літературою.
В. Державин знаходив у його віршах ознаки геніальності.
Для Ю. Лавріненка Лиман “духовий аристократ”.
Захоплено відгукувалися й інші, менш знані. За новобранцем закріпилося реноме найвидатнішого лірика свого покоління.
Синдром колективного затемнення? Чи були підстави для таких високих характеристик?
Були. Ось тільки поет підтверджував їх мовби з примусу: публікувався вряди-годи, а потім і зовсім замовк.
Став жертвою захвалювання? Душевно зламався, внаслідок чого кастальське джерело замулилося й передчасно пересохло?
Повірити у це непросто передусім тому, що вірші Лимана  видають його як натуру глибоку і самозосереджену, певну своєї сили.
Сила ця благородно стримана: за текстами завжди вчувається більше, ніж у них є. Тому до них кортить повертатися — непомильна ознака таланту.
Власне, справжній Лиман, якщо судити за київським виданням, це якихось 20—25 віршів.
Але всі вони, без натяжок, законна власність української поезії.
Лиман, хоч і видається простим, надто тонка субстанція, щоб його розчленовувати у поверхневий спосіб.
Це простота шляхетної небалакучості: ні різких жестів, ні зайвих слів.
Зрідка хіба що натикаєшся на несподіваний троп: поет намагається не відволікатися від головного.
Головне ж — це зміст, якщо ж точніше — образна фактура цього змісту, загадкового уже з перших строф:
Зупинились і стали за браму.
І піднісши вперед п’ястуки,
Все викрикують пісню
в нестямі,
А в кишені зелені пляшки.
І цибулю жують. Черевики
На порозі аптеки з багна
Витирають недбало. І крики
Так покірно розносить луна…
Ті, що зупинились, викрикують у нестямі пісню, жують цибулю, витирають недбало черевики — поетом не названі.
Не названими вони лишаться і в наступних двох строфах:
Віє жахом із чорного бруку.
Не поможе “пивнушка” і кріс.
Розітре їх на сіру пилюку
Невідома дорога навкіс.
…Даленіючий похід орави.
Лише чутно, коли вирина
Недоречністю з першої лави
Приголомшений грім Бажана.
Здогадуємося: йдеться про визволителів. Такими побачив їх автор із протилежного берега.
Незалежно від того, сприймаємо таке бачення чи ні, мусимо визнати — картина, як на долоні.
Власне, поет і не вдається до характеристик, його несприйняття проривається лише словопоєднанням “похід орави”, але все, що відбувається, працює на негатив тих, які “стали за браму”.
Два останні рядки цього сильного вірша потребують коментаря.
Ідеться про відомий публічний виступ Бажана з вимогою повернути додому, певна річ, для розправи, “колаборантів” з української еміграції.
Але звернімо увагу, як інтелігентно засуджено цей вчинок.
“Приголомшений грім” ще й тому, що несподіваний, бо з “першої лави”, бо від Бажана. Він не тільки обурливий, а й недоречний.
Так могла висловитися тільки людина внутрішньої культури.
Лиман і намагався бути нею, говорив про природну тягу до вищості, плекав надію на скоординованість української еліти.
Ю. Шерех писав про те, що йому, Лиману, бракувало сили самоствердження, сили волі, опору, системної освіти, що він цурався злоби дня і людей (“поза-світом-буття”), а інтуїція в нього випереджала розум.
Мабуть, не без цього. Ось тільки інтуїція Лимана — інтуїція поета. А вона — в сенсі точності й випереджальності — подеколи важливіша за розум.
Як Лиман уміє заінтригувати конкретикою і навіяти своє бачення, уже знаємо.
Ще приклад:
Задимилась дорога на Крути,
В Козельці спорожніли
квартали,
Із Чернігова мають прибути
Батальйони, яких не чекали.
Тут колись комнезам
із маєтків
Розтягав килими й гардероби,
Бо рішили сільські осередки
Не залежати більш
від Европи…
Усе той же, сповнений гідності стрим, який і виказує духовний аристократизм, зауважений Лавріненком.
Ненав’язлива філософічність, строгість і стрункість композиції, повторюваність однієї тональності, що підсилює враження цільності, — такий цей поет, у якого нахраписта проза сублімується в поезію.
Відбувається це так непомітно, що таємницю перетворення вдається з’ясувати далеко не завжди.
Якщо до цього додати, що кращі вміщені тут Лиманові вірші написані, коли авторові було за 20 “з хвостиком” (довшим чи коротшим), то, з огляду на їхню дорослість, мимоволі задаєшся питанням — чи не зумовлене подальше мовчання поета тим, що він замолоду заповнив нішу, яку мав би заповнити у літах поважних?
І чи не передчував він і сам це, коли у 22 роки написав: “Ми горимо немолодим вогнем…”?
Якщо ж припущення хибне, то мусимо визнати власну безпорадність: повнота духовного життя поета зазнала деформацій, які не піддаються з’ясуванню без додаткової інформації.
Перед прологом

Не минути кривавого свята:
Впав набій у будинок Растреллі
І вже бачили в місті солдата
У зверх плану пошитій шинелі.

Задимилась дорога на Крути,
В Козельці спорожніли квартали.
Із Чернігова мають прибути
Батальйони, яких не чекали.

Тут колись комнезам із маєтків
Розтягав килими й гардероби,
Бо рішили сільські осередки
Не залежати більш від Европи.

Все за хліб довелося віднести,
Провалилося щастя в безодню,
І немає ні Бога, ні чести,
Щоб утишити волю голодну.

Зустрічайте ж, як ворога, сина,
Не жахайтесь, щербаті оселі,
Тільки жаль, що як дивна картина
Повалився будинок Растреллі.
1946

Біографія демона

Схилявся над сном королів
У пітьмі серпневої ночі
І жаром отрутливих слів
Утрату корони пророчив.
Його оминала юрба,
Як тихо ішов по паркеті.
Він з усміхом скнари й раба
Підносив отруту Джульєті.

Моделлю відрубистих пліч
Приваблював безліч коханок,
Щоб сміхом заповнити ніч
І зникнути знову на ранок.

В рядах пролетарських і він
Підпалював наші ікони,
Та кари страшний передзвін
Загнав його в замок Верони.

Не бачити нових Рів’єр,
Ні хати, ні білого хліба.
І бюргерство з нього тепер
Скептично сміється: майн лібер.
1946

Пам’ять

Там шляхи сибірської розлуки
І такий незрозумілий  степ —
В сірім небі пролітають круки,
Молода калина не цвіте.

Там сумуєш ти. І, може, плачеш:
На душі так боляче стає,
Що, можливо, більше не побачиш
Тих країв, де все було твоє.

А у нас тепер думки багаті,
Сяє берег рідної мети.
Я самітний у своїй кімнаті,
Тихо, ніжно: фото і листи.

За вікном шумлять безлисті клени,
І пророчі маряться слова:
Ти колись повернешся до мене —
Як далека пісня степова.
1944

Вальс

Десь грає море, пахне цвіт жасмину,
І все, що є, минулось і було,
Віддавши щедро світові данину,
Як біль і сум, зів’яло, відцвіло.

Нове життя повернеться весною,
Прилинуть знову пережиті дні —
Хвилюйся, серце, і не знай спокою,
Дзвеніть, бокали, в голубій тіні.

І на плече лягають тихо руки,
І ніжний погляд опадає вниз.
Пливтимуть вальсу неповторні звуки,
У котрих повно радости і сліз.

Життя іде і розсипає дати,
Ми горимо немолодим вогнем
І, всіх красот не встигши розпізнати,
У день скорботи помремо, помрем…
1944

Мгарський
монастир

Здіймається над берегом Сули,
Хотять воскреснути іржаві стіни,
Та губляться дороги, що лягли
Через усі століття України.

І виростає із отих століть
І землю четвертує непокора,
Жахаючись приречення зотліть
Безумним днем Содому і Гоморри.

Гіркий полин далекої весни,
І холод б’є у монастирські входи,
І ждуть червоно-білої війни
Саперами прибиті загороди.

Бо не у стайні, не в ярах степів
І в захист візьмуть не зорю червону —
Вони за тінню еллінських богів
Останню розташують оборону.
1946

xxx
Т. О.

Біля вікна не стійте. Відійдіть
І обережно зачиняйте двері,
Щоби покритий порохом століть,
Не оглядаючись, пройшов “Сальєрі”.

До ваших слів він ревно припаде
Всіма кінцівками липкого тіла,
І половину слави прогуде
Йому услід епоха захиріла.

Він поведе у далечінь алей,
Заморить чадом довгої розмови,
І у сонети знов замість людей
Повернуться собаки і корови.
1946

xxx

Як білі квіти, виростають дні
І відпливають, кинуті на воду.
Знов пригадати випало мені
Твою далеку нелукаву вроду.

Багато ще зустрінеться зневір,
І це життя поволі стане мітом.
І тільки скрізь, всьому наперекір,
Жіночість осени стоїть над світом.

Ти знов живеш у Харкові тепер
І мусиш знову гірко полюбити
Палац Труда і прапор есесер
І мертвого Держпрому сірі плити.

Затихли вже усі материки,
А ти готова стрінути негоду.
Та подивись: нам суджені вінки
Пливуть безладно, кинуті на воду.
1946

Казка

Ми поїдем на острів зелений,
Там не чутимем вальсів Шопена,
Але щастя нема взагалі
На руїнах цієї землі.

Даленітиме фата моргана,
І нам стане тоді, як омана,
Вітер степу, вінки золоті
І усе, що було в цім житті.

І тубільців оберне у жах
Шкіра звіра в жіночих руках,
Бо коли ти малою була,
Біля вовчої хати жила.
1946

xxx

“Колумбія”, і голуби, і хмари.
І ти виходиш на шумний перон,
Де ждуть свого не шельми, не корсари,
А сірі бюргери, утиснені в закон.
Лишилися недокурки і трави,
Лягли імперії під звалищами стін.
І з іменем далекої Полтави
Ти входиш гордо в брами цих країн.
1947

xxx

Зупинились і стали за браму.
І, піднісши вперед п’ястуки,
Все викрикують пісню в нестямі,
А в кишенях зелені пляшки.

І цибулю жують. Черевики
На порозі аптеки з багна
Витирають недбало. І крики
Так покірно розносить луна.

Віє жахом із чорного бруку.
Не поможе “пивнушка” і кріс:
Розітре їх на сіру пилюку
Невідома дорога навкіс.

…Даленіючий похід орави.
Лише чутно, коли вирина
Недоречністю з першої лави
Приголомшений грім Бажана.
1947

Звичайне

Наші крила не знають утоми.
Десь далеко і місто, і ти,
Я пішов у життя невідоме,
Щоб ніколи тебе не знайти.

Ти о п’ятій приходиш додому
І нервово здіймаєш пальто,
Бо не верне у щасті німому
Пережитого більше ніхто.

Вилітають ескадри з-за міста,
Видно Харків далеко з вікна,
А у пам’яті музика Ліста
І далека прощальна весна.
1947

Краматорськ

Робочий потяг з Красного Лиману,
Спізнившися, проїхав уночі,
Коли свердлили височінь весняну
Високих домен вогняні смерчі,
І танки йшли з заводу на платформи;
Зенітки збили, але свій літак,
Донбасівець (за браком уніформи)
Ішов на фронт, удягшись у піджак.
…Лишились там індустріальні клени,
Робочі клуби вицвілі й бліді.
Вже шоста осінь, як віднято в мене
Залізне місто, де я жив тоді.
Минулого не треба повертати —
Чомусь тривожно знову вирина
Останній потяг, без рушниць солдати
І жінка, що ловила шпигуна.
1947

Ніч

Спадає лист осінній навмання,
Жовтневі дні становляться коротші.
Переступивши всю жахливість дня,
Ти повертаєшся в інтимність ночі.

Останнє в місті погаса вікно.
Новий журнал дочитано тобою,
А ніч устоюється, як вино,
Стає чутливішою і німою.

Із півдня хмари за Дунай пливли.
Давно вже люди непробудно спали.
І генії, уникнувши хули,
Верталися назад на п’єдестали.
1948

В парку

Крім парку, не підеш тепер нікуди
(Став поїзд чомусь в Інгольштадті).
На паливо листя згрібали люди:
Буде тепло в чиїйсь кімнаті.

Щастя приватне. Тут лавка, потік.
“Прострілене серце”. Погорду
Зберігши, провірив старий чоловік
Порожню коробку “Old-gold”-у*.

Не птиці, а діти ударили в дзвін,
Збігаючи з довгого валу.
І парк самотнів. І нагадував він
Останню сторінку журналу.
1948
_____
* (Анг.) Дослівно: кольору старого золота (марка сигарет)
xxx

“Меня любила Вера Иванова.
Наверно, город снова отдадим”.
Так підкосила харківська Основа
Сибіряка неспокоєм своїм.

Грабований у Куп’янську пожиток
З кишені взяв невірний побратим,
Лишив один напіврозкритий зшиток
Із почерком нервовим і кривим.

Єсенінське обличчя холодіє,
Проходять мимо пані і пани.
Так на чужому брукові, Росіє,
Ти падаєш із жезлом сатани.

Різдво в Києві

Обліплює Софійські стіни
Недокурками київська шпана,
І перед храмом на коліна
Із сповіддю не стане сатана;
А ранком знову буде жерти
Тривогою сполохані міста,
Бо сном віщуючої смерти
Зрадливо сплять відступники Христа.

xxx

Однакова романтика портів
Нью-Йорку, Севастополю,: Бізерти…
Повсюди та ж неумолимість слів:
“Коли від’їхати — це трохи вмерти”.

І погасають, як даремний міт,
Усі чуття, нікому не потрібні;
Нове життя і зовсім інший світ,
Як гостя, ждуть на заході чи півдні.

(Ще вчора нас безжурно пестив сміх,
Коли напала випадкова злива).
Хай буде так: на всіх шляхах своїх
Людина є по-своєму щаслива.

Вже в невідоме корабель несе
(Немов новонароджений тепер ти).
Усе залишено, забуто все
(Коли від’їхати — це трохи вмерти).
Люди

По вулицях мокрих, вузьких
Проходять малесенькі люди.
Тепер є вже більше для них
Одягу, мешкань, посуди.

І вулиця вічно пливе,
Мелькають кашкети зелені,
Не видно, хто добре живе,
А в кого пусті кишені.

Вже п’ята година за чверть,
І праця закінчиться всюди,
Щоб вічно змарнілі, як смерть,
Спочили маленькі люди.
1950

Пейзаж

Позавчора тут ями були
(Ця планета утратила скарби),
На вагонах німецькі орли
Виглядають з-під сірої фарби,
Розірвав хтось плакат на стіні,
Перекопано ровом алеї…

Із-за рогу назустріч мені
Наближаються два фарисеї.
1950

З листа
в Европу

На акаціях сплять синиці.
(Місто тоне в північній імлі).

Десь далеко музеї, столиці,
Лабіринти мостів, кораблі.
Континент обступили собори,
Сяє сонце над килимом нив.
Хай залишиться в пам’яті море
І про Санта Лючію мотив.
В дивнім ритмі гойдаються хвилі
Всіх морів, океанів, озер…

Нескінченні кілометри й милі:
Де ти, що ти і як ти тепер?
1968

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment