Такого не могло бути?!

У День пам’яті жертв Голодомору під егідою ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка на Поділлі, у Державному історико-культурному заповіднику “Меджибіж” відкрилася персональна виставка живопису й дерев’яної скульптури лауреата Шевченківської премії Валерія Франчука. Такі події  знакові в нашому мистецько-культурному житті. Особливість нинішньої, кажучи словами відомого поета, — “з журбою радість обнялась”. Журба — бо був то День всеукраїнської скорботи за трагічно загиблими 1932—1933 рр., а радість — що зустрічалися друзі-подоляни зі своїм відомим земляком і його творчістю.
Микола ЦИМБАЛЮК

Неєвропейським шляхом
Дорога до багатовікової подільської твердині — Меджибожа — була неблизькою: 350 км. Тож із Києва виїхали вдосвіта. Коли позаду вже був Житомир, вирішили (на пропозицію Валерія Олександровича) заїхати на кілька хвилин у мальовничу й святу місцину — Тригірський монастир.
У майже порожній церкві якраз ішла вранішня відправа. Триголосий хор на крилосі виспівував молитву. Зайшовши, запитали у крамарки з храмової лавки свічок. Молодиця з рязанським акцентом як крижаною водою нас облила:
— Сєйчас ми нє прадайом! — і забралася геть.
Що поробиш. Перехрестившись, знічені й приголомшені “московським духом”,  мовчки позадкували з цієї обителі…
Наша дорога далі слалася через відомі й уславлені ще з часів Київської Русі й пізніших — періоду національно-визвольних змагань 1848—1854 і 1917—1920 рр. містечка: Чуднів, Любар, Старокостянтинів. Обабіч вибоїстої траси пролітали села з типовими українськими хатами. Зрідка в очі впадали одна-дві осиротілі, перехняблені, з оголеними ребрами стін, що випиналися з-під облізлого тиньку. Але всюди — біля обійсть, на полях лисніла вороновим крилом охайно зорана рілля. Роздивляючись суворо-розкішні сільські пейзажі за вікном авто, думав, що їх я уже бачив; звичайно, це ж пейзажі Франчука, які він так любить писати по пам’яті.

Між двома Богами
Меджибізька фортеця зненацька випливла як величезний корабель серед рівнини. Збудована на трикутному мисі між  Південним Бугом (стародавня назва — Бог) і Бужком ще у першій половині ХІІ ст. (спочатку була дерев’яною), вона багато разів руйнувалася, пере- і добудовувалася. У давні часи ця потужна фортифікаційна споруда разом з іншими (Кам’янець-Подільською, Хотинською) мала велике стратегічне значення, адже стояла на перетині Чорного й Кучманського (пізніше — Козацького) шляхів. Останнім на початку ХІІІ ст. сунула монголо-татарська навала на Волинь, Галичину й Центрально-Східну Європу. Минали віки, змінювалися господарі. Два століття, з 1540-го, ним володіли Сєнявські, а з 1730 р. тут була резиденція князів Чарторийських. За свій довгий вік ця земля бачила і славу наших предків — русичів, і жорстокість турецьких і татарських завойовників, і пихатість польської шляхти, і дикість московських зайд. Але чи не найбільшої руїни, занепаду й запустіння зазнала фортеця за совєтського періоду нашої історії.
Тепер тут державний історико-культурний заповідник. Неймовірно важко  (бракує коштів) тривають реставраційні роботи. Нині з одного бастіону і двох веж лиш Лицарська більш-менш відреставрована. Збереглась і тепер діє церква, у якій править о. Петро. На території заповідника є кілька надзвичайно цікавих музеїв, якими і Київ міг би пишатися. Тож пам’ять народу живе, її нікому не дано стерти з лиця землі.

Під хрестовими склепіннями
На киян уже чекали. Як давніх і добрих знайомих вітав нас директор заповідника Олег Григорович Погорілець. А особисто Франчука ще й брати його — Станіслав і Петро з дружиною, перші його вчителі — П. Я. Слободян і Я. М. Павлович, друзі молодості, колеги-художники. Поки був час, оглянули відреставрований храм, що належить місцевій громаді УПЦ Київського патріархату. За якийсь час нас запросили у музей Пам’яті жертв Голодомору, що розмістився у колишньому Каретному корпусі.
Експозицію музею створив відомий хмельницький художник Микола Мазур. Разом із великим колективом друзів, родиною, науковцями він створив, без перебільшення, унікальний музей. Приміщення по центру розділяють кілька колон, що підтримують перекриття — хрестоподібні аркові склепіння. Колись тут усі стіни й стеля були потиньковані. Реставратори зняли штукатурку, оголивши чудову старовинну цегляну кладку. Підлога вистелена плоскими кам’яними плитами з тесаного вапняку. Жодної штучності чи імітації під старовину — все природно. Здається, що час Середньовіччя тут зупинився. По периметру, на стінах і під стінами, навколо колон розмістилася величезна експозиція. Тут кожен експонат, архівний чи людський документ — стотисячний крик, багатомільйонне волання до живих. Ось композиції з кількадесят дерев’яних, навхрест покладених ложок; вони щось просять, як живі. Під ними скорботний рядочок ціпів із безвільно опущеними бичами — їм нема що молотити. Обабіч викладені згорблені серпи — їм нема що жати. За ними висохлі, приречено-зневолені оголені білі чоловічі постаті, а на стінах, на червоному тлі — довжелезні списки жертв страшного 1933-го. Мерехтить, коливається полум’я свічок.
Це все помічаю, вслуховуючись у молитовний спів. І він, і проповідь о. Петра звучать українською. Кожне слово молитви близьке, зрозуміле, вогнем обпікає душу. Присутні кладуть хресне знамення, навіть представники місцевої влади. Під час панахиди не хреститься чомусь лиш один, похмуро-напружено схиливши голову…

Жінка на хресті
Після панахиди всіх запросили на художню виставку Валерія Франчука “Розгойдані дзвони пам’яті”. Спочатку присутні переглянули телефільм, знятий художником і його дітьми на малій батьківщині, у с. Зелена. Це жива і хвилююча сповідь 94-річної матері художника, яка вижила у той страшний 1933-й. А потім саму виставку на правах господаря відкрив О. Г. Погорілець:
— Представлена експозиція у музеї пам’яті — це страшне свідчення, яке не можна ні виправдати, ні пояснити. Нашим відвідувачам, особливо закордонним, важко зрозуміти, чому в Центральній Європі, в ХХ столітті, в країні, яка годувала хлібом всю Європу, де родить усе, що посієш чи посадиш, від голоду загинуло близько семи мільйонів селян, відбувалися факти канібалізму. Це не можна збагнути, пояснити природними чинниками.
До нас приїздять звідусіль. У музеї є книга відгуків, вона списана багатьма мовами світу. Дуже близько сприймають нашу трагедію поляки і литовці. Кажуть,  у них було щось подібне у 1946—1947 роках, коли після війни їх включили до складу Совєтського Союзу. Трагедія Геноциду українців їх навіть більше цікавить і хвилює, ніж сьогодні деяких наших земляків.
Олег Григорович розповів про такий випадок. Якось до нього з Росії приїхав родич, багато про що говорили. Коли мова зайшла про Голодомор, гість заявив: такого не могло бути! Тоді повів його у музей, показав не лише свідчення простих, далеких від політики селян, а й численні архівні документи, що донедавна зберігалися в КДБ (СБУ), спецхранах центрального й обласного архівів. Більше вони не поверталися до цієї теми.
Допомагати людям усвідомлювати те, що трапилося з нашим народом, можна не лише через документи, наукові дослідження, музейні експозиції. Не всі можуть зрозуміти, але кожен здатен відчути страшну правду душею. Сильним і переконливим морально-виховним чинником тут є твори літератури, кіно та образотворчого мистецтва. Таким є цикл творів Валерія Франчука, який розкриває цю тему на полотні, у дерев’яній скульптурі ось уже дев’ятнадцятий рік.
— Ви бачите, — розповідала Галина Медведчук, старший науковий співробітник заповідника, — скільки болю й страждань у картинах Валерія Франчука. Художніми засобами художник передав долю згорьованої селянської України. Як треба було перейнятися долею людей, як глибоко треба було знати і відчувати, пережити людське горе, як довго треба було виношувати цю тему в собі, у своїй душі, щоб вибухнути отаким циклом, як “Дзвони пам’яті”…
Співробітники зізналися, що коли привезли картини і почали їх розвішувати, то не побачили в них чогось особливого. Коли ж розвісили, коли почали розглядати, їх ніби полум’ям обдало. Справді: від тих картин струменіє якийсь вогонь. Ті очі знеможених, згорьованих людей, особливо жінок, наче живі кратери вулканів людських душ. На більшості полотен присутня жінка. Вона — уособлення України. Обличчя її як лик святої. Саме мати винесла цю страшну трагедію. Як правило, першими тоді помирали чоловіки, вони мучилися, не могли пережити всього того, що відбувалося. Але й сил (скоріше — духу) чинити опір ворогові не було. Потім мерли діти. Залишалася мати, жінка-мати, якій Богом і долею було дано народжувати дітей, ростити і виховувати їх, працювати біля землі. Які треба було мати духовні сили жінці, щоб витримати ці пекельні муки…
— І ця жінка-мати тут, на цих картинах, — вела свою оповідь Галина Кирилівна. — Я би поставила у центр картину “Добра душа Чорного лісу”. Ви бачите жінку, яка виростає із землі, закутана у товсту хустку, і несе на плечах в’язанку дров. Ця в’язанка дров нагадує крила. І ці крила тримають жінку, руки її складені на грудях. Коли уважніше придивитися, то вимальовується образ Христа, символ страждань і спасіння. Це образ жінки-матері, якщо хочете, образ самої сільської України, яку хижа московська орда погнала на Голгофу Голодомору.
У 1930-х роках, на цих родючих чорноземах втрати українського населення можна порівняти хіба що з убитими і замордованими у роки Другої світової війни. Наприклад, як свідчив І. С. Хлонь (комуніст!) зі Старокостянтинівського району, у їхньому селі Губча 1932—1933 рр. померло голодною смертю 146 дорослих і дітей, а на війні, згідно з відомостями сільради, загинуло 142 особи. І так було майже в усіх українських селах підросійської України. На Нюрнберзькому процесі світ засудив фашизм як злочин проти людства. А чим відрізняється від нього московсько-комуністичний режим, що вдався до жахливого винищення (у мирний час!) близько семи мільйонів українських селян?!
Свій погляд я знову звертаю на картини Валерія Франчука. Із полотен “Жнива недолі”, “Неблагонадійні”, “На виселки”, “Мати — цвіт і попіл”, “Прялка — нитка обірваного життя” на мене, на глядачів дивляться живі людські очі, вони наскрізь пронизують, пропікають мою і їхні душі й запитують. Так само людськими очима дивляться і німо благають осиротілі хати, схилені в поклоні церкви… навіть дерева. За що покарано українського селянина? За яку провину? Може, за те, що любив рідну землю? Що вмів й хотів на ній працювати з діда-прадіда, прагнув бути господарем власної долі на своїй землі? Чи, може, за успадковане від батька-матері рідне українське слово, прадідівські звичаї та обряди — все те, що ми називаємо національним духом?
Кожен із нас, українців і неукраїнців, напевно, здатен знайти відповідь на ці запитання. Тільки треба придивитися, дослухатися до тих розгойданих дзвонів людської пам’яті, у які б’є душа й пензель талановитого українського художника родом із щедрого й стражденного  Поділля  просвітянина Валерія Франчука.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment