На одній із трьох літописних старокиївських гір — Щекавиці — 1923 року його поховали. Там, де, згідно з легендою, за тисячу років перед цим упокоївся прах князя Олега. Мені не вдалося знайти могилу Петра Стебницького, як і археологам — віщого Олега. Але якщо легендарному князю споруджено два пам’ятники, то Петру Януаровичу — жодного, немає навіть скромного надгробка. Можна погодитися: і перший, і другий — постаті різної величини і різних часів, утім, об’єднує їх одне: вражаюча саможертовність в ім’я рідної землі.
Микола ТАБОРИТ
Штрихи до біографії
Нещодавно, напередодні 150-річчя П. Я. Стебницького запитав у своєї колеги, Надії Кир’ян, чи знає вона що-небудь про свого знаменитого земляка з Гореничів, який 1918 року очолив Київську організацію “Просвіти”. Вона знизала плечима, але потім згадала: “А це, бува, не син того священика Стебницького, якого поховано у нас біля церкви?..”
…Для переважної більшості українців період національно-визвольної боротьби кінця ХІХ — початку ХХ століття якщо не біла, то сіра пляма нашої історії. І вини тут істориків-науковців немає. Бо тільки останнім часом у науковій періодиці опубліковано низку статей і розвідок про його життя і діяльність, вибраний епістолярій тощо. У 2008—2009 рр. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського НАН України підготував і видав дві книжки: “Є. Чикаленко і П. Стебницький. Листування. 1901—1922 роки” і “Вибрані твори”. Уже є перші захищені кандидатські дисертації на цю тему. Однак для пересічної людини його ім’я незаслужено малознане. Хоча місце його — у нечисленній когорті тих, хто наближав Українську революцію 1917-го і долучився до утвердження Української держави. Тож кілька штрихів до його життя.
З автобіографії, написаної ним власноруч з приводу обрання 1919 р. на посаду співробітника Академії наук, довідуємося, що народився він 25 листопада 1862 р. під Києвом у с. Гореничі, де його батько був парафіяльним священиком. Закінчив 1-шу Київську гімназію, потім — фізико-математичний факультет Київського університету. Того ж року подався “завойовувати” Петербург.
Працюючи у головному управлінні пошт і телеграфів, починає співпрацювати з кількома фаховими журналами. Його статті і огляди з питань економіки і фінансів друкуються у “Вестнике финансов, промышленности и торговли”, “Торгово-промишленной газете” тощо. Але незабаром блискучій чиновницькій кар’єрі як для інородця і людини без зв’язків у верхах буде покладено край. За підпис під протестом “Союза писателей” проти насильств над студентами-маніфестантами його як “лейб-нахала” (слова царя Ніколая ІІ) звільняють з роботи.
З 1904 р. він працює в Торгово-телеграфному агентстві (згодом перейменоване в Петербурзьке). Після 1917-го Стебницького призначають повпредом України — комісаром у справах молодої держави при Тимчасовому Уряді Росії. Через рік, після переїзду до Києва, його призначають сенатором генерального суду Державного Сенату, він бере участь у переговорах з колишньою метрополією і навіть встигає попрацювати міністром народної освіти та мистецтва за Гетьмана Скоропадського. Цікаво, що саме його підпис стоїть на документі про заснування Академії наук.
Це — так звана титульна сторона його життя, незмірно багатшою і багатограннішою є праця у царині української національної справи.
Безкорисливий прагматик
Пробудження національної свідомості не завжди можна пояснити ностальгією за рідним краєм, рідними і близькими. Напевно в людині має бути ота основа людської особистості, що звемо її узагальненим словом “духовність”. І вона, безперечно, була закладена в душу Петра Януаровича як морально-етична чеснота і батьковою релігійністю, і сільським оточенням, і жадобою у всьому дійти правди.
Зрозуміло, що за тих часів (один Валуєвський указ чого вартий!) імперія методично і цілеспрямовано готували з представників будь-якої національності “общєроссов”. Не був винятком і Петро Януарович. Опинившись у Петербурзі, він як завжди багато читає. Останнім поштовхом до самоусвідомлення став приїзд і гастролі в Північній Пальмірі земляків — театру М. Кропивницького. Відтоді українська колонія отримує одного із найактивніших членів. Як зазначав А. Болабольченко у своїй праці “Три долі: Біографічні нариси”: жодне українське питання, що вирішувалося в столиці, не обминуло його.
А вирішувати було що. Русифікаторська політика центру, заборона українського слова важким гнітом душила будь-який прояв національного життя: освіту, культуру і навіть економіку. І коли кияни після революції 1905 р. спромоглися на власну всеукраїнську щоденну газету, спочатку “Громадську думку”, а потім “Раду”, Стебницький і тут підставив своє плече. По суті, він стає її петербурзьким кореспондентом, маючи і без того, крім служби, силу громадських обов’язків. У І і ІІ Держдумах з ініціативи петербурзьких українців були засновані і видавалися друковані органи українських парламентських фракцій — “Украинский вестник” (1906), потім “Рідна справа. Думські вісті” (1907), де він бере найактивнішу участь. Крім цього, не будучи депутатом, він ще з кількома видними українськими діячами увійшов до комісії для складання законопроекту про запровадження української мови в школи. Коли “Рада”, — а було це повсякчас, — опинялася у черговій фінансовій ямі, Петро Януарович, відриваючи від себе останню копійку, посилає Євгену Чикаленку, видавцю, то 500, то 1000 крб. 1911 р. він передав у Київ для реалізації і підтримки газети 1000 примірників власної книжечки “Під стелями Думи”. Не менш частою і відчутною була допомога киянам Петербурзької Громади через “Благодійне товариство видання загальнокорисних і дешевих книг”, яким керував Петро Стебницький. Наприклад, товариство передавало їм для продажу книги за низькими цінами, нерідко нижче собівартості, а також залишки видань, що утворювалися у них на складі. Виручені таким чином кошти йшли на покриття витрат на видання “Ради”.
Петербурзька “Просвіта”
Згадане “Благотворительное общество…” у Петербурзі насправді було “Просвітою”. Як писав у статті “Петербурзька “Просвіта” (“Украинская жизнь”, 1913, V) П. Стебницький: “Засноване воно в кінці 1898 р., — коли ще у всій своїй силі був секретний циркуляр, що забороняв на українській мові всі види літератури, крім чистої белетристики (так званий “закон Юзефовича” — lex Jusefoviana). При цьому спеціальному режимові, що тяжів над українською мовою, не можна було, звичайно, і мріяти про заснування в Україні громадської організації, з українською назвою і з чітко вираженим правом поширення української популярно-наукової літератури. Але в Петербурзі організаторам товариства вдалося досягнути за тих часів порівняно дуже багато: метою товариства, згідно зі статутом, було зазначено сприяння “релігійно-моральному розвитку і економічному добробуту малоросійського народу”, а засобом для досягнення цієї мети — видання “дозволених цензурою і доступних по мові і викладу книг різного змісту”.
До 1904 р. Товариство видало 32 брошури, зокрема на сільськогосподарську тематику — 11, біографій — 7, белетристика — 6, з медицини — 3, з історії — 3. У наступні 8 років, коли було знято дикі драконівські заборони на українське слово, вони спромоглися видати ще 35. Саме тут видавалися найпопулярніші серед українських селян Чикаленкові “Розмови про сільське хазяйство”, що за накладом стояли на другому місці після Шевченкового “Кобзаря”. В історичній серії побачила світ популярна історія України М. Грушевського, в серії “Кооперація, економіка і суспільні питання” — 9 брошур, зокрема про кредитні кооперації С. В. Бородаєвського, про потреб- кооперацію В. Доманицького, зі шкільних підручників — буквар і дві хрестоматії для позакласного читання тощо. Загальний наклад виданої книжкової продукції становив 795 133 примірники.
Засноване на засадах благодійних внесків, Товариство мало, звичайно, й невеликий прибуток. Певну частину літератури воно передавало в дар у сільські бібліотеки, окремі брошури безплатно розсилало на прохання малозабезпеченим селянам. До речі, за 14 років безплатно роздано і розіслано було понад 76 тис. примірників книжечок.
У той час, як писав Стебницький у зазначеній статті, коли львівська “Просвіта”, що працювала в терпимих умовах підавстрійської України і практично не мала жодних обмежень з боку влади, підросійським просвітянам кожен крок давався великими зусиллями. Цензурні утиски С.-Петербурга щодо українців просто виходили за рамки здорового глузду. Чого була варта епопея з добуванням дозволу на друкування українського перекладу Євангелія! До речі, навіть пройшовши між цензурною і чиновницько-бюрократичною Сциллою і Харібдою, клопотання за святе слово рідною мовою було заборонене московськими попами — Синодом.
І вирішення всіх цих питань, включно літературне редагування, коректура, зв’язки з друкарнями і навіть розсилка готової продукції лежали на плечах здебільшого однієї людини — Петра Стебницького.
Катехізис українства
Політика царської Росії щодо України ніколи не була бодай трохи ліберальнішою, ніж до інших окраїн імперії. Упродовж віків вона вміло вербувала і використовувала тих, кого нині називаємо людьми “третьої колони”. Боротьба українців за свободу і власну державу рясніє провокаціями засланих “козачків”, ницих і продажних наших землячків. Постійну полеміку з ними (В. Шульгиним, П. Флоринським та ін.) доводилося вести Сергію Єфремову, іншим українським публіцистам. Не оминула ця доля і Петра Стебницького.
1912 р. у Києві з’явилася книжка С. Щоголєва “Украинское движение как современный этап южнорусского сепаратизма”. За задумом російських шовіністів вона мала послужити офіційним приводом до тотального наступу царизму на український рух. П. Стебницькому і О. Лотоцькому доручено було написати книгу-відповідь “Украинский вопрос”, де з науковою скрупульозністю, ґрунтовними аргументами в науково-популярному викладі довести до відома влади й демократичних сил Росії нашу історію, стан і вимоги українського народу. За короткий термін вони блискуче виконали цю роботу. До її підготовки і написання було залучено багато наукових і статистичних джерел, висновків науковців, представників громадськості, державних установ. На тривалий час книжка стала “катехізисом українства”. Своєї актуальності, враховуючи історичний момент, не втратила вона і понині.
“Украинский вопрос” складається з чотирьох розділів: І. Основні елементи української національної ідеї; ІІ. Український національний рух в минулому і нині як вираження національного самовизначення; ІІІ. Національні надбання українства; IV. Українство у ставленні до російської державності і культури. Наприкінці проаналізовано офіційну ідеологію великоросійського централізму, економічні наслідки репресій, безперспективність асиміляції українців, а також перспективи протиукраїнської політики царизму. Чільне місце в роботі посіла проблема рідної мови.
Полпред, державник
У згаданій книжці, у підрозділі “Українська мова як найважливіша і яскрава риса народної індивідуальності” автори наводять вислів А. Н. Пипіна: “Все, що тільки становить індивідуальність народу, зводиться в кінцевому результаті до мови; решта елементів, що утворюють індивідуальний народний організм, — почуття, уявлення, звичаї, суспільний і політичний устрій — можуть змінюватися, не впливаючи на самобутність народної індивідуальності, доки народ зберігає свою мову”. Звернення до авторитетів історико-філологічної науки не випадкове. Адже Петро Стебницький, уважно і прискіпливо відстежуючи все, що публікувалося з проблем мови (знав кілька іноземних мов), ретельно вивчав і аналізував мовну політику в інших країнах і робив відповідні висновки. Як публіцист, проблему мови він поклав наріжним каменем у багатьох своїх публікаціях.
Чи не вперше до цієї теми звертається 1898 р., коли у “Санкт-Петербургских ведомостях” було опубліковано його матеріал “К полемике о малороссийском языке”. За якийсь час там же з’являється “Язык и школа”. Навіть 1918 р., перебравшись у Київ, перебуваючи на державних посадах, Петро Януарович не полишає головної теми — мови. Тим паче, що зі здобуттям українцями власної держави мовна ситуація змінилася мало. У газеті “Нова Рада” (“Рада”) продовжують з’являтися його публікації: “Про чистоту мови”, “Слова та діла”, “Був собі Сашка…”, “Державна мова” тощо.
В останній він резонно зазначає: “В основі нової української державности лягла стара національна культура і національна стихія в її питомих формах, а перш за все — рідна мова тридцятимільйонного українського народу. Нікому й на думку не впадало брати на сумнів питання: а яка має бути державна мова в Україні?” І далі: “Неукраїнські елементи людности скаржилися на занадто поспішну українізацію школи, протестували проти ламання старих порядків, але ніхто не зважався підносити голос проти ідеї українізації, проти самої української мови і її прав…”
В окупованому більшовиками Києві, навіть коли М. Щорс своїм наказом заборонив “Раду”, Стебницький знаходить можливість вийти до читача. Завжди зважений і коректний у “Феклиній вірі” (“Промінь”, 1919, № 29), він не втримується: “Московська пиха — це ж одна з кардинальних підвалин і московської культури і московської державности. Через усю історію Москви і Росії проходить ця характерна національна риса”.
…Не минула його і більшовицька тюрма, але завдяки численним клопотанням широкої української і навіть неукраїнської громадськості, і насамперед Академії наук, де він працював, його звільняють. В Академії він разом із Г. Голоскевичем, С. Єфремовим, А. Кримським, М. Грінченко та ін. працював у Комісії “Словника живої мови”. Не минути йому було долі Єфремова і переважної більшості національно-свідомої української інтелігенції. Але був ще тільки голодний 1921 рік. П. Я. Стебницький хронічно голодував, але продовжував працювати. “Страшні то були часи, — напише в своїх спогадах про Стебницького його колега Є. Бігановська, — всі ми були завжди голодні і смачно їли тільки в думках”. У нього почалася дистрофія. Через рік він захворів і потрапив до лікарні. Коли його провідали, “Петро Януарович лежав на боці, згорнувши докупи свої кісточки… тіла вже на них не було…”
14 березня 1923 р. його не стало.
Він поклав у скарбницю свободи найбільше, усе, що мав. “Бо всі клали від лишка свого, а вона поклала з убозтва свого все, що мала, свій прожиток увесь…”
