Основа незламного духу

p1010222“Українська інтелігенція та Православна Церква”, — такою була тема зустрічі Патріарха Української Православної Церкви Київського Патріархату Філарета з письменниками та читачами видавництва “Ярославів вал”. Вона відбулася 5 грудня у столичному Будинку письменників України. Вели вечір голова НСПУ Віктор Баранов і директор Інституту літератури ім. Тараса Шевченка НАН України Микола Жулинський.
Микола ТАБОРИТ

Після коротких вступних слів головуючих, які зауважили актуальність і важливість зазначеної теми, поділилися власними міркуваннями щодо місця і ролі Церкви у відродженні духовності, утвердженні нашої державності, з промовою виступив Святійший Патріарх Філарет.
— І ми, служителі Церкви, і ви, письменники, є служителями слова. А святий Григорій Богослов ще у IV ст. сказав, що коли не діє зброя, то треба застосувати слово. Тому що слово — найпотужніша зброя, яка діє на людину. Тому так бояться слова, як бояться і служителів слова — письменників, як боялася радянська влада Церкви. Адже Церква завжди мала великий вплив на народ. Так само і письменники. Всіма засобами вас обмежують, щоб такого впливу не мали.
Ми зібралися з вами у тривожний час. Я не хочу сказати: у небезпечний час; не будемо драматизувати, час непоганий, бо ми маємо головне — свободу, якої не мали в попередньому столітті. Мусимо чітко усвідомити, яке перед нами, служителями слова, стоїть завдання — ми повинні всіма силами захищати Українську державу. Бо якщо не буде нашої держави — не буде розвитку української мови, української культури, українського богослов’я і української духовності. Не буде! Тому що наш сусід великий (поки що великий) усіляко намагається повернути нас до старого, тобто підкорити Україну Росії: ліквідувати нашу мову, видати нашу історію за свою, привласнити усе найкраще, обзиваючи нас хохлами. Мовляв, і народу українського не існує, і взагалі ці українці не здатні мати свою державу. Ось до чого нас хочуть привести.
Як вони це робили? З історії відомо, що доки Україна була незалежною від Москви, доти у нас мала великі досягнення Церква. Наприклад, на той час тільки в Україні була вища богословська школа. На всьому православному Сході не було вищої школи! У православній Москві навіть парафіяльних училищ не було. У Росії, доки не приєднали Україну, жодних шкіл не було! Згадаймо: саме Петро Могила написав катехізис, який схвалили усі православні Церкви. Написав сповідання православної віри. Це свідчення того, що Київська метрополія була світочем у православному світі. А що сталося після того, як ми втратили свою державність? Стали звичайною єпархією російської Церкви. Про нас забули, і коли писали історію російської Церкви, то нам відвели малопомітне місце Церкви Південно-Західного краю. Ось ми де опинилися.
Поневолення і зневаження України Москва робила через Церкву і через школу. Царськими (Емський і Валуєвський) указами заборонили українську мову в Україні, заборонили друкування книг українською мовою, виголошування проповідей українською мовою (до цього богослужіння велося хоч і слов’янською, але з українською вимовою). У Біблії записано, що Бог говорить з людиною його рідною мовою. Ось православні, греко-католики вшанували отця Шашкевича. Вшанували за те, що він виголошував проповіді українською мовою. Адже навіть у Західній Україні, яка була тоді частиною чужих держав, українська мова була в зневазі, не кажучи про Центральну й Східну Україну. Тобто втрата державності поступово привела до втрати мови. В Україні у XVIII, особливо у XIX, на початку XX століття не було жодного митрополита українця, а тільки росіяни. А де були українці? Або на Півночі, або в Сибіру — просвічували дикі народи. А в нас керували росіяни, російські ієрархи. Ось чому наша культура і мова були під забороною.
Але повернімося до сьогодення. Нині Москва іде тим же шляхом. Вона хоче, з одного боку, знову підпорядкувати нашу Церкву собі, а з другого — веде наступ на українську мову. Не треба ставитися байдуже до нещодавно ухваленого закону про мови. Це підступний закон, який тихенько вповзає, як змія, у наше суспільство, у наш народ, щоб так ужалити, від чого мусила б померти і людина, і українське суспільство. Нас заспокоюють: нічого страшного немає! Неправда! Бо в законі криється велика небезпека. Якби закон про державну українську мову не турбував Москву, то вона не ставила б умови про відродження російської мови в сусідній державі. Досі вони робили це обережно, бо знали, що буде величезний спротив. Мусимо визнати: у цьому питанні поки що перемога Москви.
Тепер щодо Церкви. Якби в Україні була єдина Церква, ми б не мали розпорошення українського суспільства, браку консолідації. Бо Церква від сходу до заходу, від півночі до півдня об’єднала б увесь український народ. Не тільки б об’єднала, а й повела б українською дорогою. Тоді б у нас і богослужіння відправлялося українською мовою, і проповідь — українською, і люди в своїх молитвах теж зверталися б до Бога рідною мовою. А нині нашу церкву розділили. Розділили зовнішні сили — з Москви, і за підтримки тих, що є в Україні.
Хто скликав Харківський собор — хіба Церква? Ні, я не скликав, хоч був предстоятелем цієї Церкви. Харківський собор скликали за вказівкою Москви за допомогою спецслужб наші українці і провели його, де розділили українську Церкву. Вони хотіли в зародку знищити саму ідею автокефальної української Церкви. Але їм не вдалося знищити саму ідею незалежної Церкви. Вони задоволені, що, розділивши її, хоч якусь частину залишили за собою. Тепер пожинаємо негативні наслідки від існування московської Церкви тут, на українській землі. Маємо боротьбу між двома Церквами, поділ інтелігенції, поділ у бізнесі, поділ у суспільстві… І саме Церква стоїть тут як один із потужних факторів поділу нашого суспільства. Завважте: як тільки-но в цій церкві зародилося бажання зберегти цю обмежену самостійність і незалежність, відразу ж зачастив в Україну патріарх Кіріл з його настирним проповідуванням так званого “Русского міра”.
Що таке “Русскій мір”? Це нова імперія на чолі з Москвою. Людям замилюють очі, кажучи: як добре, якщо наші народи будуть разом. Скажіть: хіба ви проти єдності? Ми не проти добрих відносин між українським, російським і білоруським народами, ми закликаємо до цього. Але хочемо бути незалежними і рівними, а не підпорядкованими. А “Русскій мір” нам нав’язують, щоб знову поневолити. І коли навіть у московській Церкві не сприйняли цей “мір”, відразу ж узялися нищити цю самостійність і незалежність у Московському Патріархаті, щоб безпосередньо із Москви керувати процесами. Вони виступають проти Української держави, намагаючись створити єдину чи то слов’янську, чи ще якусь державу, але на чолі з Москвою. А нам знову відведено місце рабів. Ви, напевне, чули виступи одеського митрополита Агафангела. Він каже: ніякої України як такої нема, є Новороссійская зємля. Тобто, України на півдні нема. Оце їхнє справжнє обличчя, яке відверто демонструє нам глашатай московських ідей. Це голос московської Церкви. Такі загрози не мусимо пропускати повз вуха, бо в цьому криється велика небезпека.
Сьогодні Київський Патріархат — велика сила в Україні. Нас підтримує понад 15 млн вірян, як каже Москва. Це не ми говоримо, бо ми кажемо — 14, 5 млн, тоді як Московський Патріархат підтримує лише 9,5 млн населення України. Бачите, яка різниця уже сьогодні? А 20 років тому картина була зовсім іншою. Ми були пригноблені, гнані, не мали підтримки… Пам’ятаєте “чорний вівторок” 1995-го, коли помер Патріарх Володимир? Тоді ж був намір ліквідувати Київський Патріархат, але ми вистояли. І не лише вистояли, а й зміцнили свої позиції, бо на сьогодні він є найбільшою в Україні Церквою. А якщо до цього згадати ще й греко-католицьку й інші наші церкви, то це велика сила, яка стоїть на захисті Української держави. Москві нас не здолати ще й через те, що в Україні є Київський Патріархат, який підтримує народ, підтримує наша українська інтелігенція. Нашу згуртованість — Церкви, інтелігенції і народу їм не розбити.
Ми будемо боротися, і ми — переможемо! По-перше, і насамперед тому, що Бог благословив Україні бути державою; по-друге, що в цій державі є вже така потужна Церква Київського Патріархату, яку, як сказав один із політологів, неможливо знищити за будь-якого президента — настільки вона вже вкорінилася у народ. Ми повинні твердо стояти на ногах, стояти на твердому камені, на нашій українській свідомості, на нашій українській Церкві, на нашій українській культурі, мові. Це основа нашої держави. Москва використовує величезні сили і засоби, діючи не тільки через Церкву, а й через різні спецслужби. Я думаю, що нема жодної установи, де б не було їхніх агентів. Вони скрізь. Але вони повсякчас наштовхуються у нас на великий спротив.
Нам треба дивитися у майбутнє, а не озиратися назад: період імперій минув безповоротно. Остання імперія — Радянський Союз — розпалася. Повернути її територіально уже неможливо, як не можна двічі увійти в одну й ту саму річку. Чи можна повернути сьогодні рабовласницький чи феодальний устрій? Ні. Так само не можна повернути територіальні імперії — вони віджили своє. Зараз утворюються нові імперії. Це насамперед фінансові, інформаційні, транснаціональні компанії, військово-промислові комплекси і т. ін. Оце імперії нового типу. А Росія бореться за стару імперію і тому приречена на поразку. Нехай вони подивляться на свій стан: бо тільки у Москві уже третина мусульман. Зараз там, в центрі, будується найбільша в Європі мечеть. А через 30 років, згідно з прогнозами експертів, через одне покоління Росія не буде християнською державою. Уявляєте, яка небезпека нависла над Росією? Тому Москва так чіпляється за Україну. Тож недаремно вона каже: без України не може бути великої Росії. Не може бути великої… Ми не заперечуємо, щоб вона була великою, але без нас.
Ваше, письменників, слово мусить бути сильним. І воно стане таким, коли на ньому буде благословення Боже. Тоді воно буде і сильним, і дієвим. А для цього треба, щоб слово вело до добра, щоб утверджувало в людських серцях любов, мир, терпіння, впевненість, віру, а не навпаки. І це все нам під силу, бо ми володіємо головним — словом. Треба показувати громаді різницю між добром і злом, щоб сучасна людина не втрачала чітких орієнтирів. Нині дуже часто зло видається за добро, а добро називають злом. Тож ми повинні показати, де добро, а де зло. І показати так, щоб слово дійшло не тільки до розуму, а й до серця — тоді переконання міцне, незнищиме. Такі завдання під силу вам, письменникам, бо ви — майстри слова. Якщо Господь ще укріпить вас своєю благодаттю, то жодні переміни, жодні підступні задуми нас не злякають. Ми все здолаємо, все переживемо, бо з нами Бог і Україна!
По закінченні промови і виступів письменників Патріарх УПЦ КП Філарет відповів на численні запитання присутніх. Як підтвердження активної роботи “п’ятої колони” в Україні була гидка провокація молодиків у залі. Тож Іван Драч, згадавши у виступі про “православне кіно”, безперечно, мав рацію, коли зазначив, що ця провокація не початок, це — продовження. “Нас намагаються у різний спосіб розмежувати, — сказав він, — розділити, розбити. І тут для нас дуже важливо, щоб і українська Церква КП, і Національна Спілка письменників були основою того незламного духу українського”.
Насамкінець Святійший Патріарх Київський і всієї України відзначив орденами: Христа Спасителя — відомого українського письменника Анатолія Дімарова, журналіста Юрія Дорошенка (Київ), Василя Простопчука (Волинь), громадського діяча Олексія Коновала (США); орденом Миколи Чудотворця — Любомира Білика, директора Чортківського медичного коледжу (Тернопілля).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment