«Пишаюся тим, що просвітянин»

img_0040Саме в 144-й день народження “Просвіти” — 8 грудня близько десятої ранку біля Головпоштамту на Майдані Незалежності вдало завершив акцію “Січовий шлях “Просвіти” голова Запорізької “Просвіти” Олег Ткаченко. Він пішки, за 29 днів, пройшов майже 600 км від Запоріжжя до Києва! Його шлях проліг через Запорізьку, Дніпропетровську, Полтавську, Кіровоградську, Черкаську та Київську області. Дорогою Олег Ткаченко відвідав близько 100 населених пунктів, де виступав у студентських і учнівських колективах, проводив просвітницькі зустрічі з людьми, збирав підписи на підтримку “Вимог”.
Раніше наша газета вже інформувала про те, як проходить ця акція. Тепер Олег Валентинович зголосився особисто розповісти про свою мандрівну дорогу читачам “СП”.

— Пане Олеже, що спонукало Вас на цю неординарну акцію?
— На мою думку, якби кожен із нас зробив хоча б один неординарний вчинок заради України, то, можливо, не поставало б питання про порятунок державності, яка зараз у небезпеці. Це добре видно на периферії. Я щодня на власні очі бачив розорені села, похилені хати, людей, яким дуже важко жити на своїй Богом даній землі.
Я збирав підписи для новообраної Верховної Ради про відміну ганебного “мовного закону”, але вважаю, що також конче необхідно затвердити законодавчо, назавжди, заборону на торгівлю українською землею.
Зібрав кілька тисяч підписів під “Вимогами” до нової Верховної Ради. Ось і подивимося, яка вона. Чи здатна працювати на благо України.
— Як люди, яких  зустрічали, поставилися до Вас, до акції?
— В орбіту акції потрапили тисячі людей. Адже щодня безліч транспорту проїжджало повз мене. І люди в машинах думали: “…От іде чоловік пішки за мову, у Київ”. Тобто ця акція, по-перше, дала привід людям замислитися. По-друге, ті, хто міг, збиралися поспілкуватися один з одним, зі мною, поговорити про наше життя-буття.
На своєму шляху я зустрів багато цікавих і розумних людей, були знакові постаті, наприклад  Володимир Сергієнко з Дніпродзержинська. З багатьма я заприятелював, тепер вони телефонують мені й розпитують, чи вдало я дістався до Києва, про самопочуття тощо.
Так співпало, вірю, не випадково, що саме 3 грудня, у день народження Григорія Сковороди, я — мандрівний просвітянин, прийшов у Переяслав-Хмельницький педагогічний університет імені Г. Сковороди. Там якраз відбувалася святкова наукова конференція. Зібралися громадськість міста, студенти, викладачі. Зала вітала мене стоячи бурхливими оплесками, неначе правонаступника великого українського філософа. Зрозуміло, що я такий же філософ, як і всі, але сам момент — поява мандрівника — викликав у залі шквал позитивних емоцій. Ця і більшість інших зустрічей з людьми стали знаковими і незабутніми для мене, вірю, для всіх теж.
— Які враження  справили на Вас відвідані визначні місця?
— Ще вдома я ретельно складав свій маршрут. Адже він — найважливіший для будь-якої мандрівки. Побував у святих для українців місцях: Хортиці і Суботові… У Дніпродзержинську мені запам’ятався величний пам’ятник Прометею — мало не над усім містом височіє. На кордоні з Кіровоградською областю я бачив козацький хрест, датований серединою XVII століття. Неподалік того місця видно Пагорб Мазепи. Існує легенда, що коли шведсько-українське військо відступало, то гетьман Мазепа стояв на тому пагорбі, споглядаючи місцеві краєвиди. За радянських часів ці землі були затоплені дніпровою водою, але пагорб був таким високим, що його верхівка залишилася на поверхні, як острівок. Біля дуба Залізняка “зарядився” неповторною енергетикою Холодного Яру. Побував у Чигирині, дуже велике враження справили на мене ті місця, після відвідин Черкас вклонився могилі нашого батька Тараса…
— Наскільки фізично й психологічно важко було здолати такий маршрут? Чи не позначилося це на Вашому здоров’ї?
— Отримав у кілька разів більше вражень, аніж очікував! Не відчуваю втоми, тільки піднесення. Спочатку всі мене відмовляли: “Не ходи, захворієш, замерзнеш, бандити вб’ють…” і таке інше. Я й сам трохи хвилювався, адже маю 47 років, спортом ніколи не займався, у перші дні подорожі дуже боліли ноги. За тиждень — минуло. Тепер 15 км пройду й не відчую. Адже щодня долав від 15 до 20 км. Ішов удень, з 7-ї і до 15—16-ї години. На підступах до столиці виникла думка навесні помандрувати на Донбас із лозунгом “Донбас — це Україна!”, помити ноги у козацькій річці Кальміус. Але у холодній воді ноги мити не хочеться, тож для подорожі оберу теплу пору року, починаючи з квітня.
— А попутників із собою візьмете?
— Запрошу. Якщо на заклик вирушати у дорогу ніхто не відгукнеться, вирушу один. Дуже велика користь від подібних мандрівок. Хоча б те, що подивився на Батьківщину, співвітчизників очима пішого мандрівника, пілігрима. Недаремно ж раніше люди на прощу до Києва пішки ходили. Це теж просвітництво, просвітницький шлях — місія. “Україна єдина”, “Немає мови — немає держави” — ці постулати ніс діткам у школи і студентам у виші, і вони наповнювали позитивом і тих, до кого прийшов, і мене.
— У яких школах Ви побували?
— Відвідав із десяток шкіл. Особливо запам’яталися зустрічі у школі села Кривуші Кременчуцького району, був дуже гарний прийом у Кременчуцькому училищі № 6, де мав задушевну розмову. А було, йшов селом,  дядько вибігає з вилами на вулицю й кричить: “Що, вже почалося!?” Має на увазі революційне рушення на Київ. Народ на порозі зриву. У селі на Кіровоградщині підійшов до мене сивочолий старий і каже: “Ватажка нам треба — Кармалюка, командира, а ми підтримаємо”.
— Чи були щодо Вас прояви агресії?
— Так. На околиці Запоріжжя троє псів довго гавкали, то я виламав собі цього дубця… А так тільки добрих, чуйних людей зустрічав. Будь-де давали ночівлю, годували, свою палатку не розгортав жодного разу. Підтримували мене переважно в осередках “Просвіти”, які я заздалегідь попередив про свій маршрут. Бувало, навмання звертався до сільських голів, мешканців — усі допомагали.
Жодної поганої людини не зустрів, і настрій гарний. Єдине, що засмучує, це стан України, стан самого села, яке дуже потерпає, негайно треба щось робити. Українська нація повинна зорганізуватися і брати ініціативу у свої руки.
— Як?
— Я просвітянин, то моя зброя — слово, а є козаки, то у них своє… Якщо слів не слухає влада, то треба козакам говорити, а ми козаків підтримаємо.
Цілий місяць із ранку до вечора Богу молився за себе, рідних, за українців, Україну. Можливо, моя подорож справді принесла позитивні зрушення. Тільки цим жив, про це думав — буде легше, веселіше.
— Що побажаєте просвітянам у свято?
— Бажаю всім просвітянам наснаги і робити неординарні вчинки в ім’я Батьківщини, рідних і всіх людей доброї волі.
На Майдані Незалежності я сфотографував Олега Ткаченка у колі просвітян, які вийшли його зустрічати і чиї обличчя відомі всій Україні.

Розмовляв
Олександр ЛИТВИНЕНКО
Фото автора

Незабаром газета “Слово Просвіти” надрукує подорожній щоденник Олега Ткаченка.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment