Такий довгий шлях до Євросоюзу і НАТО

Міністр закордонних справ України (2007—2009 рр.), відомий політик, громадський діяч Володимир ОГРИЗКО коментує для нашої газети актуальні питання міжнародного життя.

— За вступ України до ЄС висловлюється більшість співгромадян, за вступ до НАТО меншість. Але ж усі країни колишнього соцтабору спочатку вступали до НАТО, а вже потім до ЄС. Польща, Угорщина, Чехія, країни Балтії вступили до НАТО 1999 року, до ЄС 2004-го. Скажіть, як же нам іти до європейських структур?
— Так, як і йшли. Єдине — треба змінити владу, яка догоджає лише політичним забаганкам Москви. А напрям відомий. НАТО — це організація, яка займається не лише питаннями безпеки, а й політичними. Якщо поглянути на вимоги до кандидатів на вступ, то дві третини цих вимог — політичного характеру. І якщо ми хочемо реформувати суспільство за європейськими зразками, нам необхідно виконувати ці вимоги. Хоча опозиція (зокрема “Батьківщина”) ніколи не була за НАТО. І кроки, які робилися начебто разом із президентом Ющенком у цьому напрямі, дуже швидко дезавуйовувалися.
Звичайно, це складна робота — готувати громадську думку до вступу в НАТО. Але за правильного роз’яснення громадянам переваг такого розвитку можна протягом кількох років швидко змінити ситуацію. Словаччина, починаючи рух у цьому напрямі, теж мала спершу близько 20—25 % підтримки громадянами вступу до НАТО, а невдовзі отримала переважну більшість.
Щодо НАТО. Значно простіше реформувати політичну складову суспільства, ніж соціально-економічну. Ухвалюється відповідне законодавство, реформується армія. На всі ці реформи треба не так багато часу, якщо, звичайно, є політична воля. Якби вона у нас була, то все це можна зробити протягом 2—3 років. План дій щодо членства в НАТО, який завдяки кільком проросійськи налаштованим політикам Європи Україні не вдалося отримати, й передбачав усього кілька років роботи. Підготовка до вступу в ЄС значно складніша і потребує глибоких економічних реформ.
— Нам спочатку хочеться до ЄС, а не в НАТО: і тоді ми вже заживемо за європейськими стандартами.
— Це процес паралельний: треба змінювати і політичну систему, військову — це щодо НАТО, й економічну складову — для ЄС. Або, за прикладом Польщі — “шокова терапія”, коли спершу дуже важко, але вже за кілька років, якщо працювати чесно і порядно, маємо результат.
— Курс України в НАТО — це прямий виклик Росії?
— Кожна країна дбає про власну безпеку. На зустрічах із громадянами часто запитую: “Ви коли виходите з власної оселі, зачиняєте двері чи залишаєте відчиненими?” Звичайно, зачиняють. А чому ж ми залишаємо відчиненими двері своєї країни? Наш шлях до НАТО не означає агресії щодо Росії. Вона гарантує свою безпеку сама і робить це дуже добре, маючи всі можливості. У нас таких можливостей нема, тому мусимо подбати про колективну безпеку. І це для нас єдиний вихід, бо в геополітичному просторі ми сьогодні не можемо самостійно убезпечити себе від зовнішніх загроз. А коли хтось говорить, що у нас таких загроз нема, то це просто неправда. Почитайте редакцію військової доктрини, яку ухвалила теперішня влада: там ці загрози перераховані на кількох сторінках. То як же ми з одного боку фіксуємо стільки загроз, а з іншого кажемо: “Бог його знає, як від них захиститися”? Це не державна політика.  Адже нині у світі дуже неспокійно. Не хочеться згадувати війни на Близькому Сході  (1967 і 1973 роки), що поставили світ на поріг великої війни. Тому єдиний вихід — мирні переговори. Як дипломат, вважаю, що будь-які погані переговори кращі, ніж хороші військові дії.
— Україна, ставши членом ЄС і НАТО, мала б більшу вагу на міжнародній арені, зокрема і щодо зміцнення миру. Але й зараз можемо зробити якийсь внесок у цю справу?
— На жаль, великого внеску ми зробити не зможемо. Є міжнародні інституції, які забезпечують збереження миру, це насамперед Рада Безпеки ООН, Євросоюз, який активно впливає на ситуацію. Але допомогти, аби  не порушили перемир’я, знайти компроміс, — цьому наша дипломатія може посприяти.
— Україну постійно звинувачують, що продаємо деяким країнам зброю.
— Є міжнародні угоди, які фіксують, що, кому і як можна продавати. А ті нападки — традиційні кроки конкурентів, які хочуть прибрати Україну з цього прибуткового ринку. В Україні за будь-яких влад серйозно ставляться до цього питання. Випадків, коли б Україна продавала зброю країнам, які перебувають під санкцією ООН, нема. Інша річ, що коли Україна продала зброю країні “Х”, вона не може вирішувати, кому цю зброю перепродадуть. Тут є певні загрози, але вони є для будь-яких експортерів зброї.

Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment