Честь і волю відстояли мечем

650 років битві на Синій Воді

Не всі події у нас шануються належно, особливо ті, що стосуються боротьби українців за свою волю і незалежність. Тому й визволення від монголо-татарського ярма, започатковане битвою на Синій Воді, зосталося непомітним. Хоч громадськість готувалася до цієї дати. Фонд “Україна-Юнеско” запропонував відзначити її на державному рівні. Провели конференцію, приєдналося посольство Литовської Республіки. У Верховну Раду України внесли постанову № 9479 “Про відзначення визволення українських (руських) земель від іга Золотої Орди”. Але до української героїки і слави чомусь руки не доходять…
Битва відбулася 650 років тому восени 1362 року на Синій Воді (тепер річка Синюха на межі Черкаської й Кіровоградської областей). Погляньмо на хід історичних подій.

Вадим МИЦИК,
доктор філософії в галузі культурології, директор Тальнівського районного музею історії хліборобства,
Чеснопіль-Торговиця-Тальне

Старого ми не змінюємо…
Під навалою монголо-татарів 1239—1240 років упали Русь-Україна й Київ і майже на півтора століття були окупованими. Ворог увів своє колоніальне правління й великою данню обклав наш люд і край. Уже з першої чверті ХІV століття вплив на українські землі почала поширювати Литовська держава. Князь Гедимін спочатку посів Волинь, потім Київ і Київщину. Об’єднання йшло не тільки через завоювання, а й через поріднення з руськими княжими родами. Так, Гедимінова дочка Офка вийшла заміж за князя Юрія ІІ Галицького. Син Ольгерд одружився із княжною Вітебською Марією Ярославною, а Любарт — із князівною Галицькою Ольгою. Від батьків діставалися й землі. Любарт володів Волинським і Луцьким князівством. Войовничому Кейстутові дісталася Берестейщина. Мудрий Ольгерд володарював на землях до Березни та Вітебськими. Тож титул Гедиміна іменувався: “Король Литовський і Руський”. 1320 року добрався до Києва, хоч той ще був під татарами. Через сорок років він заволодів ним повністю.
По смерті батька на престолі став мудрий Ольгерд. Спільно із мужнім братом Кейстутом вони розширили межі князівства. Матвій Стрийковський у “Хроніці польській, литовській, жемайтійській та всієї Русі київської та московської” про них писав: “Брати Ольгерд і Кейстут перевершили інших вихованням.., уродженою лицарською мужністю й багатьма іншими шляхетними властивостями, тому вони більше за інших братів любили одне одного”. Крім Волині й Поділля, витіснивши татар, приєднали землі Сіверщини, Чернігівщини, Переяславщини, Київщини. Відтоді держава увійшла в історію як “Велике князівство Литовське, Руське та Жемайтійське”. Ольгерд не заводив нових порядків серед українців-русичів. Люди знають, як їм треба жити: вільно і за предківськими звичаями. Він словом і ділом стверджував правило: “Старого ми не змінюємо, а нового не заводимо”.
І хоч україно-руські землі потерпали від завойовників понад 120 років, але мова, культура, звичаєве право були розвиненими й визначали спосіб життя народу. Азіатчина не змінила творчої душі народу. Ольгерд був прихильним до українців, їхнього побуту та звичаю. Хоч він чужоземець, але українську мову зробив державною. Віра залишилася такою, як і до цього. Релігійні й цивільні закони, судове право, в основі якого були народні звичаї, князь зібрав в один звід “Статут князівства Литовського”.  І написаний він був давньоукраїнською мовою! Навіть печатка Великого князя мала український напис. Литовці й досі згадують, який добрий вплив на їхній культурний розвиток зробила того часу Україна-Русь.

Не силою, а мудрістю
Міць загарбників, ослаблена постійною боротьбою наших людей за визволення, підупадала і не в змозі була утримувати підвладні землі. Отут на допомогу нашому люду й прийшов князь Ольгерд.
У “Хроніці Биховця” подано словесний портрет князя та його риси як полководця: “Сей Ольгерд дуже розумним був і багатьма мовами говорив, перевищував саном і владою всіх.., дбав день і ніч про державу свою… Бо звичка Ольгерда така: ніхто не знав його, куди думав раттю виступати.., в таємниці все робив розумно, щоб не дійшло відомостей в землю, на яку хотів йти раттю, і такою хитрістю забрав багато землі, взяв багато міст і країн, не стільки силою, скільки мудрістю воювавши”.
Отже, татари з Полісся, Поділля, Київщини були витіснені. Згодилися було на мирову угоду, але їх підбурили й підкупили поляки і вони знову верталися на звойовану територію. Це змусило Ольгерда зібрати військо й оружно відплатити татарам. З іншого боку є версія, що белярбек Золотої Орди Мамай таємно умовився з Ольгердом, щоб той побив кримські орди, а він не перечитиме, щоб ті землі були у його володіннях. Та хоч би  як там було, Ольгерд із литовським військом і волинським загоном Дмитра-Любарта пішов на Київ й вигнав звідти татарів, а на престол посадив свого сина Володимира. Отого, від сина якого Олександра піде рід Олельковичів, котрий сотню років княжитиме у Києві. Лицарі й боярство Київщини, Чернігівщини, народне ополчення Канева, Черкас влилися у військо, яке досягло чисельності 25000 й пішло униз по Дніпру. На Синій Воді воно зустрілося з Кримською, Перекопською, Джамбойлуцькою ордами, на чолі яких були Кутлубах-солтан, Качибирей-солтан і Диментер-солтан. Під їхнім впливом перебувала частина Поділля й степи Північного Причорномор’я.
В “Ілюстрованій історії України” Михайло Грушевський наводить історичний факт, що великий князь Ольгерд “пішов з литовським військом в поле і побив на Синій Воді татар, трьох братів: князя Качибея, Кутлубугу і Дмитра. А всі три брати, татарські князі, були отчичі й дідичі Подільської землі, а від них завідували отамани, а баскаки, збірщики доходів, приїжджаючи від тих отаманів, брали дань з Подільської землі…”.
Перебіг битви, як її змоделювали історики й баталісти, такий. Війська ймовірно зустрілися на Синій Воді (Синюсі) коло Торговиці (нині Новоархангельського району Кіровоградщини). Князь розташував шість своїх загонів півколом і коли кіннота татар ринулася у наступ, вони розступилися й почали масований обстріл. Важка литовська кіннота довершила справу. Такої нищівної поразки мобільне військо татар ще не мало.
Перемога війська Великого князівства Литовського встановила кордон між кримськими татарами по дніпровські пороги та чорноморське гирло Дністра.
Битва на Синій Воді звільнила мешканців нашого краю від монголо-татарського ярма. Так було покладено край 120-річному чужоземному поневоленню. Ця битва відбулася на 18 років раніше, ніж російська Куликівська. Про останню нам ще зі школи розповідали як про “торжество русского оружия”. Що ж, чужа держава утверджувала свою історію і свої цінності, щоб тримати українців у духовній та економічній залежності.
Де відбулася ця знаменна битва, історики не згадують. Одні вважають, що поблизу містечка Торговиці (нині Новоархангельського р-ну Кіровоградської області). Навіть проведено археологічні дослідження, хоч підтверджень виявлено замало. Перебіг битви уявний. Історики з Поділля відносять її на Сниводу, що у Вінницькій області. Але тут ще менше переконливих даних. У хроніці М.Стрийковського, в історії М. Грушевського вказано: битва відбулася в полі. Навіть час битви умовний: вересень-грудень.
Живе ще народна пам’ять. Мешканці Східної Тальнівщини (нині Черкаська область) із переказів прадідів знають, що давня битва відбулася на полі, яке назвали Чесним. Очевидно, на ньому 650 років тому українсько-литовське військо мечами відстоювало честь і волю нашого краю. Переказ такий мені вдалося записати ще восени 1967 року від завідувача клубу села Чеснопіль Олекси Довганя. Через два десятиліття переказ підтвердився. Трактористи виорали на полі меч ХІV століття, що належав до українського середньовіччя. Він зберігався у Павлівській-І школі. Тож і подаю ту розповідь.

Назвали
поле чесним
Довганями ми були з діда-прадіда. А ось якого, не знаю. Переказували, що за прадавен наш предок був дуже високий і довгий, як верства голодному. Такий чоловік, що внизу стоїть, а за горою бачить. Ото всі його взивали довгань та довгань. Так Довганями й вийшли. Колись те йому допомогло й на пошану стало.
А було це так давно, що й не знати коли. Віджнивували люди. Снопи в стодоли позвозили. Коли це якось удосвіта Довгань глядь на поле й очам не вірить; стоять копиці ряд у ряді. Якесь марево. Тільки ж коні хвиркають. Приглянувся, аж то татарські намети на житниську. Божечку, на які ж це жнива вони припхалися?! Людей викосять та дівчат пов’яжуть.
Еге, треба вибиратися від біди подалі. Потай зібрав людей. Жінки за дітей та шмаття. Чоловіки сяку-таку зброю й сокири побрали. Згинці-згинці через тальник до Чорноводського яру повів. Усім з руки так, а йому хоч поповзки берися, то виднітися буде.
Отаковилися в прихистку яру. Довгань наказав чоловікам зирити в штири ока на всі боки. Сам піднявся до вершини яру. Звідтіль забачив ратників, що кіньми куряву збили. Їхали так, мов гора наверталася. Навстріч валу ступив. Розповів, де татарва отаборилася, кудою треба обійти та як обступити.
Окружили ратники здирників так, що й виходу не було. Ой билися! Та так билися, мов усі біди довголітні в кожному змаху меча, в кожному поштрику списа виливалися. Аж сонце потьмяніло. Тільки мечі блискали та гискрилися. Як збіжжям, вкрилося поле трупом. Не було куди ворогам дітися, то притьмом у воду цибали. Та й та їх не спасала. Стріли й там знаходили. Синя вода текла тоді червоною.
Спливла татарва Синюхою, як і не була. Пішла геть за водою аж кудись до моря і більше не потикалася. Почали люди тоді казати: “Якби не Довгань, то не щезла б погань!” Славили Бога й ратників, які землю і честь відстояли. Відтоді поле почали називати Чесним, а село — Чеснополем.

Передано навіки непорушно
Ще довго татари посягали на вкраїнські землі. Та все вдалося законно владнати. Племінник князя Ольгерда Вітовт став на престол. Свого часу він прихистив кримського хана Хаджибея Гірея. Його син хан Менглі спеціальною грамотою (виклад її історик Микола Ткаченко наводить у своїй книжці “Гуманщина”) відписує низку українських земель великому литовському князю Вітовту. Він передає володіння, які йому дісталися від батька, Київської і Брацлавської тьми з усіма землями, Звенигороду з усіма належностями: данями, землями й водами “навіки непорушно”. Оскільки в останніх значаться й села нашої місцевості, то й людність нарешті була визволена від монголо-татарського поневолення.
Битва на Синій Воді — героїчна сторінка боротьби українського народу і його добрих сусідів — литовців, білорусів за волю та незалежність і заслуговує, аби зайняти гідне місце у зводі знаменних дат України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment