Любомир ПИРІГ,
академік НАМН,
член-кореспондент НАН України
Риторичне запитання у заголовку цієї публікації виникло під час ознайомлення з газетними публікаціями останнього часу.
Здавалося б, яка різниця, якою мовою надруковано на обгортці чи на коробці назву продуктового виробу. Важливо, аби він був свіжим, смачним, нешкідливим. Якщо це шоколад, він має бути солодким. Але ось Максим Стріха натрапив на “Шоколад із присмаком гіркоти” (“Слово Просвіти”, ч. 48, 2012 р.). У цій статті йдеться про російськомовні назви кондитерських виробів фірми “Roshen”, “АВК”, інших. Адже виробляють їх в Україні, для українців! Можна було б додати, що й назву фірми слід представити прийнятною для українця. М. Стріха заявив, що вибуває із лав покупців продукції цієї фірми. Мабуть, повернеться, тому що напередодні в газеті “Україна молода” (ч. 177, 2012 р.) процитовано заяву власника фірми П. Порошенка: “…українські товари на українському ринку повинні бути українською мовою. Це так само важливо, як і те, що в Україні має бути єдина державна мова — українська”. Таке рішення ухвалило на спільній нараді правління фірми.
Ми багато пишемо, говоримо про злиденність українського книговидання, про стан української мови в ЗМІ. Для виховання національної ідентичності, гідності має значення використання державної мови і у сфері “ширвжитку”. Звучання української мови в транспорті, з вуличних гучномовців, українська мова рекламних проспектів, оголошень, вивісок над торговельними центрами формує відповідний мовний стереотип громадянина, звичку користування українською мовою навіть тоді, коли він не задумується, хто він, яка мова для нього рідна, яка мова державна. Безумовно, має значення (і немале!), якою мовою послуговуються владні особи…
За 50 метрів від мого колись кооперативного помешкання в будинку по вул. Б. Хмельницького міститься кондитерська крамниця під назвою “Domeniс”, де продають вироби полтавської кондитерської фабрики. Років два тому я звернув увагу, що на коробках — жодного напису українською мовою, прикрашені вони найчастіше портретами Петра І, сценами Полтавської битви (на честь переможців). Не втримався, попросив продавчинь передати мого листа дирекції виробництва, звернувши увагу на мову назв виробів і особливо на великі можливості тематики оформлення їх упакування (“Енеїда”, “Наталка Полтавка” і багато іншого). У день, коли писав цей текст, я зайшов до крамниці — жодної коробки з українськомовним написом, що й підтвердила продавчиня. Але вже є “С Новым годом! С Рождеством!” і на найпрезентативнішій коробці — Петро І.
Чому? “Причина — рівень загальної культури… А ще — національне законодавство…” — так висловився М. Стріха.
Згадані статті з “Голосу України” та “України молодої” я попросив продавчиню передати до Полтави.
Мова про солодощі нагадала мені мою статтю “Таке солодке і гірке слово” (“Вітчизна”, ч. 3, 1990, С. 133—143). Це був час, коли вже можна було вільніше висловитися, зокрема й щодо питань української мови. Назва статті — редакційна. Під якою назвою подавав статтю, не пам’ятаю. Час ішов, події обнадіювали — “Декларація про Державний суверенітет”, “Акт про Незалежність”, “Конституція України” з визнанням української мови єдиною державною… А наше рідне, солодке слово не втрачає гіркоти…
Як доказ — невелика замітка Т. Марченко “Класику можна читати різними мовами” в “Голосі України” (30.11.2012 р.), за допомогою якої автор намагається переконати, що “…нема чого обвинувачувати та постійно витягати з минулого інформацію про гноблення української мови. …Вважаю, що людей поєднує не мова, а культура, ввічливість, дружелюбність”. Так, класику можна читати різними мовами, найкраще — мовою оригіналу. Але у таких статтях ідеться про непотрібність, недоцільність перекладу російської класики українською. Дивно, що паралель мова—культура, культура—мова не розглянуто в статті поєднано. Адже людина ввічлива, приязна є громадянином свого народу, своєї нації. Коли ще 1988 року (“Літ. Україна”, ч. 40, 1988) я звертався до колег-медиків статтею “Лікарю, будь інтелігентом!”, вважав, що невід’ємною складовою інтелігентності є знання рідної мови і послуговування нею. Це ж я підкреслив і у статті “Лікарю, будь громадянином!” (“Радянська Україна”, ч. 71, 1991).
А щодо “інформації про гноблення української мови”, то, вважаю, деяким особам над цим варто задуматися… У морально-історичному аспекті все-таки актуальнішим у мовному питанні в Україні повинно бути не так “врахування нинішніх реалій”, як відновлення історичної справедливості, підґрунтям якого має бути відновлення Державної незалежності. Має бути…
Не передбачалося на початку 90-х минулого століття, що через 20 років протягом тижня буде стільки газетної інформації (без спеціальних пошуків!) державницько-культурного змісту, на яку неможливо не відреагувати, тому що сприймається болісно.
Повторимо М. Стріху, дещо змінивши редакцію вислову і порядок слів: “Причина — національне законодавство і державне ставлення до національної культури”. І додамо від себе — державне ставлення до державності України.
