Олекса ВЕРЕТЕНЧЕНКО (1918—1993). Живе слово

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

Мармур мертвий.
Слово — живе.
О. Веретенченко

Згадують про нього рідко. Пишуть мало. Для інтелектуалів він занадто простий. Для споживачів поверхового ліризму — надто серйозний. На нього звернув увагу Рильський. Рекомендував до Спілки. Перша збірка вийшла перед самісінькою війною, коли автору було трохи за 20. За свідченням В. Борового, мала резонанс.
Війна з усіма її жахіттями, важкий досвід оточенця і полоненого стали поворотними у просвітленні свідомості поета. Ні патріотичної риторики, ні славослів’я кремлівському ідолу. :Будні війни, її непарадний бік і тільки.
“Дума про марш”. Зоровий ряд — суне валка полонених. Обдертих, зранених, голодних. Їх супроводжують п’яні патрулі. Курява. Спека. Бранці знемагають від голоду і спраги. Підійшли до села. “Їм назустріч вибігла Марія І комусь хлібину подала”. Постріл. Та нещасні його не чують: кидаються на хліб, “мнуть шалено у руках брудних”. Далі — перепад. Протестний внутрішній жест, що сприймається як зойк приниженої гуртової свідомості і як спротив приналежного до гурту бранців автора — краще смерть, ніж ганьба й наруга. Але постріл пролунав. Тільки з пронизливої ліричної ноти дізнаємося, що сталося. “Заломила руки,  світлі руки, І лежить, убита, як свята”. Це про неї, Марію, яка “подала хліб”.
Мініатюра “Ноктюрн” завершується рядками: “І все мені ввижається могила, Де я лежу обличчям догори”. Чи й геть винятковий вірш, який немислимо уявити серед оприлюднених публікацій фронтової лірики у підцензурній Україні. Бій завершився. Сліди крові. Люди — живі і мертві — лежать покотом. Ніхто не кричить, не просить води. Бійці лижуть росяну траву. Дивляться в небо, щоб запам’ятати, як світить сонце. І раптом з боку села гамір і крик. Це на поле бою біжать мужики. Та не для того, щоб допомогти “згорьованим синам”, а щоб стягнути “чоботи з мерців”.
Вірш не мав продовження. На цій ноті й завершується. Тим страшніша правда. Правда, якої не знайдемо навіть у кращих віршах кращих фронтових поетів:   В. Булаєнка, В. Швеця, А. Малишка, М. Руденка. Тільки він, Олекса Веретенченко, солдат, полонений, озвучив цю правду.
Поет пізнається не тільки з літературної піротехніки, формальних екстраваганцій, крикливої метафори, а й із буденної деталі, непримітного, здавалося б, означення. У тій же “Думі про марш” маємо рядок — “кидались в повітря пальці гострі”. Назвати пальці гострими міг тільки поет. І тільки той, хто звідав жах виснаження полоном.
Зруйнована війною стара Європа. Звалища заліза, мертвий брук. “Все таке незвичайно звичне” — каже поет. Саме тому й каже, що — поет. Незвичайне, бо “міста чужинні”. Звичне, бо безліч разів бачені руїни, плоди війни.
Веретенченко справді простий поет. Але це непроста простота. Випливає вона із самонастанов поета, його розуміння природи поезії.
Свідчення Ю. Шевельова. Він, Веретенченко, викладав своє кредо радо і при будь-якій нагоді. Це має такий вигляд. У кожному вірші має бути одна думка. Художні засоби, образна структура повинні лише увиразнювати її. Писати треба “дуже просто”. Відкидати будь-які прикраси й брязкальця “нарочитих ефектів”. Справжня поезія — виважена, раціонально збудована, пластична, з пуантом або ж висновком наприкінці.
Шевельов зіставляв поезію Веретенченка з дереворитами Гніздовського, знаходив у ній суголосність із неокласиками, але й заперечував залежність від їхньої школи. Зближував, щоправда, нерішуче, з Байроном, твердив — “Веретенченко любив “облизані” вірші, виплекані, відпорні на безладдя”.
Не переоцінюймо цих суджень, як і самонастанов поета. Практика таланту не вичерпується теоретичними постулатами. Простота Веретенченка постає інколи у такій іпостасі, що не надається до однозначного тлумачення. Ілюстрація — “Погасали зчорнілі світання”. Загадковий вірш, що підштовхує до символістської естетики. Ідеться в ньому про “добу добивання”, яка “перетнула шляхи вікові”. Дізнаємося, що кінь її пролітав стрімголов, про синій погляд, який струмився сталлю, але й про відсутність у ній “молодої краси”, “бо краса — то любов”. По всьому лишилися тільки глибокі сліди від копита, налиті дощовою водою. І — несподіваний висновок: “Я напився тієї води”.
Інший вірш. Цього разу про “незмінні зміни”. Прикінцеві рядки:
І все, що бачимо в кружінні,
Або незриме й поготів,
Це тільки залишки нетлінні
Давно зруйнованих світів.
Цей унормований поет, вимогливий редактор і коректор, який фільтрував тексти Винниченка, Багряного, Хвильового, Костюка, а останньому дарував ще й назву до його прецікавих мемуарів — “Зустрічі і прощання” — був людиною віруючою і релігійні мотиви з найвиразніших у його невеликому за обсягом доробку. (“Христос”, “Судний день”, “Колядний цикл”, “Благословення”, “Єдиний бог”, “Гаснуть вечірні вогні”). Суголосні з ними філософські рефлексії.
І все, що час плюндрує люто,
Відроджує космічний пил.
Хоч на землі давно забуто
Про існування вищих сил.
Веретенченко з тих поетів, у яких, за всієї відкритості тексту, найголовніше загнане в глиб. Він ощадний, небагатослівний. Боровий у передмові до виданої харківським “Майданом” книги цього стриманого лірика, навів прецікавий факт. 17-річний поет прийшов з віршем до Йогансена. Той з восьми строф викреслив чотири. Поет поскаржився Муратову. Муратов викреслив ще строфу і поставив крапку: “Ось тепер —  це поезія!”
Автор “Чорної долини” засвоїв уроки майстрів. Хтось із тлумачів поезії Веретенченка зіставив його з Сосюрою і — потрапив пальцем у небо. Сосюра балакучий, розкиданий, хаотичний. Веретенченко — стриманий, лаконічний. У господарстві Сосюри дається взнаки безлад. У Веретенченка — порядок і дисципліна. Сосюра часто банальний, Веретенченко — глибокодумний. Надсерйозністю мічена навіть його інтимна лірика, вірші, присвячені дружині, яку він віддано любив і по смерті якої так і лишився вдівцем.
Цієї любові не міг зрозуміти Шевельов і повівся украй неетично. Мовляв, любов зла, покохаєш і козла. Називав дружину поета вередливою, егоїстичною, свавільною. Цього видалося замало і він долучив ще низку негацій: низькоросла, кривонога, малоосвічена, не надто розумна.
Вірші поета повстають проти цих випадів. Повстає і він сам: передчасна смерть Надії (так звали дружину) стала найбільшою травмою його життя. Уже з поваги до цієї рідкісної відданості не годилося б давати волю критичному перу. Поет побачив те, чого не побачив сторонній. І підтвердив те бачення віршами.
У поезії, за уважного її прочитання, проглядається фенотип автора, особливості його індивідуальної вдачі. У віршах “чудесного Веретенченка” (І. Качуровський) прямо й опосередковано відлунилися шляхетність і цільність його натури. Є тому й пряме підтвердження. На випад Первомайського, який погромлював поета за його увагу до поеми “Мазепа” Байрона, яку він почав перекладати ще у студентські літа, той, не опускаючись до образ не обтяженого делікатністю опонента, відповів з гідністю людини, свідомої правоти: “Де немає свободи, Там немає мене”. І далі:
Що ж ти кличеш до суду
При червоній звізді?
Я молитися буду
На Страшному Суді:
Щоб на рідній планеті
Линув голосно спів,
Не судили поетів,
Не палили творців.
Схоже, коли писалися ці рядки, Веретенченко бачив перед собою обличчя убієнного Йогансена і спаленого живцем Свідзінського, рукопис якого йому вдалося порятувати. З листа до Борового: “Я й на еміграцію подався, аби зберегти спадщину геніального Свідзінського”.
Так, Веретенченко “облизував” вірші, але за потреби й збивав інерцію ритму, подовжував чи вкорочував рядок тощо.
Його поема “Чорна долина” — то й тріумф фоніки. “Мазепа” Байрона, ним витлумачений, — перемога унормованого письма, що й сьогодні сприймається як виклик мовній сваволі і розгнузданості.
“Мармур мертвий. Слово — живе” — сказано ним, Веретенченком. І ним підтверджено.

Джордано Бруно

Кидаючи погляди ясні
В синяву небесного спокою,
На Майдані Квітів у вогні
Він прощався з римською весною.

Догорало вогнище — стихав
Кардиналів тріумфальний галас.
А Джордано бронзовий стояв,
І земля — круг сонця оберталась!

Ноктюрн

Що ж неймовірним здається тобі,
коли Господь воскрешає мертвих?
Св. ап. Павло

Палало небо і земля, і води;
Ми падали і знову йшли на бій…
Коли вночі пригадую походи —
Не віриться, що й досі я живий.

Шаліє дощ… Дванадцята пробила…
Важкі вітри гойдають явори,
І все мені ввижається могила,
Де я лежу обличчям догори.

x x x

Скінчився бій — і тихо стало,
Де кров’ю значено сліди,
І навіть люди не кричали,
І не просив ніхто води.

Лежали ми на полі бою,
Обнявши землю вікову,
Припавши долі головою,
Лизали росяну траву.

Дивились вгору, щоб не спати,
боліли очі, а проте
хотілося запам’ятати,
Як світить сонце золоте…

І раптом шум в степу барвистім —
Уже з села невдалеки
Із криком, гомоном і свистом
З мішками бігли мужики.

Та не шукали старожили
Своїх згорьованих синів —
Голодних коней батожили,
Стягали чоботи з мерців!

Дума
про марш

Коло гаю у цвіту-розмаю
Вічний шлях куриться, як димар,
Курява здіймається до хмар.
Хто ж то суне без кінця і краю,
Нібито сторгований товар?

Вже ніщо не миле в цьому світі.
Спека. Спрага. П’яні патрулі.
Без обмоток ноги. Мозолі.
Сконані, обдерті, гнані, биті,
Полонені — на своїй землі.

Перед ними поле половіє.
Вигнулась веселкою Сула.
До старого підійшли села,
Їм назустріч вибігла Марія
І комусь хлібину подала.

Кинулись в повітря пальці гострі
(Захопити, захопити крихт!)
Мнуть шалено у руках брудних,
Кидають до рота. Навіть постріл,
Навіть постріл, наче не про них.

Хто ж то вмився Божою сльозою?
Потьмарилась далеч голуба.
А навколо — скрізь хліба, хліба.
Чи ж не краще вмерти серед бою,
Як така наруга і ганьба?!

Вечоріє. Стихли дальні згуки.
О Маріє, мрія золота!
О Маріє! — хиляться жита.
Заломила руки, світлі руки,
І лежить, убита, як свята.
Прощання

Рвуться в небо важкі мости,
Піднялись полум’яні вежі,
І горять золоті хрести
Божим гнівом в диму пожежі.

Голова упадає ниць, —
Від машини бензинний пахіт…
Пролетіли ватаги птиць,
Обганяючи нас, на захід.

А за містом гудуть бої,
Чути танків ходу залізну —
Линьте ж, линьте, думки мої,
В непривітану далечизну!

Батько й мати зостались там
І сестра за Дніпром-рікою;
Догорів, обвалився храм,
Де вінчалися ми з тобою.

x x x

Падають сніжинки на мертвий брук.
Прахом пахнуть міста чужинні.
Навзаході сонце, мов жовтий павук
В срібнобілому павутинні.

Звалища заліза. Камінна гора.
А вгорі голубині крила…
То були бої — Европа стара
На тисячу літ постаріла.

Знов на серце лягла зима.
Узялися кригою дні прожиті.
І нічого дивного нема
В цьому дивному світі.

Все минає неначе дим,
Все таке незвичайно звичне.
Навіть слово стає старим,
Навіть вічне — не вічне.

Поезія

Потоптано слова пророчі.
На муки душі віддали.
І хтось кричить крізь морок ночі
Слова образи і хули.

Дарма. Ненависть передчасна.
Бо ритмом повниться земля.
Бо лиш поезія прекрасна,
Найбільш до Бога промовля.

Це не абсурдна теорема.
Вона живе мільйони літ.
І первостворена поема
Звучала так:
“Хай буде світ!”

x x x

Прокотились відляски розламу,
І земля розсипалась кущем,
Стопудова бомба чорну яму
Вирвала залізом і вогнем.

Довго-довго зяяла пустиня,
Та весна взяла свої права:
Там пробилась квітка жовто-синя
І сказала людям:
— Я жива!
1942

x x x

Розкриляються білі вітрила.
Твої очі — світанки нові.
Вулканізуюча сила
Закипіла в моїй крові.

І нічого, що час маліє,
Що життя так нерівно текло,
День-у-день кожну мить на землі я
Відчуваю твоє тепло.

Зачудованим вогнепоклонцем,
Наче вперше — вже стільки літ —
Я дивлюся, як сходить сонце,
Як будується світ.

x x x

Погасали зчорнілі світання,
Ночі в лунах, тіла у крові
Біля згарі.
Доба добивання
Перетнула шляхи вікові.

Погляд сталлю струмився синій.
Кінь її пролітав стрімголов.
А проте молодої краси в ній
Не було,
Бо краса — то любов.

Промайнула,
Розтала в блакиті.
Від копита глибокі сліди
Дощовою водою налиті,
Я напився тієї води.

x x x

Гнітючо глушить нагла змора
Мою ходу в земнім саду.
Сьогодні смутно, як учора,
І завтра радости не жду.

Незмінні зміни — сонце вирне
І знов пітьма заступить вись.
Одне і те ж, коли ймовірне,
Що я в природі жив колись.

Гудуть, гудуть вітрів розмети,
Опилюючи без кінця
Спредвіку спалені планети,
Невпорядковані сонця.

І все, що бачимо в кружінні,
Або незриме й поготів,
Це тільки залишки нетлінні
Давно зруйнованих світів.

x x x

Ще пам’ятає світ розмаю
і в небі радісну дугу…
Кажу, а сам — немов торкаю,
Цілую землю дорогу,
Де молодість моя безжура
Майнула, — так на світі є!
Колись і Рильський, і Сосюра
Пили за здравіє моє.
Я жив у місті сонцеликім,
Був на Тарасовій горі
І з Володимиром Великим
Ловив я рибу на Дніпрі.
У водах Дону і Дунаю
Черпав джерелову снагу…
Кажу, а сам — немов торкаю,
Цілую землю дорогу.

x x x

Неначе перший грім весни
Назустріч завірюхам,
Я людям пісню —
А вони
По голові обухом.

Човную в сяєві пітьми
І лік проходить будням,
Немов живу не між людьми,
На острові безлюднім.

Зробився винним без вини.
В долини і діброви
Від них тікаю —
А вони
Моєї прагнуть крови.
x x x

Цвинтарище богів.
Задумалася доля.
Над картами зірок спинився дивний
погляд.
Сидить вона, сліпа, убрана в темні шати.
Не знаючи сама —
Чого мені послати?

Здається, все було.
Ненависть безупину,
І пристрасна любов, щоб мучити людину.
І не життя й не смерть. Не рабство
і не воля.
Який іще удар?
Задумалася доля.

x x x

Віршувальники-продуценти
Без найменшого почуття
Всі моменти
У монументи
Накопичують за життя.

Ще й снують проти інших ниті:
Так провина — і так вина…
Лиш вони
Без вини —
О які знамениті
Повигадували імена!

А про мене просторів і неба,
Та щоб сонце котилося горове.
Слава Богові, слави не треба.
Мармур мертвий.
Слово — живе.

Я молитися буду

Кажеш, пільги не буде,
Хоч і з кров’ю слова.
Ні, живі в мене груди,
В серці пісня жива.

І не треба пробачень —
Досягнути б мети!
Я намордник собачий
Не схотів одягти.

Мертво здушений подих…
Жах цей кожен збагне.
Де немає свободи,
Там немає мене.

Що ж ти кличеш до суду
При червоній звізді?
Я молитися буду
На Страшному Суді:

Щоб на рідній планеті
Линув голосно спів,
Не судили поетів,
Не палили творців.

Поета строфи похоронні

Поета строфи похоронні
Знов пригадали давні дні.
Усім прощається на сконі,
А Веретенченкові — ні.

Уже не вернешся тепер ти
До найдорожчої мети.
Бо треба жити, треба вмерти
За землю, де родився ти.

Землі зелені оксамити.
Любив я небо голубе…
Та не судителям судити —
Я сам судитиму себе.

Сам визначу межу провині,
Що з виру вирватись не зміг
У тій завійній хуртовині
І коні збилися з доріг.

Гей, мчіться, коні, від погоні,
Хоч в пекло, коні вороні!
Усім прощається на сконі,
А Веретенченкові — ні.

Вічно ти жива

Вічно ти жива в моєму зорі —
Ти одна для мене, ти одна.
В чудо-кременчуцькому соборі
Нас вінчав єпископ із Ромна.

Стіни ті — растреллівські споруди —
Пломеніли сонцем навкоси,
А людей зібралося зусюди,
Нібито на хрещення Руси.

Що за сила нас тоді водила
Біля аналою в сяйві дня, —
Гірко пахнув синій дим кадила,
Ще гіркіше випили дання.

І раділи нашому весіллю
Земляки: на березі Дніпра
Ставили столи із хлібом-сіллю,
Нам бажали щастя і добра.

Знали б ми, яке всміхнеться щастя,
Де й куди стелитиметься шлях…
Все життя оте гірке причастя
Відчував я на своїх губах.

x x x

Несамовиті ночі —
Несамовиті дні.
Вітри гудуть пророчі,
Наврочують мені.

Нема душі спокою,
Минуле не верну,
Хоч бийся головою
Об кам’яну стіну!

Віщують сиві сови
Мою останню мить.
Як страшно — без любови,
Без тебе в світі жить.

x x x

І знову мука до нестями —
Річ світова усі дива.
Немов овіяна вітрами,
Болить у мене голова.

Немає ради, знову мушу
Приймати це гірке пиття.
О голово! Бентежать душу
Якісь лихі передчуття.

Уже не знатиму спокою,
Хотів того, чи не хотів.
Ну, що робити з головою?
Мовчить консиліум катів.

Неначе в перший день творіння,
Захмарилось небесне тло —
І впала сонця гільйотина,
І кров’ю обрій залило.

x x x

Гаснуть вечірні вогні,
От і кінчається путь.
Всі ці дороги земні
Прямо до Тебе ведуть.

Через багато країн,
Синіх лісів і дібров
Твій невпокорений син
Пізно до Тебе прийшов.

Тихо. Стою на краю
Сяєва і темноти…
Дай мені силу Твою
Людство любити, як Ти.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment