Як фірма «Толочкофф і Син» нагнітає українофобію
На жаль, у нашому далекому від досконалості суспільному житті нині якщо не тотально панують, то часто дають знати про себе спотворені уявлення про цивілізовані загальнолюдські цінності (і все це відбувається у супроводі затятого повторення на київських владних пагорбах декларацій про відданість визначальним принципам Європейського Співтовариства). Особливо це стосується гуманітарної сфери, що в сучасній Україні потрапила у становище заручника міжпартійного, міжкланового, навіть глобального (зокрема в українсько-російських стосунках) протистоянь. Дійшло до того, що під виглядом наукових видань читацькій аудиторії спритні голохвастови та хлестакови підсовують поробки, які Іван Дзюба влучно визначив як “прокислі “щи” (технологія подібних творінь відома: цинічне використання брехні, підтасовка фактів, безсовісне фальшування історії тощо). Хворіють на подібне й чимало періодичних видань, що претендують на респектабельність.
У пропонованих нотатках ідеться також про “нове слово” у вивченні українсько-російських відносин — видання О. Толочка “Киевская Русь и Малороссия в ХІХ веке” (Київ, вид-во Laurus, 2012) та дві публікації у “2000”: П. Толочко “Газета “День” і журнал “Світогляд” про трьох страшних ворогів України” та В. Сіряченка “Как Шнейдеры становятся Шевелевыми”. Об’єднує названі виступи газети один головний герой — українсько-американський лінгвіст Юрій Шевельов (1908—2002), про якого в незалежній Україні написано немало, але трапляються й кореспонденції, повні різних, м’яко кажучи, нісенітниць й інсинуацій, автори яких, не знаючи досконало біографії вченого, прагнуть заплямувати, знеславити видатного лінгвіста і своїх опонентів чи особистостей, які їм чимось не імпонують.
Повторення прізвища Толочко невипадкове: ідеться саме про батька й сина, які на українській науковій ниві віддають перевагу насамперед “вирощуванню” бур’янів.
Віталій АБЛІЦОВ
Моторошно —
не моторошно,
але дивуватися є чому
Спочатку про публікацію науковця-історика-археолога П. Толочка. Не зупинятимемося на його висновках щодо газети “День”, яку він вважає антиросійською (як тут не згадати недавні палкі дискусії щодо відповідальності авторів, які поширюють умисно неправдиву інформацію. Зрозуміло, що не йдеться про карну відповідальність, але, очевидно, повинні бути методи громадського впливу на пасквілянтів. Час, як кажуть, настав!) Обійдемо мовчанкою (але поспівчуваємо об’єктам “суджень” академіка НАНУ) й випади П. Толочка щодо авторитетних науковців, громадських і політичних діячів: Я. Яцківа, М. Поповича, Л. Пирога, Т. Возняка, Ю. Щербака, Л. Кравчука, А. Садового.
Хай до душі П. Толочку волюнтаристська ідея “русского міра”, хай його щирою симпатією є патріарх Московський Кирило, але хто ж йому нав’язує любов до гетьмана І. Мазепи? Живемо, слава Богу, у часи, коли кожен молиться своїм образам.
Автора цієї публікації цікавлять абзаци, у яких ідеться про професора у довоєнний період Харківського, а повоєнний — Гарвардського, пізніше Колумбійського університетів Ю. Шевельова. П. Толочко стверджує: “Як відомо, політична публіцистика не була його фахом”. Наголошує, що Ю. Шевельов за освітою був філологом. Але ж і П. Толочко не публіцист! Йому як археологу-історику за спеціальністю, очевидно, не просто розрізняти жанри літературно-публіцистичної творчості. Саме Ю. Шевельов і дав українській культурі досконалі зразки не лише літературознавчих досліджень, а й публіцистики (рід літератури, що висвітлює актуальні суспільно-політичні проблеми. А з цього виходить, що публіцистична творчість не може бути не політичною).
Щодо конкретних звинувачень П. Толочка на адресу Ю. Шевельова. “Я не переконаний, що в осягненні українсько-російських відносин найавторитетнішим експертом є Юрій Шевельов… Україну він залишив в обозі німецької армії і, природно, не міг бути об’єктивним по відношенню до країни, яку і не вважав своєю. Бо інакше не залишив би її…”
Перше судження хай буде без зауважень, бо яким експертом з української історії є П. Толочко, загальновідомо. До прикладу: саме він був “авторитетом” для тодішнього першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького у питанні про відзначення 1500-річчя Києва 1982 року (пізніше П. Толочко повертався до проблеми віку нашої столиці: сумнівався, формував різні версії…). Коли побачив світ роман І. Білика “Меч Арея”, присвячений давньоруським подіям, П. Толочко з власної ініціативи першим став його упередженим критиком.
Це теж не гріх, а право вибору (хоча П. Толочко іронічно визначає фах: “історик-публіцист”, сам чомусь полюбляє часто з’являтися на сторінках періодичних видань із розмислами на будь-які теми, що можна сміливо друкувати під рубрикою “Чєго-с ізволітє?”).
Щодо цитованого вище абзацу з публікації П. Толочка (особливо: “в обозі німецької армії”), то тут є чим заперечити й спростувати.
Зрозуміло, історик може твердити, що сказане ним є прикладом образного мислення (сталим виразом чи, як висловився б філолог, ідіомою). Але у цьому випадку вираз має політичний зміст, синонімічно близький слову “зрада”. Тим більше, що далі П. Толочко говорить про те, що Ю. Шевельов не вважав країну, де жив (Радянський Союз), своєю.
Щодо останнього — це правда. Ю. Шевельов — німець за походженням, харківська родина якого (мати, сестра і він) була українськомовною і він ніколи не зрікався свого українства. Українськість науковця була результатом його свідомого вибору (останнє двадцятиріччя відкрило нам стільки сюжетів на теми “Що таке патріотизм?”, “Що таке самоідентифікація?”, “Що таке, врешті, вітчизняна історія?”; що, очевидно, краще бути українцем за власним політичним вибором (а не за етнічною належністю), аніж холоднокровним прагматичним космополітом, якого передовсім хвилюють проблеми ніколи (крім в імперських циркулярах та указах, інших витворених бюрократичною братією “документах”) не існуючої Малоросії чи народженого велидержавною маніакальністю якогось “русского міра” тощо.
Українство Ю. Шевельова було глибинним, тож Радянський Союз він ніколи не сприймав як батьківщину, швидше як територію.
Життя Ю. Шевельова було щасливим, коли говорити про нього як науковця (досяг світового визнання: ніхто з вітчизняних учених не зробив того, що вдалося Ю. Шевельову: він увів українську мову в контекст світової славістики, відкрив українські гуманітарні проблеми англомовному науковому співтовариству і т. ін. А от життя Ю. Шевельова-людини було складним і повним тривог, небезпек, погроз і перешкод.
Одним із неординарних епізодів життєпису науковця став його від’їзд із Харкова 6 лютого 1943 року. Саме від’їзд, а не втеча в “обозі німецької армії”, як твердить П. Толочко. Загальновідомо, що Харків кілька разів здавали й захоплювали радянські війська за часів ІІ Світової війни. Толочків “обозний період” стосується кінця серпня 1943 року, коли місто остаточно звільнили від нацистів і тоді з відступаючими частинами Вермахту його справді залишило багато харків’ян.
Чи був інший вибір у Ю. Шевельова?
Не було!
П. Толочко не перший, хто кидає вченому бездоказові звинувачення. До нього це робив І. Білодід, який разом із не менш відомим, як і Ю. Шевельов, славістом Р. Якобсоном безрезультатно намагався переконати світове співтовариство славістів, що Ю. Шевельов — колабораціоніст (співпрацював із нацистськими окупантами). По-перше, коли б це було правдою, учений не одержав би від еміграційної служби права на в’їзд до США, а по-друге, “Ця огидна акція переслідування (Ю. Шевельова. — В. А.) скінчилася слуханням в університетському суді Колумбійського університету, яке завершилося на користь Юрія Володимировича (Ю. Шевельова. — В. А.). (І. Фізер “Мемуари Ю. Шевельова (Юрія Шереха): bildungs roman в автобіографічній іпостасі”. Наукові записки НаУКМА, т. 21, філологічні науки).
У читачів може виникнути питання щодо зимових харківських подій 1943 року. Коротко про це. Викладач Харківського університету Ю. Шевельов через певні обставини залишився в окупованому місті. Якщо хтось скаже, що можна було евакуюватися на схід, то все було не так просто. Харків’яни знали про те, як знищили потяг з евакуйованою харківською інтелігенцією. До того ж, більшість не змогла потрапити на той страшний потяг — у місті панував хаос і паніка. Наприклад, “забула” тодішня влада видатного художника М. Бурачека, який помер у серпні 1942 року в холодній і голодній слобожанській столиці.
Знову-таки належить розширити виднокіл над сказаним. Ю. Шевельов, як етнічний німець (фольксдойче), зголосившись до міської влади, міг би одержати право не тільки на продуктовий пайок і паливо, а й на хлібне місце на якійсь роботі (учений, звісно, знав рідну для нього німецьку мову).
Ю. Шевельов не скористався цими можливостями, бо розумів, що і нова влада не його влада. Інколи він друкувався у місцевій пресі. По війні таємниці з цього не робив — сам опублікував список (менше десятка) видрукуваних статей і рецензій.
Словом, учений розумів, що жити у звільненому радянському Харкові він не зможе ні як звичайний громадянин, ні тим більше як науковець чи педагог. І він вирішив разом із матір’ю емігрувати.
Ось так скрупульозно можна проаналізувати всі випади й безпідставні звинувачення П. Толочка на адресу Ю. Шевельова та інших, про кого йдеться в його публікації. Зупинимося ще на одному абзацові статті історика-археолога. Заперечуючи колоніальне становище України в Російській імперії, вважаючи, що співтворці її (Ф. Прокопович, брати О. та К. Розумовські, В. Кочубей) пишалися тим, що були малоросами (дозволимо зіронізувати: П. Толочко має з ними астральний зв’язок, чи що дає йому право судити про думки названих російських високопосадовців?), історик-археолог кидає звинувачення своїм опонентам, що вони, мовляв, так і не надали йому приклади вихідців з України, які досягли гідного становища в істеблішменті, зокрема, Австро-Угорщини, Польщі та інших держав, до яких у різні періоди належали українські землі.
Спробуємо відповісти за опонентів П. Толочка й у такий спосіб просвітити академіка. В Австро-Угорщині, яка, на відміну від Російської монархії, була традиційною європейською державою з ліберально-демократичною владою, міністром охорони здоров’я (першим у світовій історії) у 1917—1918 роках був І. Горбачевський. У ті ж роки генеральним прокурором Австро-Угорщини був Й. Ганінчак. Ю. Романчук — політик і громадсько-політичний діяч, у 1910—1918 роках був віце-спікером австрійського парламенту (рейхсрату). Генеральських військових звань були удостоєні Й.-М. Вітошинський-Доброволя та Ф. Шепарович. Відомим австрійським політиком був М. Василько. У Польщі сенатором парламенту (віце-маршалком сенату) був А. Горбачевський. Й. Верещинський — київський католицький єпископ — увів до політичного словника поняття “український народ”. Послами й сенаторами у повоєнній Польщі були А. Братунь, І. Павлюк, П. Васильчук, І. Дутчак, С. Мельник, Л. Маркович, С. Біляк, М. Рудницька, Л. Бачинський, А. Горбачевський, О. Кисілевська та інші (цей список можна продовжувати, адже й австрійське, і польське суспільства розвивалися під впливом європейської цивілізації, що передбачає широку участь у політичному та державному житті представників усіх суспільних громад).
Ну не ховає П. Толочко свого москвофільства, то це його особиста справа. Але навіщо ж так вірнопіддано кадити Кремлю фіміам, а європейські проблеми кваліфікувати як крахові? Нинішню кризу у “старому світі” ніхто не заперечує, але ВВП територіально великої сировинно багатої Російської Федерації сьогодні на рівні ВВП маленьких за територією Нідерландів (звідси низький рівень життя у Росії та високий у більшості країн Європи). Лестощі й лицемірство ніколи нікому не приносили добра.
Головне — прокукурікать,
а там хай і не світає
“Співавтор” П. Толочка В. Сіряченко не такий “дипломатично стриманий” як його однодумець, навіть агресивний (про це говорить передусім заголовок його публікації (“Как Шнейдеры становятся Шевелевыми”): ніби все у рамках, але проглядається відповідний натяк…). Шкода тільки, що “правда” його теж не має нічого спільного з реальними фактами (а може, він пише про якогось іншого Ю. Шевельова? Історик-археолог П. Толочко має на увазі Ю. Шевельова — професора-лінгвіста й літературознавця).
Почнемо з прізвища професора. Так, Ю. Шевельов при народженні мав ім’я й прізвище Георгій Шнейдер. Зміна прізвища в російській імперії залежала не від забаганок її підданих (як твердить В. Сіряченко), а дозволялася лише владою. Генерал В. Шнейдер, як і сотні його колег по армії, 1916 року змінив прізвище на Шевельов за розпорядженням імператора, оскільки під час І Світової війни у солдатських масах утвердилося переконання, що російська армія тому програє, що значною кількістю її дивізій і полків командували етнічні німці (немало було їх і в оточенні царя).
Далі: генерал В. Шевельов був учасником І Світової війни. Його доля невідома і тому твердження В. Сіряченка про участь генерала у громадянській війні бездоказова (може, правда, В. Сіряченко знає про це краще російських військових архівів?) Є інформація, що В. Шнейдер опинився в еміграції в Югославії (тоді — Королівстві сербів, хорватів і словенців), але вона потребує додаткових уточнень.
Щодо стосунків Ю. Шевельова і О. Гончара, то тут В. Сіряченко знову ж таки дезінформує читачів (складається враження, що він навіть оглядово не знайомий із численними публікаціями на цю тему. Можна ж розгорнути хоча б опубліковані сьогодні Щоденники О. Гончара на сторінці 574 та інших.
Брак інформації про обраного для критики опонента В. Сіряченко компенсується офіційними повідомленнями воєнного часу та післявоєнного періоду, які до Ю. Шевельова не мають жодного стосунку. Жодних од про марш німецьких військ на схід Ю. Шевельов не публікував (як не видавав Ю. Шевельов і книжки “З історії незакінченої війни” — це зробили на свій розсуд після смерті професора О. Забужко та Л. Масенко. Тут варто говорити про моральність даного рішення названими особами: перевидавати твори вченого треба, але давати провокативні назви тим книгам ніхто не має права), як не має видатний науковець жодного стосунку і до інших “відкриттів” В. Сіряченка (якщо все наговорене ним скласти разом, то професор заслуговує мінімум бути серед покараних Нюрнберзьким судом).
Те саме враження (повне незнання матеріалу!) демонструє останній і щодо життя і творчості Олеся Гончара. Війну автор “Прапороносців” закінчив у Празі, а не в Берліні.
Толочковому співавтору Ю. Шевельова та О. Гончара мало. Він робить інше “сенсаційне” відкриття: виявляється, лінгвіст Р. Якобсон був другом В. Маяковського (?!). Вірш останнього присвячений дипломату І. Нетте, а відомий учений лише згадується у ньому.
Про “звинувачення” Ю. Шевельова у колабораціонізмі вже йшлося вище. Треба лише додати, що професор охоче пристав на пропозицію викладати в Колумбійському університеті, бо там були більші можливості, як він вважав, ніж у Гарвардському університеті, для його досліджень і літературознавчої творчості.
Не один рік я збирав матеріали для дослідження, присвяченого непростим стосункам Ю. Шевельова та О. Гончара (професора і його улюбленого студента в Харківському університеті). Прочитав написане П. Толочком і В. Сіряченком і вкотре переконався, що витратив час недаремно. Опублікована нещодавно книга “Діалог через океан” знайде своїх читачів, котрі неупереджено відкриють для себе сторінки їхніх життєписів і творчості. А опоненти? Вони теж потрібні. Але гідні й, головне, компетентні та позбавлені ідеологічних шор.
Багато галасу знічев’я
Кажуть, що випадковостей у світі мало. Очевидно, що так. Наприклад, є варіанти прислів’я, винесеного у назву цього розділу: за онучу збили бучу; сваряться за міх, а в міху нічого немає; з великої хмари та малий дощ; не стільки млива, скільки дива.
І кожний варіант народної мудрості міг би стати заголовком останнього розділу наших нотаток.
Отже, далі говоритимемо про О. Толочка. Точніше, його опус “Киевская Русь и Малороссия в ХІХ веке”. В Інтернеті є відеоінтерв’ю автора, промова якого пересипана висловами: “австрійський історик Михайло Грушевський”, “українці ніколи не претендували на києво-руську спадщину” і т. ін. Словом, завжди була Малоросія, була Великоросія, але ніколи не Україна.
Зрозуміло, що, розгорнувши книгу, відразу ж чуєш запах нафталіну. І тому місце опусу О. Толочка, очевидно, на полиці з виданнями, котрі часто тиражує харківське видавництво “Фоліо” (то поробки Д. Яневського в серії “Проект “Україна”, то нарис-пародія, присвячена одіозному Д. Табачнику в серії “Знамениті українці”, то ще щось… Уявляєте? Українофоб Д. Табачник — знаменитий українець (?!).
Щоб читачі краще зрозуміли, про що йдеться, подамо кілька цитат із другої глави видання О. Толочка “Россия “открывает” Украину”, в якій автор представляє читачам враження росіян-мандрівників від українців ХІХ століття: “Хохол по природе, кажется, сотворен на то, чтоб пахать землю, потеть, гореть на солнце… Я с ним говорил. Он знает плуг, вола, скирд, горелку, и вот весь его лексикон… он охотно сносит всякую судьбу и всякий труд, только нужно его погонять беспрестанно; ибо он очень ленив: на одной минуте пять раз и вол и он заснут и проснутся… Хохла трудно было бы отделить от Негра во всех отношениях; один преет около сахару, другой около хлеба”. “Я уверен, что всякое животное имеет также свои увеселения. Один Малороссиянин и скот его, вол, работают, когда не спят, и спят, когда не работают” (стор. 103—104). “Вол есть живое изображение Хохла, который также скотен и ленив” (стор. 105). “Я вижу с утра до вечера движущихся волов, пустые хаты под соломой и ленивых Хохлов, возбуждаемых к деятельности плеткой” (стор. 109).
“Россия “открывает” Украину” майже на 100 сторінках (від 49 до 133. Загалом у виданні 254 сторінки. Отже, можна вважати, що це (у всякому разі за обсягом) центральний розділ опусу. Ми вже згадували визначення Івана Дзюби — “прокислі “щи”, що адресовані Д. Табачнику — відомому галичанофобу і теж, як О. Толочко та Д. Яневський, “доктору наук”. Як бачимо, неважко переконатися, що О. Толочко в українофобстві пішов далі свого однодумця, якого навіть товариші по партії та уряду називають “дешевим клоуном, бюджетним ворюгою” (Б. Колесников: “Что он вообще делать умеет, кроме того как книжки и картины из и так небогатых украинских музеев тырить” (“Обозреватель”, 12.04.2010).
Ознайомивши читачів із “захопленим” сприйняттям типових образів представників народу — “меншого брата”, які так старанно дібрав О. Толочко, цитуючи московських і петербурзьких вельмож-кріпосників (власників сотень тисяч десятин землі та десятків тисяч рабів-селян), автор-“дослідник” доходить висновку: “Малороссия — страна новая, здесь все не старше ХVІІ века. Российские путешественники, подобно европейским туристам в Италии и Греции, чувствуют свое, а не аборигенов, право на немногочисленные материальные памятники домонгольских времен. Для нас важно, что такой образ Украины становится убеждением самих украинцев… Успех подобного образа Украины, населенной “племенем поющих и танцующих”, — твердить горе-історик і додає, що Україна бачиться росіянами як колиска “православия и русской культуры, чистой, не испорченного влияниями западной цивилизации славянства, символа русской воинской славы, гражданской доблести и свободолюбия”.
Зрозуміло, що кожен добирає аргументи на свій розсуд, але крім людиноненависницьких відгуків про наш народ московських можновладців є загальновідомі оцінки українців, що належать видатним європейцям французам Вольтеру і П. Меріме, німцям Й. Гердеру і Й. Колю, арабському вченому П. Алепському та багатьом іншим. “Україна завжди прагнула до свободи”, — писав у “Історії Карла ХІІ” Вольтер.
Між іншим, коли б О. Толочко був об’єктивним у своїх писаннях, то знайшов би достатньо добрих слів, якими відгукувалися про українців російські історики й письменники й інші відомі діячі Москви та Петербурга.
В інших главах опусу О.Толочко передовсім прагне переконати читачів, що у вітчизняній історії ніколи не було місця для Руси Київської (літописи, думи для псевдоісторика не існують). Власне, це і є визначальна ідея автора видання. Тому закономірно, що М. Грушевський для нього австрійський історик. Логічно, що толочківський опус завершує розділ, присвячений відомій дискусії М. Максимовича (Київ) та М. Погодіна (Москва). Останній затято переконував, що український народ прийшов на дніпровські береги із заходу, що Московія (на багатьох історичних мапах — Татарія) заселена киянами-руськими і що саме вона спадкоємиця києво-руської спадщини тощо.
Історик М. Максимович спростував погодінські “екзерсиси” і відстоював тисячолітню тяглість української історії. М. Грушевський, В. Антонович, М. Костомаров та їхні послідовники науково підтвердили й розвинули ці висновки. Більше того, утвердили їх в українській суспільній свідомості.
У підсумку цих нотаток (історики, очевидно ж, дадуть фахову оцінку “Рождению Малороссии из духа путешествий” и “боям за киево-русскую историю” — двом лейтмотивам видання О. Толочка, як наголошено в анотації книги) є підстави висловити припущення, що маємо перед собою не суперечливу, а як кажуть, “сиру” книжку — недопрацьовану, наспіх зверстану з нездарно скомпонованим апаратом. Світлою плямою опусу є хіба що п’ята глава — “Старосветские помещики”, але вона не рятує нещасне видання.
Як не зауважити, що подібні невдачі на видавничій ниві переслідують Толочка-старшого. Може, це тому, що й батько, й син, відчужившись від землі, на якій народилися, втратили здатність давати об’єктивну оцінку і собі, і власній “творчості”? Особливо це стосується Толочка-молодшого. Невідомо за які заслуги “возвеличений” до члена-кореспондента, він амікошонськи ставиться до М. Грушевського (фантазує, що майбутній видатний науковець випадково не тільки обрав собі фах дослідника української історії, а й відкрив у собі українця (?!). Зрозуміло, що русофільство Толочкоффих штовхнуло автора розглянутого опусу порівнювати “Історію Украини-Руси” М. Грушевського й “Историю государства Российского” М. Карамзіна.
Здається, це нашим читачам зробити неважко: до 1721 року, коли Петро І проголосив створення Російської імперії, північні території були відомі у світі як Татарія, Московія тощо. Але ніяк не Росія! У М. Карамзіна Росія стала давнішою від Русі (перша згадка про Русь з’явилася у Бертинській хроніці 839 року). Чому дивуватися, коли сьогодні навіть Хрещення Русі відзначається переважно у Москві, а не в Києві, а Новгород став старішим за Київ (?!). До речі, Карамзінська “История…” стала настільною книгою московських можновладців лише після розпаду СРСР, коли виникла потреба у формуванні російської національної ідеї. До цього вона справедливо вважалася популярним белетризованим варіантом читання про історію територій від Балтики до Сходу.
Не “потурає” О. Толочко й М. Максимовичу, і всім вітчизняним історикам, про яких говорить у виданні. Очевидно, давати діячам минулого свою “суддівську” оцінку — звичка автора (зауважмо, погана звичка).
Ось і виходить, що з одного боку й справді багато галасу знічев’я не буває, але з другого, хочемо чи ні, обов’язково треба давати відповідь невігласам-українофобам, бо не тільки Європу, й Україну можемо втратити.
P. S.
“Украинская история возникла на рубеже ХІХ—ХХ веков…” (?!)
Як розуміти подібні “відкриття” О. Толочка, якими рясніє його опус? Може, це пояснить натхненник (якщо вірити автору) видання Г. Касьянов? Колись цей історик видав гідну книгу “Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років” (К., 1995). А, може, відгукнеться з Москви О. Міллєр — ще один історик-нахненник розглянутого опусу?
Зауважмо, що видання О. Толочка — перша ластівка анонсованої серії “Золотые ворота” (є ж фолівські серії “Проект “Україна” чи “Знамениті українці”). Якими будуть наступні опуси-поробки, передбачити неважко: вони ж виринають із тіні Золотих воріт Києва — “батьківщини” велокоросів, у що свято вірить за заповітом батька О. Толочко.
