За покликом духу і серця

1Ганна КОЗАЧЕНКО,
член правління Українського фонду культури

“Древо життя” Петра Печорного лаконічне до знаковості, збурює безліч думок своєю несподіваною, загадковою простотою. Описаний видатним мистецтвознавцем Володимиром Підгорою, цей твір залишає ємкий емоційний простір для подальших філософських міркувань. Перед нами Козак-вершник у розгалуженій кроні, де гілки — триголовий змій із ознаками чоловічого й жіночого начал. Подібний до корони головний убір і гілка-змієнятко, що на них зустрічний вітер випробувань хилить Козака — уособлення всього нашого народу, сприймається і як матеріальна частина в світобудові. Стовбур того Древа Життя прикрашений переважно солярними знаками, відомими з розкопок близької нам трипільської культури та інших культур світу. Хоч вітер — в обличчя, козак не мружить очі перед повітряною навалою, а вперта зморшка між бровами видає незламність і непохитність його духу. Босий, без шаблі чи пістоля в оточенні зла, він озброєний вірою, яку не зламають жодні випробування. Зміїні голови древа наче усміхаються — мовляв, спокусилася першолюдина плодом із древа Пізнання Добра і Зла, тож і гартує свій дух, набуває знання і досвіду із покоління в покоління все людство, щоб уже свідомо повернутися туди, де є тільки Любов і Світло. Цей твір не виходить із пам’яті.
Петро Печорний, народний художник України, здобував мистецьку освіту зокрема й у Вищому художньо-промисловому училищі імені Віри Мухіної. Непереможна жага знань змушувала його досліджувати, вивчати шедеври світового мистецтва, зібрані в Ермітажі. Так він опановував форму.
Його студентські роботи виставляли на кількох виставках, на міжнародних також. Учителі (в Києві й згодом у Пітері) відзначали пройняті національним духом твори талановитого студента. Він обрав кераміку, тому що вона обрала його, і ніколи не пожалкував про свій вибір. Хоча і графіка, завжди позначена монументальним баченням митця, — цілком самодостатня в багатющому доробку Петра Печорного.
Петро Печорний ніколи не кривив душею і не принижувався до підлабузництва перед можновладцями. Звісно, і друзів, і дрібних заздрісників, і відвертих і таємних ворогів йому ніколи не бракувало. Якось виконавці з радянської держбезпеки побили на череп’я готову до виставки колекцію майстра — через те, що його твори високо оцінила канадська спільнота. Не зламали впертого митця — не вклонився владі. Шевченкове “караюсь, мучуся… але не каюсь”, видно, є прихованим девізом художника, бо в горнилі всіх гірких життєвих випробувань починалася кожна  нова смуга-сходинка у творчості Петра Печорного.
Сіверський козак із села Роїще під Черніговом, відомого довгожителями, Петро Печорний могуть, дану природою, сприймає як засіб для творчості. Не кожному, як керамісту, під силу вергати вологу глину й на око, а не тільки приладами, визначати температуру вогню в печі, щоб набула міцності дивовижно-карколомна чи лаконічно-вишукана гончарна форма, і попливли кольорово солі металів у вогненному кратері печі: трохи не вгадаєш — і пропала робота… Ні орнамент, ні серйозне графічне зображення, що у вогні набуває чітко визначених художником кольорів, над якими й сторіччя не владні, у творах Петра Печорного не виходять з-під його мистецької влади.
Мені доводилося бачити, як, не відриваючи руки від паперу, він миттєво створив фломастером складний малюнок. Рука його творить завжди тільки нове. Іноді здається, що користується митець підказками з понадхмарного світу, коли ліпить чудернацьких своїх персонажів чи вивищує керамічну композицію з багатьма деталями, як, скажімо, “Сила життя”, надаючи їй монументальності. Таке враження, що у кераміці  для Петра Печорного немає нічого неможливого. Втім, якщо в багатющій творчості художника вирізнити саму лише графіку, будьмо чесними, — він однак увійшов би своїм доробком у скарбницю українського і світового мистецтва.
Ескізи до великих, я б сказала, величезних тарелей на теми Шевченкових творів можна розглядати як самодостатні, завершені зразки, гідні поваги й захоплення. Але ж митець ускладнює собі завдання і переводить їх у кераміку. Чаклунством у вогні кольорові розписи на тарелях (завбільшки таких, що й у піч ніхто інший із керамістів не зумів би, не пошкодивши, вмістити) Петро Печорний оживив і увічнив ілюстрації до Шевченкових шедеврів. Бо кераміка здатна й через тисячоліття зберегти фактуру і колір, може увічнити Вічне.
Митець іноді користується підказками. І коли відсторонишся і узагальниш його величезний творчий доробок, починаєш розуміти, що покровителем художника є сам Тарас Шевченко. Не випадково ж у місті на Неві перетиналися їхні стежки-дороги — тільки розведені в часі спіраллю історичного сходження. Не випадково уся без винятку творчість народного художника пройнята виключно українським духом.
Петро Печорний не цурається заслуженої слави. Його багаторічна творчість вирізняється в українському образотворчому мистецтві й водночас вирізняє українське образотворче мистецтво серед мистецтв інших народів. Космогонізм прадавнього, дохристиянського пантеону й ідея Всесвітньої Любові, котра керує Всесвітом, не суперечать — доповнюють одна одну в творчості видатного митця. “Традиція для мене — як дух, а форми я шукаю в природі”, — невтомно пояснює художник. Але ж ті 30 великих тарелей — керамічне відлуння Тарасових рядків, які зустрічалися з глядачами в Українському фонді культури й Державному інституті декоративно-ужиткового мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, де передає молодим свої знання Петро Печорний, і які взимку будуть представлені в Національному музеї Шевченка в Києві, є значним окремим доробком у цілісній творчості митця.
Багато талановитих художників ілюстрували Шевченків “Кобзар”, але не всім відкривала свою суть ця дивовижна книжка. Петро Печорний після чудових серій декоративних тарелей на теми билин і подвигів історичних героїв, який першим відродив образ Козака Мамая в українському образотворчому мистецтві (про це призабули), з Шевченком розмовляє тільки “на Ви”. Ця шаноба виявилася і в таких “не прикладних”, “не ужиткових”, щедрих розмірах керамічної серії. Важкі, надійні, вони не оселяться в звичайному помешканні (а новітні маєтки не оберуть собі за житло — не такий у них дух!), але повинні бути з людьми, бо їх хочеться бачити знову і знову.
Маю надію, що для них знайдеться місце в постійній експозиції Національного музею Тараса Шевченка в Києві й після виставки, запланованої на 18 січня наступного року. Вірю, що світ побачить і новий “Кобзар” з подвійними — графічними і керамічними (у фото) ілюстраціями Петра Печорного. Адже “Кобзар”, подібно до “Біблії”, пізнавати і пізнавати передусім нам і наступним поколінням.
Якщо іконостаси творять на замовлення, для конкретних церков, то проілюстровані в техніці кераміки вірші Тараса Шевченка з’явилися на світ за покликом духу і серця 80-річного митця. Великий Кобзар їх схвалив.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment