Ми натовп спокушених самогубців чи?..

img_1458Новина, що Олег Чорногуз не “претендент на папаху”, бо всі його високопосадові “папахи” залишилися у бурхливому й непевному ХХ столітті, а реальний претендент на Шевченківську премію 2013 року в номінації “Публіцистика”, сколихнула діаспорний український пласт в Америці, не обминувши й мене. Бо в чужині знаємо ми свого земляка як одного з найпослідовніших оборонців української ідентичності в Україні, який міцно тримає у вітчизняній публіцистиці на озброєнні найпотужніші ракетні сили сатири і гумору.
Вступити з Чорногузом у публічну полеміку з питань національної духовності, історії, культури і релігії сьогодні може хіба що якийсь спеціалізований інститут у повному складі (включаючи й прибиральниць), а не якийсь один “лабораторний” учений чи найнятий певними політичними силами бульварний демагог… Сила таланту, глибинні знання світових культур та віра у сонячну цілющість слова ставлять Чорногуза на пагорб творчих велетнів, які обіцяють довгий вік не лише собі і своєму слову, а й усьому розумному, доброму і працьовитому, що тільки може принести щастя Вітчизні і її народу.
Іларіон ХЕЙЛИК
Warren, NJ, USA США

Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА

Відкрив для себе ім’я Олега Чорногуза я давненько. І прийшов він у моє серце спочатку зі сторінок українських часописів в Америці: “Свободи”, “Нової газети”, “Америки”, де друкувалися і друкуються його запальні, емоційні й доволі саркастичні актуальні статті. Крім його “Аристократа…” та “Претендентів на папаху” прочитав я англійською і його роман “Ремезове болото” та кілька надзвичайно веселих новел у перекладі Анатолія Біленка та Роми Франко з Канади.
А оце кілька тижнів тому приятель із Дніпропетровська привіз мені новий публіцистичний роман Олега Чорногуза “Самогубець за покликанням”, висунутий на здобуття Шевченківської премії.
Одразу скажу, що нічого подібного я досі не читав. Автор зазначив, що це сатиричний роман-засторога. Мені ж, коли я почав вчитуватися, здалося, що це ще й глибоко філософський роман. Це публіцистичний роман наших століть. Від нього віє якоюсь загадковістю, хочете, магією і таємничістю — при нашій буденності та драматичній реальності. Ти весь час відчуваєш, ніби за кадрами фільму проступає чіткий підтекст і часто не розумієш, чому не вловлюєш глибин його істини, яка нібито й на поверхні і водночас — у надрах планетарної душі.
У цьому романі, як у жодному іншому, які мені довелося читати, чітко сказано, що ми подібні до Бога, очевидно, тільки ззовні. Але наш внутрішній світ, починаючи від епохи неандертальців, зовсім не змінився. Ми майже не еволюціонували, прикриваючись науково-технічними винаходами. Бо насправді найбільш нищівний і найбільш “радіоактивний” людський винахід — це гроші.
Нас ніколи не полишають гроші, жадібність і жорстокість; зодягнені в ледачу розкіш, вони і досі прикривають лише байдужість спорожнілої душі, яка топче на планеті все живе і Боже.
У романі час від часу з’являється Той. Той, хто живе вічно з нами. Той, що нас вічно спокушає і ми вічно спокушаємося собі на погибель. І навіть якщо й усвідомлюємо це — спокуса  така велика, що ми, ризикуючи власним життям, все одно не відмовляємося від неї.
У романі, ніби між іншим, проходить дві паралелі: від печер диких неандертальців — до сучасного супермаркету. Той, вічно живий Той, що ходить, мов привид, нашою планетою і спокушає людей, щоб вони йшли не тим шляхом, який для нас обрав Бог, а часто йдемо тим, на який штовхає нас Сатана. І ми покоління за поколінням і ходимо однією й тією ж дорогою, якою вже не раз проходили, роблячи ті самі помилки на шляху до чергової циклічності — загибелі. Апокаліпсису! Аби все почати спочатку у своїй потворній повторності…
Здавалося б, дрібнички: Той, загадковий і незрозумілий Той, кладе перед неандертальцем три шкури мамонта: маленьку, середню та велику, і нетерпляче чекає, яку ж вибере неандерталець. Він, не задумуючись, тягне у свою печеру найбільшу. Вона не входить у вузький прохід. Та й не потрібна йому така велика шкура! Але, але, але… Аж поки його за ту шкуру біля самого входу до печери не вбивають одноплеменці. Убивають, замість допомогти йому втягнути ту шкуру в його примітивне житло.
Щось подібне відбувається і в наші дні. Так, це справді роман-гіпербола, роман-пересторога! Але яка?!
Той приходить до супермаркету, наче міфологічний персонаж, виставляє перед найдобрішою людиною три найсучасніші та наймодніші авто і кладе на сидіння кожного з них море готівки: у найдешевший автомобіль — 1 мільйон доларів, у авто середньої вартості — 2 мільйони, у найдорожчий — 3, і каже тому, хто в супермаркеті заплатив за нього, щоб Той зміг купити паляницю, що він дарує йому з вдячності будь-який із цих трьох авто. Цьому випадковому стрічному, цьому доброму диваку — Маркові. Марко вибирає, як і неандерталець, найдорожчу автомашину з найбільшою сумою грошей і від’їздить до себе у село. Там учора ще бідному, порядному трудівникові односельці тепер заздрять і ненавидять його по-чорному. З неприхованою неприязню ставляться навіть родичі. Один із дядьків, що сидять на лавочці недалеко від Маркової хати, каже:
— Тепер Марка неодмінно задушать, а хату спалять! Разом з машиною…
І він як у воду дивився. Так воно і трапилося: з великими грішми прийшло в учорашню бідову хату і велике горе. Прийшов неспокій і Той, що ходить планетою, саме цим прикладом ніби застерігає нас: не тим шляхом йдете, люди. Схаменіться! Гроші вигадав Сатана. Гроші небу не потрібні. Небу потрібна чистота, а вам — чесноти, якими усіх вас нагородив Господь Бог, і від яких ви добровільно відмовилися, маючи право вибору…
Чи не на кожній сторінці час від часу поруч із головним героєм, в якого від тих грошей — диявольського винаходу людства — усе життя іде шкереберть, з’являється ще один загадковий тип — банкір Кудрик з пахучою серветкою… Він вдає із себе естета, доктора естетичних наук, диплом якого куплено за ті самі гроші. Саме цю серветку запам’ятав біля унітаза головний герой роману Василько-Баз, якому встромляли голову в унітаз, накладали гарячі обручі, стискуючи череп, і допитували, де ті гроші, що він отримав від вічного Тоя? І за цією пахучою серветкою банкіра, якому він приніс у позичку гроші, він упізнав того, хто його “мочив”… Василько-Баз усе зрозумів. Зрозумів, але нічого не вдіяв з тією людиною, яка могла його й осліпити (ще одна паралель чи не з теребовлянським князем Васильком?). Баз усе зрозумів, зрозумів, хто йому на голову чіпляв гарячі “тернові вінки” (ще одна паралель чи не з Ісусом — автор не дає на ці запитання простих відповідей — він залишає таке право нам, читачам), хто її, голову, охолоджував в унітазі і знову занурював, стискав пекучими обручами.
І він, Баз, тепер із цією людиною співпрацює. Він не виявляє принциповості й не заявляє, куди слід, бо знає: його або вб’ють, або він ніколи не знайде Правди, а олігарха, який має власний банк, ніколи свої ж не осудять. І він самотужки “осуджує” Кудрика: викрадає його і розігрує жорстоку комедію на дачі у свого приятеля Аліка Мітрідата. Мітрідата-дивака, який живе в постійному страху. Він весь час боїться, що його отруять і тому вживає з кавою миш’як. І все ж його отруюють. Але не миш’яком, а отруйними грибами. Через Мітрідатові ресторани, дачі, бізнес…
Кудрик підозрює, що Василько-Баз знає, хто на його голову накладав обручі, і саме тому банкір хоче з цим покінчити раз і назавжди. Або банкір, або ще один персонаж Тод, який позичив у Василька багато грошей, призначають Базу день його власних похорон. Напередодні вони привозять на дачу Васильку елітну труну з кондиціонером у вигляді найсучаснішого автомобіля, в якому він має підірватися. Людину хочуть знищити лише за доброту, якої не можуть пробачити…
Знаковий публіцистичний роман Чорногуза читається зі смутком, гіркотою і запахом перцю у ніздрях. У ньому є все, і дістається тут кожному.
Кого возвеличує в своєму романі автор — то це просту людину. Навіть ту, яка через таке паскудне життя змушена була скотитися у соціальну яму, живучи з бродячими собаками в коробках з-під цигарок. Таким є безхатько, такими є Дві Пари Шпильок у високих черевичках на струнких ніжках. Дві повії, які ще зберегли у собі залишки чеснот і розуміючи біду Василька, в яку він потрапив, рятують його від смерті, бо й самі ходять весь час під дамокловим мечем…
Роман надзвичайно цікавий. Інколи він викликає якийсь внутрішній спротив, хочеться відкласти і далі не читати. Стає моторошно. Але за годину-другу ти відчуваєш його загадковість і магію. Вони знову притягують тебе до сторінок цього знаного і незнаного світу, в якому ми блукаємо і блудимо, ніби у вічній темряві царства грошей. Ти намагаєшся ввійти в душу автора і зрозуміти, що ж він хотів цим романом сказати людству? Я не обмовився. Саме людству. І автор ніби підказує нам: погляньте на китів. Чому вони викидаються на берег і хочуть — здорові й цілісінькі — покінчити життя самогубством? Чи не в них випадково оживає генна пам’ять страшного минулого? Чи не їхні попередники, бува, не пережили того, що нині переживають вони, коли чують чергові атомні і ядерні випробовування у воді, на землі, під землею і в небі?! Вдруге вони цього страху не хочуть зазнавати і свідомо йдуть на загибель. Так само чинить з перших сторінок роману і Василько. Він також хоче покінчити з цим диким життям, тож піднімається на міст, щоб полетіти з нього вниз головою. Але переживає не через власну смерть, а щоб після смерті не осудили його. Типовий совісний українець! Він переймається лише одним: щоб випадково не впасти, стрибаючи з моста у воду, на чисту палубу корабля, яку матрос щойно вимив до блиску. Він переживає за працю матроса, а не за власне життя. Переживає, щоб моряк не сказав:
— Не міг упасти за борт?! Так запаскудив палубу, яку я щойно вимив до блиску. Хоч бери і пройдися по ній з носовичком. Тепер знову витирай і драй через цього ідіота!..
А на закінчення скажу: це український роман. Глибоко український за своєю ментальністю, психологією, характерами. Хоча на перший погляд — всепланетарний. Яскраве свідченням цього — загадкова й утаємничена кінцівка твору, де Василько востаннє зустрічається з Ним. Той знову прийшов до супермаркету і знову почав дарувати новій своїй жертві три такі самі автомашини з такими ж сумами грошей у них.
“Я обернувся… Але Його ніде не було. Його ніде не було… На його місці сидів великий пес з розумними очима… Він дивився на мене, я дивився на нього… Я не бачив навколо себе жодної людини… Навколо тільки автомобілі… Тисячі автомобілів… Мільйони автомобілів… Я ще раз глянув на пса. Пес сидів. Пес сидів і дивився на мене. Я не міг повірити своїм очам. Просто не міг повірити, бо я такого ніколи не бачив. Пес сидів на задніх лапах, дивився мені в очі. І плакав. Плакав великими сльозами. Великими, як його очі”.
“Самогубець за покликанням” — це роман, до якого автор ішов усе своє творче життя. Гострота глобальних проблем, змальованих у публіцистичних епізодах “дикого” сучасного українського життя, в яке “брудні” гроші ввірвалися разом з українською незалежністю з люттю божевільної левиці, ставить і не менш гостре запитання: ми — український народ чи натовп спокушених самогубців без майбутнього?
Певен, що публіцистичний твір такої “високовольтної” напруги достойний найвищої Шевченківської премії! І це щира думка українців США та Канади. Вірю, що роман “Самогубець за покликанням” буде перекладений англійською, як і попередні романи Олега Чорногуза. Адже такий переклад — це пошук міжнародної відповіді на ті виклики, що постали нині перед світом і Україною.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment