Непроминущий Микола Куліш

До 120-річчя з дня народження видатного драматурга, генія українського Розстріляного відродження

Петро АНТОНЕНКО

Ювілей в Інституті екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення відзначили постановкою відомої п’єси Миколи Куліша “Мина Мазайло”. Директор інституту, відомий кінорежисер, заслужений діяч мистецтв України Василь Вітер як художній керівник випускного 4 курсу режисерів телебачення, запропонував своїм студентам зіграти цю комедію.
Постановку здійснив заслужений артист України Віталій Савчук (учень видатної актриси Валентини Чистякової, дружини Леся Курбаса), у недавньому минулому — відомий театральний актор, нині викладає акторську майстерність в Інституті. Його режисерська робота виявилася блискучою. Та й справа ця для нього не нова: рік тому Савчук поставив в Інституті з попереднім випускним курсом ще одну п’єсу Куліша — комедію “Отак загинув Гуска”.
Знаково, що ці чотири грудневі вечори поспіль “Мину Мазайла” грали у столичному центрі Леся Курбаса.
Драматург Куліш актуальний завжди. Адже в людських характерах, вчинках, стосунках за ці роки майже нічого не змінилося. Більш ніж переконливо це передав прекрасний акторський ансамбль. Арсеній Бортник у головній ролі органічно перевтілився у недорікуватого Мазайла. Цікавий режисерський хід — доручити жіночу роль вчительки “російського проізношенія” Баронової-Казино чоловікові. Дмитро Забарило прекрасно впорався з нею. А знаменита Тьотя Мотя з українського Курська (Олена Марченко) з її гаслом “Всє ми — русскіє люді” (чим не нинішнє гасло про “русскій мір”) і коронною фразою “І ваабщє, лучше бить ізнасілованой, чєм украінізірованой”. А Дядько Тарас, цей балакун із його вічними хилитаннями в різні боки, його голосуванням “упівруки” на сімейній раді щодо зміни Мазайлом свого прізвища — начебто і “за”, а наче й “проти”, з його фразою: “Так я ще тут потрібен чи ні?” Та звісно ж, потрібен. І тьотімоті, і дядькитараси затребувані й сьогодні. І саме вони — тло для новітніх мин мазайлів, ладних замінити на чужий лад не лише прізвища, а й душу. Тому блискучий трагіфарс Куліша про цих нікчем без роду-племені, які інфікують усе довкола, такий непроминущий і актуальний.
Дивно, що саме сьогодні вистави Куліша рідко радують глядача. Про це також — у коротких інтерв’ю нашій газеті.

Василь ВІТЕР, заслужений діяч мистецтв України:
— Чому режисерам важливо бути й акторами?
— Режисура взагалі готується через акторську майстерність. Режисери повинні вміти працювати з виконавцями, розуміти їхній внутрішній світ. Протягом чотирьох років наші студенти-режисери вивчають різні етапи майстерності актора. Ставимо уривки тих чи інших вистав, повноцінні вистави.
Нещодавно ми з моїми студентами їздили з акторськими програмами в Італію, давали майстер-класи, брали участь у Міжнародному фестивалі в Монте-Качіні, де отримали високу оцінку.
— Чому Куліш так мало йде в театрах?
— Вважаю, потенціал Куліша ще не відкрито, по-справжньому драматурга ще не зрозуміли. На мій погляд, це драматург світового масштабу, рівня Чехова, Шекспіра. Куліш глибокий, а сьогодні час водевілів.
Лесь ТАНЮК, заслужений діяч мистецтв України, багатолітній голова Національної спілки театральних діячів:
— Ваші враження від цієї вистави?
— Гарна вистава, цікава гра акторів, режисура, шанобливе ставлення до тексту п’єси.
— Ваша режисерська, літературна діяльність міцно пов’язана з іменем Куліша.
— Гордий тим, що відновив для нашого мистецтва один із шедеврів драматурга — практично втрачену драму “Маклена Грасса”. На початку 60-х як режисер поставив цю п’єсу, відновивши її текст за рукописами, що збереглися у виконавців головних ролей — Крушельницького, Ужвій, інших корифеїв сцени. Свого часу я підготував і видав двотомне зібрання творів Куліша, найповніше і сьогодні.
А з постановкою Куліша було всяке. Навесні 1988 року я поставив “Мину Мазайла” на сцені Київського молодого театру. Прем’єра мала відбутися у Львові. Там уже продали квитки на кілька перших вистав. Однак в останній момент міністр культури України заборонив нашому театру ці гастролі.
— Дивно, адже понад 30 років тому Куліша реабілітували, це було наприкінці 80-х, тривала горбачовська перебудова.
— Яку дуже легко могли й згорнути. Саме в той момент у газеті “Правда” з’явився сумновідомий лист такої собі Ніни Андрєєвої “Не могу поступиться принципами”, який дехто хутко сприйняв як кінець перебудови.
— Як відкат до застою і мало не сталінізму?
— А в Україні на це реагували швидко. Почалися масові звільнення з роботи, насамперед у середовищі інтелігенції. Під цей “відкат” потрапила й наша вистава.
Першими драматурга по-справжньому оцінили українці діаспори, які ще в 40-ві роки ХХ ст. ставили його п’єси за кордоном.
А до цього драматурга примітивно трактували лише як автора п’єси “97” про куркулів і комнезамівців.
В останні десятиліття Куліш таки повернувся на нашу сцену. Гарні вистави зробив у Львові та Тернополі Федір Стригун, зокрема поставив знаменитого “Народного Малахія”, де зіграв головну роль. Були цікаві вистави й в інших областях. На жаль, нині Куліш знову дуже мало ставиться, на столичній сцені також. Геніальний драматург чекає на нове відкриття і прочитання.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment