Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Ти той вулкан, що вийшов
з моря
І сам для себе став землею.
Л. Полтава
Син репресованого батька Леонід Полтава, він же Єнсен (справжнє прізвище Пархомович) опинився в одному з остарбайтерівських таборів Німеччини, коли йому було трохи за двадцять.
Гітлерівська військова машина вже починала, як мовиться, пробуксовувати, але до капітуляції було ще далеко.
Хлопець з Полтавщини, який уже відчув смак друкованого слова, виступав у періодиці, листувався з М. Рильським, 16 листів якого згоріли потім “у бараці десь біля Юнгфернгайде”, жадібно всотував нові враження, що стали невдовзі книжкою “За мурами Берліну”.
Книжкою, як для початківця, зрілою, перейнятою духом незалежності і критицизму.
Цей дух лишиться, коли й завершиться війна і поетові випаде побувати в різних країнах.
Ні захвату, ні замилування — тільки груба реальність під прицілом спостережливого ока.
Вирвавшись з однієї неволі, поет побачив неволю іншу і вчинив над нею суд по свіжих слідах.
Цей поетичний суд — прямий і опосередкований — чи не найцінніша ознака його доробку. Бо ґрунтується вона на баченні зсередини, на конкретних деталях і ситуаціях.
І саме ця частина віршів найбільш повновартісна з художнього боку.
“Все складне починається просто”, — запевняє поет.
Просто, інколи навіть буденно розповідається про драматичні моменти невільницького існування: бліді дівчата подають листи у вікна потяга, який іде на Харків, в надії, що рідні їх отримають. Подають, “щоб десь на гострім повороті їх німець кинув у вікно”.
Ситуація інша. Черговий наліт авіації — “Берлін біжить в підвали”: “І тиснуться тісніше плечі, і недостойний хоче жить”.
Чи й зовсім незвична картина, підглянута у берлінському трамваї: “дівчина з синім “остом”, що в кутку читає “Кобзар”!
Невеличка поема “Гофманів день”, як відштовхування від “Гофманової ночі” Бажана.
Бачимо сірого й посивілого радника Гофмана у передрозгромному Берліні. Він втратив усе — “від туфлів до жони”, споглядає руїни й трупи в той час, як “в небесах чіткі закони життя і смерти пишуть літаки”.
І — відкриття, що належить, здається, не тільки Гофману, а й поету:
Він аж тепер побачив і повірив,
Який страшний отой
німецький чорт.
Чорт присутній і в “Монеті Мефістофеля”.
Монета — то планета на планеті, заюшена кров’ю богиня, якій підвладні життя і смерть. Її неподільний власник він, Мефістофель:
Бо людські очі звернені
не в небо,
Заюшена богине, а на тебе!
У “Площі Бастилії” йдеться про ресторан “Бастилію” — “примарну столичку свободи”.
Виразний зоровий ряд вірша. Фортеця вина і кохання обертається в уяві поета на нову Бастилію: “І вже виростають на площі Свободи — Кремля бастіонні зубцьовані мури”.
Мотив Кремля, реальної загрози зі Сходу повториться не раз.
Спи, Лейпцігу, твій смертний сон
Надійно береже
“таваріщ”… —
читаємо у “Європейській ночі”.
“Європейська ніч” — це й назва книжки російського поета-емігранта В. Ходасевича, який різко засудив вертепи Європи.
Симптоматичний цей перегук, який різниться художніми засобами, але споріднений відчуттям чужості побаченого:
Від найновішої Європи
Охорони, о Боже, нас!
Розчарування у найновішій Європі і не тільки в ній матиме різні вияви. Від сумної констатації: “І днів дешеві мідяки, що котяться по той бік світу” — до пристрасного заклику у вірші “Важко пливти у вселюдськім потопі”, присвяченому Україні: “О будьте, будьте собою!”
Глибоке усвідомлення національної самобутності і самоцінності прийшло уже після того, як поет помотався по світу.
У ту пору ще не існувало терміна глобалізація, але її тенденції вже означились.
Протестуючи проти “офранцуження” далекої африканської країни, поет вигукне: “Я сам — український араб, і я — за Марокко в Марокко”.
А звертаючись до Іспанії, скаже: “Бережи свою пісню — душу свою”, “Будь сама собі королевою, Королівська Еспаніє!”
У небагатьох українських поетів уболівання за чуже втілювалося так наполегливо й пристрасно.
Власне, чужого для автора немає, бо сприймається воно як вселюдське: “У поколенім небі Афроєвропи — сто літаків і одна пташина”.
Це та ж протестна лінія враженої свідомості, яка майже двома десятиліттями раніше у вірші “На вбивство бика” озвалася болісною вірою в те, що людство зреагує колись на вселюдську кориду: “Божий світе, це не для нас!”
Одна з найцільніших книжок Л. Полтави — “Біла трава”, зібрання похмурих візій атомного апокаліпсису.
Біла трава — трава смерті. Наслідки цієї “всеземної глупоти”: “життя розсталося з Землею”, воздвигнуте віками, “розлетілось, як товчене скло”, впала, розп’ята без хреста Афродита, з брязкотом розпалися колони, різьблені з благословення Божого, пересох останній фонтан у Мадриді, заросли травою смерті Париж і поля України, висохле море зіпає “порожнім ротом потворного лиця безлицьої Землі” і покривається білим осадом чорної смерті.
Сюрреалістичне видиво, яке однак через 23 роки після виходу “Білої трави” матеріалізується реальністю Чорнобиля.
Поетична спадщина Л. Полтави різноякісна. Вразлива пізня творчість. Мандри по світу незрідка завершувалися туристським верхоглядством.
Зразки його знаходимо у збірці віршів з Аляски, є вони і в попередніх книжках. Хоча заради справедливості слід відзначити: частина з них — інформаційно цікаві.
Проблема, яка неодмінно постане перед упорядником творів Л. Полтави — проблема відбору.
Вибирати є з чого: він написав ще й книгу поем.
У кращих з них присутній той же оціночний індивідуальний погляд, що і в його віршах.
Цей погляд, можливо, і є першоознакою цього письма, що не відрізняється ні яскравою самістю, ні формальною новизною.
І все ж є в ньому свій “полтавський” стрижень — магнітне поле думаючої індивідуальності, яка тому й уникає баналізації, що думає і змушує думати інших.
Помітні його спроби — почасти вдалі — вийти за межі традиційної поетики. Хоча загалом характер цих спроб половинчастий і непослідовний. Швидше всього вони результат “зіткнень” з творчістю європейських поетів.
В одному з віршів Леоніда Полтави є рядки:
Ти той вулкан, що вийшов
з моря
І сам для себе став землею.
Це звертання до себе, але й до поетів своє долі.
Кожному з них судилося вийти з чужомовного моря і стати землею — опорою для самого себе.
Пора б ці й досі, не з їхньої вини відторгнуті землі, приєднати до літературного материка.
Але жах у тім, що сьогодні цей материк катастрофічно, метр за метром поглинається морем.
Найновіша Європа
Уже курить осінній вечір,
Як півзавалений димар.
Я чую, як пакують речі
На новий, черговий алярм;
Як за пробитою стіною
Хрипить натруджений рояль
І німка піснею нудною
Правдивий викликає жаль;
Як по маршах тяжких, дубових
Сім’я прасованих сусід
Розпочина нудні розмови
Про пиво, гроші і обід.
Слова зсипаються, як попіл…
А ти казав завжди в цей час:
“Від найновішої Європи
Охорони, о Боже, нас”.
Люди
І знову потяг буде йти
На Харків. Знов бліді дівчата
У вікна подають листи.
А, може ж, дійде? Може, мати
Візьме та й вийде? А як ні —
На потяг гляне із порогу.
Нехай хоч ці рядки дрібні
Побачать топтані дороги,
Оселю рідну… Все в листі
Так списано: про хліб, роботу,
Про дні, повиті чорним сном…
Щоб десь на гострім повороті
Їх німець кинув у вікно.
Катеринщик
Танцює вітер на площах,
Полоще площі дощ:
— А хто ще, а хто ще, а хто ще
Сьогодні вийде до площ?
Танцюйте, шипучі зливи,
Кружляй, дощова перезва:
Іде катеринщик сивий
До танцю заграти вам.
І вогко рипить катеринка —
То радісна, то смутна,
Але ні одна берлінка
Тепер не відкриє вікна.
І тільки на вогких площах,
Танцює на площах дощ:
— А хто ще, а хто ще, а хто ще
Сьогодні вийде до площ?
На цвинтарі
Не знати, кого тут не стало:
Узимку спалили хреста,
Завіяло снігом могилу…
— Ти плачеш? Даремно.
Хіба ж не однаково, хто тут?
Вся наша весела планета —
Це братська могила.
Пішли.
Цим снігом завіє і нас,
І наші могили. Лишаться
Мости і будови — ми довго
Ще будемо жити тоді!
Настрій сьогодні
Краще б десь було умерти,
Де лише потрібно смерти,
Ніж лежать важким конвертом
У закритому столі;
Краще все ж було б загинуть
Від сліпої кулі брата,
Та загинуть в Україні —
У негинучій Землі.
Або ще: в норі могильній,
Десь на дні лежати в штольні,
Тільки б знати, що вугілля —
В кочегара біля ніг;
Краще впасти б із будови,
Що на крилах в небо лине,
Тільки б знати: бризки крови —
Залишились на стіні.
Краще, ніж отак в пустелі
Йти скрипучими шляхами
І розшукувать Растреллі —
А стрічать “товаришів”;
Стріти ворога чи друга,
Лиш таких, щоб слід лишили,
Щоб лягли шабельним пругом,
А не дряпали душі.
Земле! Ти у нас єдина!
Світе! Ти для нас жаданий!
Так невже нема людині
Ні життя, ні прямо — плі?
Коли так, то краще вмерти б,
Де лише потрібно смерти, —
Ніж лежать важким конвертом
У забутому столі.
1947
Нова легенда
Було в Марії три сини
Та й розійшлись вони:
Один — к’ добру,
Другий — к’ злобі,
А третій — сам к’собі.
Найперший там, де злі сніги
Січуть, як батоги;
Другого ж брата в ті сніги
Послали вороги.
І вдарив люто брата брат,
Бо так намовив кат, —
Юнак і слова не сказав,
Хоч на душі сльоза.
Удруге вдарив брата брат,
Бо так примусив кат.
І похитнувся менший брат,
І камінь бив невлад.
Утретє вдарив… — кров жива,
А сніг аж червоніє!
Юнак забув усі слова,
Лиш вимовив:
— Маріє…
І старший брат до брата впав
Лицем в гарячий сніг.
Немов ікону, цілував
Сліди братерських ніг.
Обох їх при однім шпилі
Пробили вороги.
Від того часу на землі
Збіліли всі сніги…
Де ж третій брат?
Далеко він,
В містах усіх країн,
І правду браттям всіх країн
Про матір каже він,
Про ту Марію, що за всіх
Несе в душі жалі,
Задля якої навіть сніг
Збілів на всій землі,
Задля якої день іде
І сонце землю гріє…
Маріє,
О, Маріє!
1951
Друзі
Друзі сказали: — Ти добрий,
Дай все, що є. —
Я показав їм рукою на обрій:
Тільки й моє!
Друзі прохали: — Не треба
Бути смутним. —
Я показав їм замислене небо:
Разом я з ним.
Друзі сказали: — Ти хворий,
Ляж і засни. —
Ліг я — на мене, мов скелі, мов гори,
Падали сни.
Друзі сказали: — Стомилась людина,
Спокій і бром… —
Жоден із них не згадав про країну,
Ту, над Дніпром!
1950
В базиліці св. Петра
Ми храм наповнили і храм наповнив нас:
Перелились вогні і співи, і поклони
У наші душі. Так, тоді спинився час
І не було землі — лише серця та дзвони.
Та ось в душі моїй вогонь умить пригас…
Завіяли сніги… Забрязкали вагони…
Ось Київ виринув… А над Дніпром —
Тарас,
В ярмі — нескорений, і з ним — братів мільйони.
О земле предківська! Ти знов переді мною
Ввижаєшся і тут іконою ясною,
Яку жбурнув москвин під заметілі сміх!
Ох, як би я хотів до болю, до нестями
Тепер припасти там, біля твоєї брами,
Й молитись Богові — єдиному для всіх!
26.ІХ.1950,
Рим
М’ячик
Якщо ж Господь тебе благословить
Своїм приходом, Земле юродива,
То, може, спинить погляд Свій на мить
Над всеземним, над щонайвищим
дивом —
Над м’ячиком дитячим, що лежить
На пішоходах, — мертве сторожить.
Нахилиться, підійме й на долоню
Маленьку кулю щастя покладе,
І забіліє біль на Божих скронях,
І поцілує, наче для причастя,
Мільйони ручок в кульці світовій —
Мільйони ручок, що тяглись до щастя!
Плач над Лувром
Стороже краси, стороже безсмертного,
Неумирущий Лувре!
Чом твої янголи не вберегли тебе?
Чом ти не обернувся в мощі,
Ти, що знав таємниці Єгипту?!
Древня лицарська зброє,
Чом ти не піднялася
Високо понад Сеною
Проти своєї смерти?!
Тепер ми усі загинули:
І мертві, й живі, й ненароджені.
Білою травою смерти
Заріс Париж.
Цей міст…
Цей міст ми довго будували
Над хижим шелестом води,
І де не брало амоналом —
Там серцем брали ми завжди.
І у колонах із бетону,
У проміжках гранітних плит —
Найкращим цементом холонув
Розмішаний із кров’ю піт.
Розгорбились, діждавшись свята,
А він — помчав за оболонь!
Він, непорушний, став крилатим!
Прекрасним, наче стиск долонь!
І враз — вогонь,
І змів усе байдужий атом.
Своїм простоволосим горем…
М. Р.
Своїм простоволосим горем
Того уже не захистиш,
Що звалось Середземне море,
Варшава, Київ чи Париж,
Бо висмикнулось чудо-зілля
З цупкого кореня життя,
І навіть хмари — й ті вугіллям
Посипались у небуття,
Й мости, неначе людські руки,
Вгорі схрестилися дарма!.. —
Що наші радості і муки,
Коли навіки нас нема?
Крик
І ніхто вже не знайде мене —
Із жахом замість очей,
Із болем замість серця.
Навіть люди з Помпеї
Не змогли до кінця померти,
Бо ми їх знайшли, поселили в музеях
І живили бодай цікавістю.
Але я вже помер навіки,
Той, що вирощував квітники пісень,
Що виносив дітям солодкий мед казок,
Що й терплячи — радів світом
(Терпіння — без Батьківщини!)
Вже не можна навіть терпіти,
Бо немає мене
І немає світу —
Тільки біла байдужа трава.
Смерть земна
Упившись силою своєю,
В вінку із черепів — вона
Звелась, як Вершник над Землею,
В своїй безсмертності страшна;
Та, пролетівши з диким гиком
Крізь білі трави небуття,
Й вона загинула навіки,
Бо й смерть — вмирає без життя.
Щоночі втікають дерева
Це місто ніколи не спить.
Коли йому спати,
Коли треба й найменшу мить
Не проспати?
Зупинитися — значить померти,
Не затерти — так бути затертим.
О, як жаль вас, блакитні очі,
Що ввесь світ ще обняти хочуть!
Жаль живої душі: об камінь! під осінь!
Над церковцями — ніч хмарочосів.
Дерева втікають по бруку
Від каменю й муки,
Втікають за місто дерева.
Добраніч, моя Королево!
Втікають —
Дослівно і недослівно.
Добраніч, моя Королівно!
Втікають країни
З країни в країну.
В тумані віків —
Моя Україна…
Не йди!
Зачекай ще. Єдина!
Нью-Йорк
Сторіччя
Сторіччя — браслетом на руку,
Сузір’я — “мов хутро з плеча”…
І на міжпланетних луках —
Як радісне дитинча.
Здригаються, міняться речі,
Яких доторкаєшся ти:
Як вечір — так вибраний вечір,
Мости — так з безодні мости!
Гетьманського персня дитино,
З душею, мов нап’ятий лук…
В безодні твоя Україна, —
Привчай же і їх до розлук!
І тут, у камінних алеях,
Де йдеш як у сні, крадькома, —
Йди завжди до зірки тієї,
Яку засвітила сама!
Вся в піснях…
Вся в піснях, минулих і майбутніх.
І не був би зроду я співцем,
Щоб не знав, що необхідні трутні
Над твоїм кружлятимуть лицем.
Не бажаєш, не даєш, не просиш,
Рівна до похвал і до образ,
Ти лиш дивну усмішку проносиш
Із трипільських, досконалих ваз.
І в століття чи в секунди втоми,
Над проваллям неспаних ночей —
Вибухаєш реготом содому
Євразійсько-примкнутих очей.
Та в глибу таємному, твоєму,
Знаєш: все, що сталось, що було —
Це лиш хвилі вічного едему,
А не зло.
Інтимне
В ту мить, як надзвичайна ніч
Доходила кінця, —
Твоє лице тікало пріч
Від іншого лиця.
На розі стрінувшись, вони
Поглянули в вікно
І разом — шепотом луни:
— Ми все-таки — одно…
— Ми ж не у містику — в любов,
У точний знак Стрільця. —
І, стисши руки, стали знов
Обличчям два лиця.
Такої ночі не було.
Це все — уривки сну.
Я тільки знаю: хтось на зло
Замовчував весну.
На вбивство бика
Мадрид, Корида
Тужні сурми. Хиткі знамена.
Бик, що чує свою біду.
Матадор.
Крик і кров…
— Це не для мене,
І пробачте, що я піду…
А в свідомості буде зоріти:
Заворожений пройде час,
І ви скажете:
— Божий світе,
Це — не для нас!
1954, у Парижі
Вічна Espana
Сама зсувається з себе,
Зірвавши десятки гальм,
Земля, що вчепилася в небо
Зеленими пальцями пальм.
Та стягами слави покриті кордони
І Франка над ними тінь,
І дзвонять копитами мідяні коні,
Що вигнали маврів.
Амінь.
1978, Нью-Йорк
Людина
Іде по брукові, закутана в пальто,
Обвислі плечі і непевні кроки.
І не пізнає вже у ній ніхто
Ні батька, ні звитяжця, ні пророка.
Вдивляюся — і хочеться мені
Всміхнутись тепло і звернуть з дороги,
Бо чи ж не так в небесній глибині
Ми бачим хмари — і не бачим Бога?
Вічність
Закрийте розумну книгу —
Для неї нема ще дня.
Несе наші дні, мов кригу,
Усе навмання, навмання.
Вічність із нами, близько.
Вічність проста і ясна:
Ночі чорна колиска
Гойдається біля вікна.
І на столі годинник,
Що спинився давно-давно
Пощо рахувати години
Усе про одно й про одно?
Що в тій колисці? Може,
Може, росте дитя?
Щільно, як щільно, Боже,
Ти запнув накриття!
1947, Новий Ульм
