Борис ОЛЕКСАНДРІВ-ГРИБІНСЬКИЙ (1921—1979). Радість у журбі, тепло у смутку

Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ

…Є радість і в журбі.
І в смутку є тепло
           людського серця.
Б. Олександрів-Грибінський

Лірик без претензій на своєрідність. Формально й інтонаційно невигадливий. Серед учителів, чий вплив простежується — Рильський, Сосюра, Плужник.
Поезії Олександрова властивий розумний ліризм.  Ліризм стриманий, підконтрольний розуму. На відміну від стихійного, спонтанного, імпульсивного.
Втрачаючи щось на безоглядній відвертості, поет компенсує втрати доречною мірою її оприлюднення, що рятує вірш від інфантильності, несмаку, надміру слів.
Цей вияв самоорганізації, підпорядкованість почуттів певному наглядові, що зводить до мінімуму ризик розминутися зі здоровим глуздом, відрізняє лірику Олександрова від лірики Сосюри.
Це поет автологічної мови, у якого марно шукати несподіваних тропів, рідкісних метафор чи образів.
Його виражальні можливості скромні в тому розумінні, що жодною мірою не претендують на відхилення від норми.
У цій поезії відсутні чарівні неправильності, які незрідка спрацьовують на репутації поетів. Як, приміром, пуант у Плужника.
Б. Олександрів (Грибінський — це його автонім) — поет правильний. Відкритий, ясний, чистомовний, без фонічних “затемнень” (збігу приголосних), що й зауважено І. Качуровським.
Вірші його добре читати вголос. Вони щирі й мелодійні, десятки текстів поета стали піснями.
Пісні ці в нас невідомі, як мало відома й поезія Олександрова, позаяк він із політемігрантів, емігрував у роки Другої світової.
Співучістю його текстів захоплювався Ю. Клен.
Ліризм, володіння віршем, культуру мови відзначив Ю. Шевельов.
Дорікав за механічність мелодійності, автоматичне вживання трискладових розмірів, надто анапеста, вузькість тематичну й формальну.
Закиди резонні: поетика Олександрова мічена певною інерційністю.
Нерезонний закид — буцімто він, Олександрів, не володіє мистецтвом розриву фрази. Коли б він ним володів, українська поезія мала б іншого поета. І цей поет навряд чи зацікавив би композиторів.
Поезію Олександрова Шевельов заадресував читачеві “пересічної інтелігентності”. Підсумував: “Майбутнє Олександрова як поета залежить від того, чи він зумів вийти за межі того вузького кола, в якому його поезія перебуває, чи зуміє він знайти своє, неповторно своє обличчя”.
Поза увагою лишилася культура цього, за самохарактеристикою, чистого серця, схильного до елегійності й задуми.
Передчуваючи закиди у песимізмі, Олександрів нагадував імовірним опонентам: усі видатні твори мистецтва у плані світоглядному песимістичні. І зауважив, що був би “більше стурбований”, коли б його звинуватили у нещирості.
Певна річ, він знав формулу Плужника: “Бути щирим — не всім зуміти”, і — зумів. Надто в інтимній ліриці, де його дисциплінована щирість відбилася найвиразніше.
Ну от і все. Спалив твої
листи
І засмутивсь, відчувши ніби                 втому.
Мов не дими, а так                 немов би ти
Десь відпливла у далеч                  невідому.

Спали мої… І будем знову ми,
Як мандрівці, що стрілися                   на мості.
Нехай пливуть твої й мої дими
І може, десь зійдуться             в високості.

Вірш Олександрова “Неможливість”, імовірно, навіяний Буніним, якого він шанував і перекладав, за ситуативною колізією, психологізмом, складною гамою почувань — з найкращих творів української інтимної лірики.
Виходи поета за межі звичного тематичного кола — туги за втраченим ріднокраєм, загубленості на чужині, самотності, того ж інтиму — це й долання якоюсь мірою інерційності письма, набування нової якості.
Примітні поезії, присвячені пам’яті Плужника, Маланюка, Осьмачки, вірші-портрети (“Петрарка”, “Бетховен”, “Старий артист”, “Художник”) і ті, в яких відлунилася історична минувшина (“Знахідка”).
З роками ставала усе відчутнішою схильність поета до самозаглиблення, медитації, ті ознаки неметушливого споглядання, які в перспективі могли б озватися філософською лірикою, коли б його життя не обірвалося під колесами автомобіля п’яного водія.
Повчально поглянути на Олександрова-Грибінського його очима.

Ця книжка вийшла знов така             сумна,
Що, за сторінкою гортаючи                     сторінку,
Я наче п’ю терпкий остій                 вина,
Накріплого на ружі чи               барвінку.
Та що зроблю? Таке моє перо,
Такі мої сонети і сонати.
Бо радість — мов позичене
добро,
Що ледве взяв, як треба
віддавати.
І я віддав. І десь кудись до зір
Чи до людей, до іншої роботи
Вона пішла. І знову на папір
Мої терпкі, гіркі лягають
ноти.
Ну ось вони. Собі чи не собі —
Ці тінями люстровані
озерця?
Прийміть же їх. Є радість і                     в журбі.
І в смутку є тепло
людського серця.

Назва вірша “Апологія”. В ньому звучить та ж нота, що передувала збірці “Колобіг” — право людини на сум як на життєствердне начало.
Ліричний психологізм, милозвучність віршів поета спонукають згадати фольклор. Олександрів із тих ліриків, які байдужі до формальних новацій. За винятком фоніки, чутливості до алітерації, асонансів і консонансів.

Говори, моя горлице, говори
Із підгірного Гориня. Грай
Прогаптованим голосом,
гомоном
Голубиних розгуляних зграй.

З іменем Олександрова-Грибінського пов’язана дискусія, яка так чи інак триває до сьогодні.
Поет гостро відреагував на з’яву відомої антології “Координати”. “Я не є ніяким літературним троглодитом, назадником, і мій виступ (йдеться про виступ на 4-му з’їзді “Слова” — В. Б.) у ролі “крузадера” в поході проти модернізму нітрохи не типовий для моєї вдачі (взагалі цей виступ був цілком випадковий), — але я люблю літературу, особливо поезію, і за свій не такий уже й молодий вік навчився відрізняти, що в ній є справжнім мистецтвом, а що можна окреслити і індіанським словом “какабека”. І я не можу вийти з дива, як же Ви, колишній тичиніст, що захоплювався стихійною музичністю Тичини, що навіть придумав спеціальний поетичний термін “клярнетизм”, — може протягувати таку антихудожню, антиестетичну, антиздоровоглузду саламаху як творчість наших модерністів”.
Це уривок з листа Олександрова Ю. Лавріненку, упорядникові “Розстріляного Відродження”.
Лавріненко, стримано відгукуючись про поетів Нью-Йоркської групи, виправдовувався, “що порожнє місце там, де вони є тепер, не було б кращим для України й літератури”.
Така позиція спровокувала в’їдливий випад: “…скажу таке: венеричні хвороби принесла у незаймані закутки світу прогресивна західна цивілізація. Чи це значить, що в порядку сприйняття західної цивілізації необхідно сприйняти також притаманні їй венеричні хвороби?”
Полемістом Олександрів був із перших. Життя його обірвалося на злеті. Він загинув там, де й мешкав, у Канаді. Осмислюючи його творчість, І. Качуровський “виділив” йому місце між Рильським і Сосюрою. З ним, із певними застереженнями, можна погодитися.

Тим, ким ми були і хто ми сьогодні —
завтра не будемо ніколи!
Овідій
Час

День зачах у мареві смеркання.
Впала в море крапля. Тишина.
В безвісті космічного єднання
Ти одна —
одна —
одна —
одна…

Ти одна, людино. І печальний
Колокруг — і душ одвічний щем.
Тихо віє вітер проминальний
Яснооким нам, що проминем…

* * *

Ходить осінь у лузі…
П. Тичина

Все це прийде хутчій, ніж здається.
Одсіяє, осиплеться день.
Сумно промінь косий відіб’ється
На брунатній корі черешень;

Позолотою бризне по полю
На осіннє потемрене тло
І погасне. І чітко до болю
Ти відчуєш, що все відійшло;
І ця осінь, некликана, рання,
Ця журлива притишеність рік —
Мов примарні човни сподівання,
Що хитнулись — і зникли навік…
10. 10.1969

Знахідка

Тіло князя зітліло давно,
Але кості в рудім саркофазі
І в полив’янім дзбанку вино
Залишились. Коритися спразі

Мертвий князь уже, звісно, не міг,
Але дзбанок поклали — з шоломом,
І воловий посріблений ріг,
Що у битвах вилунював громом.

Чи над ним голосила жона
Чи дочка, чи коханка — не знати.
Але витязів темна стіна
Окольчужена стала на чати.

“Вже з тобою нам, князю, не йти
У походи, у виправи бранні…”
І яріли під сонцем щити
У незайманих трав колиханні.

Спалахнули списи на плотах,
Тесаки загриміли залізно…
Підняли на смаглявих руках
І на кручу протупали грізно.

Тіло князя зітліло давно,
Але кості лишились донині.
І старе потемніле вино
У камінній рудій домовині.

Чорна смуга між дугами брів,
Ніби запис — про січу шалену.
Хто він був? Запитайте борів,
Запитайте вітрів Бористену…
1.06.1974

Петрарка
(1304—1374)

Він пережив її на цілих двадцять сім,
На двадцять сім печаллю критих років.
І в самоті, у затишку німім,
Він чув луну її останніх кроків
По авіньйонських плитах кам’яних,
Роздзвіння слів, малі уривки речень,
І в храмі, між уквітчаних святих,
Тремкі слова прохань і заперечень.
Канон. Закон. Заказана межа.
Тривожний сон у ранньому розсвітті…
О чарівна, єдина і чужа,
Для мене ти — єдина в цілім світі!

Одна, одна… осяяним чолом,
Очима, голосом, поставою — назавше!
Він так і вмер в сутані, за столом,
На книгу віршів голову поклавши.
Липень, 1974

На буддійському цвинтарі

Два японці стояли,
узявшись за руки, і плакали
Над відкритою ямою.
Хтось у японців помер.
День був дивно простий. Десь
над вітами ворони крякали,
Підійшов дідуган і,
зітхаючи, сльози утер.

І в уяві спливли:
Камакура, Кіото, кімоно,
Літуни-камікадзе,
що знали і славу, і жах,
Не роняючи сліз… Щось священик
читав монотонно.
День був дивно простий.
І японці стояли в сльозах.
1973

Прощання з князем
(На смерть Євгена Маланюка,
16 лютого 1968 р.)

Обірвалася нить.
Зупинилося серце козаче.
Тільки хмари і синь.
І та сама гірка чужина.
А за милями миль,
там, де степ вітровіями плаче,
Набрякає земля.
Починається рання весна.

І гримить далина.
Отрясається з криги Синюха,
Виривається в степ,
де легенди і скитські боги.
Припливає з висот,
із незвіданих меж виднокруга,
Невпокорена тінь,
щоб на рідні лягти береги…
Дні, вогні, переходи, походи, ісходи,
Сонцеярі пожари —
і серце поета, борця.
Із піднятим чолом, наче князь,
він проходив негоди
Із пером і мечем —
неухильно твердий до кінця.

Завершилася путь.
Наче пісня — сувора і славна.
Відпливає поет — залишає хвалу і хулу.
І затужить, заплаче за ним Ярославна,
Україна заплаче
на древнім козацькім валу.

Пам’яті Т. Осьмачки

Прийди… я самотній… я не чув цього літа ні зозулі, ні солов’я, і моє серце має кривду до когось великого, на якого немає ні суду, ні управи…
Прийди! …Я знаю, що ти могутніша від мого великого кривдника: звуки твого голосу заставлять зашуміти мою душу всіма переливами пісень усіх пташок з усіх садків весінньої України…
Т. Осьмачка

Могила Тодося Осьмачки, на відміну від інших могил побіч його, цілком занедбана, забур’янена…
З листа

Цей сірий плащ. І бриль. І буйні брови.
Чола ясного лінія крута.
Так, це Тодось…
Гортанний виспів мови,
І саркастично складені уста.

Який же він інакший, незбагненний!
Все ніби так — і ніби все не так.
Поет, злидар. Бездомний і шалений,
Що по світах бродив, як вовкулак.

І не було ніде йому спокою.
Весь білий світ здавався чорним сном.
І ось тепер — цей камінь над тобою,
Над гробівцем, що вкрився бур’яном.

“Ніхто, ніхто не буде нас жаліти,
Коли крилом війне над нами тьма…”
Ну, що ж, бур’ян.
Він теж — немовби квіти,
Коли нічого іншого нема.

Цей хрест. І напис. Просто. Все до теми.
Ця вічна пам’ять — брама в забуття.
А він лежить — самотній і окремий,
Цілком такий, як був і за життя.
31.05.1979

Неможливість

Ти постукала в темне вікно.
Хмурий вечір. І вітер. І злива.
Я тебе вже не бачив давно.
Ти постукала в мокре вікно.
Ти? Чи справді це ти? Неможливо.

Що ж, заходь. От година лиха.
Ця година, так довго жаданна!
Що ж тепер? Не боїшся гріха?
То заходь. Ця хатина суха,
Королево моя довгожданна!

Мокрі вії. І коси. І плащ.
І в покорі похилені плечі.
А в очах — ніби сміх, ніби плач…
“Може, я не до речі, пробач…”
Ти до речі, до речі, до речі!

“Знаєш, сталось… Прогнав чоловік,
І тепер мимоволі я вільна…”
Дві сльозини з-під темних повік.
(Ну й нікчема він, твій чоловік!)
Але втіха згасала повільно…

Мов сновиддя на фоні вікна,
Де гойдалася смуга ліхтарна.
От і сталось… Невже це вона?
(Щось у серці спускалось до дна)
Квола, мокра — і ніби й негарна…

На потемрені шиби дивлюсь
І малюються рами, мов ґрати.
Може, я від журби захлинусь,
Але як же сказати? — Боюсь! —
Те, що треба, що треба сказати!

Ну і вечір! Сльота і сльота,
Вітровії, і темінь, і злива.
Ти немов би і та, і не та…
(Як нещадно минають літа!)
А здається любив… Неможливо!

Спомин про голубиний гомін

Говори, моя горлице, говором
Із підгірного Гориня. Грай
Прогаптованим голосом, гомоном
Голубиних розгуляних зграй.
Говори у години голублені
В гомінливому гаю, в гурті,
Де гудуть, у гущавині згублені,
Голокорі грабини густі…

Говори, гомони мені гостею,
Гіркуваті гадки мої грій.
Хай загублену згоду погостимо
В голубиній гряді голубій.

* * *

Ну от і все. Спалив твої листи
І засмутивсь, відчувши ніби втому.
Мов не дими, а так немовби ти
Десь відпливла у далеч невідому.

Спали мої… І будем знову ми,
Як мандрівці, що стрілися на мості.
Нехай пливуть твої й мої дими
І, може, десь зійдуться в високості.

* * *

Сині зорі — і небо без дна.
І спізнілі гадки — на розвагу.
Принеси мені келих вина,
Щоб згасити цей смуток і спрагу.

Принеси і постав — і пройди
Чи лишися, та тільки — ні слова.
Облітають осінні сади,
Рахманіє зоря вечорова.

Що було, те було. І дарма
Розважати, страждати, гадати.
Поміж нами густішає тьма,
Затирає і вчинки, і дати.

Десь у темряві б’ють дзигарі,
Відчисляють віки по годині.
Самота. Тільки стріли зорі
Прошивають листи тополині.

Принеси мені келих вина.
Як поволі яріє крайнеба!
Ми одні. Я один. Ти одна.
І крім тебе нікого не треба.
28.08.1969

* * *

Свій тихий жаль я туго прив’язав
На дні душі. Чуття моє шалене!
Іще я Вам нічого не сказав,
А Ви вже дивитеся злякано на мене.

Не треба. Я нічого й не скажу.
Десь там комусь займаються світання,
А я вже став на ту лиху межу,
Яку мені накреслено зарання.

І ось тепер — які мої жнива?
Куди піду, нерадісно зібравшись?
І я пишу гіркі оці слова,
Немов кажу “прощай” —
не привітавшись…

Над морем
Дружині

Береги твоїх мрій
Замикаються — вужчі, темніші.
Ударяє прибій
В прибережні базальтові ніші.

Ти над морем сидиш,
Босі ноги торкаються хвилі.
Мов осінній комиш,
Твої плечі печально похилі.

Не журись, примирись —
Ще в житті нам багато не вдасться.
І тепер, і колись —
Що ми ближче, то далі від щастя.

Запах моря гіркий,
Несподіваних бризків навала.
Певно, я не такий,
Як мене ти у мріях бажала.

Нитку-думу сную:
Ну, а море, а хвилі, а бризки?
Кожен долю свою
І недолю приймає з колиски.

Не стикатись ні з ким —
Це як хвилям не битися з молом.
Добре бути гнучким,
Та недобре стелитися долом.

Ти над морем сидиш,
Босі ноги торкаються хвилі.
Мов осінній комиш,
Твої плечі печально похилі.

Це дарма, це дарма:
Колокругу спинити не можна.
Кожна доля — сама,
Як стеблина під бурею, кожна.
Жалем серця не край,
Простягни мені руку з-за моря.
Менше горе віддай —
Не бери собі більшого горя.

* * *

А скільки мрій було зеленою весною!
М. Рильський

Чи був лихий? Чи, може, був нечесний?
Чи не любив? Чи звабив — і забув?
Чи міг би я у ті зелені весни
Не буть таким, яким я з Вами був?

Думки, думки… Сріблисті альбатроси,
Дзвінкі слова і серця тихий щем…
І синя ніч. І Ваші теплі коси,
Такі пропахлі вітром і дощем…

Це все було. Як дальній рокіт грому,
Як сонця гра над степом весняним…
І ось тепер на камені рудому
Це все, як сон, як літа легкий дим,

Що тане, тоне, губиться поволі,
Кудись пливе без цілі і мети.
Ну що ж — пливи.
Зникай на видноколі,
На тій межі, якої не дійти…

2.ІІ.1974

* * *

За минулим сльози не проллю.
Хай відходить, пекуче, як сірка.
І на пізнє твоє “не люблю”
Посміхнуся вибачливо-гірко.

Бо даремно, ступивши на грань,
Докоряти перейденим площам.
У житті не минути прощань —
Нечеканних прощань з найдорожчим.

Не поможе невжитий квиток,
Не поможе, що серцем я чистий, —
До веселих, до синіх заток,
Вже я знаю, мені не доплисти.

Не ступити на стьожки доріг,
Що у мареві куряться злотньо.
Буде грудень, і мряка, і сніг,
І назавжди, назавжди самотньо.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment