Одухотворений Україною

Народна пісня полонила Миколу Дремлюгу вже в дитячі роки, коли він гостював у селі на Вінниччині у рідних його батька. Чотирирічний Микола дослухався до пісень, а потім, заховавшись на горищі хати, співав їх, — розповідала родичка. Коли він стане композитором, то зробить понад сто концертних обробок народних пісень — не тільки українських, а й російських, білоруських, болгарських, чеських, словацьких, польських, угорських, албанських. А поховальний кант, який наспівувала тітка Голяна, стане однією з тем Третьої симфонії “Пам’яті жертв Голодомору 1932—1933 років”. За цю симфонію 1998 року композитор отримав найвищу нагороду — Державну премію України ім. Т. Г. Шевченка.
Валентина  КРЕМЕНТУЛО,
дружина М. Дремлюги

Великий вплив на М. Дремлюгу мав його батько, вчитель математики Василь Семенович. Ще в дитинстві Василь демонстрував неабиякі математичні здібності, але понад усе любив музику. Доля була прихильна до хлопчини, і йому пощастило познайомитися з молодим композитором Миколою Леонтовичем, який учителював у Чуківській сільській школі. Різниця у віці між вчителем та учнем була не дуже велика, тож невдовзі вони заприятелювали. Василь Дремлюга з радістю допомагав М. Леонтовичу у вирішенні складних математичних задач, а той залюбки навчав свого учня музики. Цей факт відобразив у своїй книзі про М. Д. Леонтовича музикознавець М. Гордійчук. А сам М. Леонтович напише про своє Чуківське вчителювання: “Щодо мене особисто, то я не можу пожалуватись, щоб учні та селяни ставились до мене неприхильно, хоч через мою недосвідченість та молодість гарним учителем у школі я не міг бути. Певне, мої хиби та помилки в загальноосвітній діяльності компенсувалися в якійсь мірі моєю щирістю в музичній практиці”.
Можливо, на честь М. Леонтовича Василь Семенович назвав свого сина Миколою, передавши йому любов до музики. Від батька Микола Дремлюга успадкував працелюбність, відповідальність за власні вчинки, відданість своїй справі. Саме за наполяганням батька майбутній композитор вступив до Київського політехнічного інституту, щоб здобути поважну професію інженера. Але протягом усього навчання у КПІ М. Дремлюга продовжував займатися музикою, виступав на інститутських вечорах як акомпаніатор, піаніст, виконуючи віртуозні прелюди Рахманінова, а також власні музичні твори, і навіть працював концертмейстером у хорі Українського радіокомітету під керівництвом О. З. Міньківського.
Подальшу долю Миколи Дремлюги вирішило знайомство з Л. М. Ревуцьким. Видатний митець прослухав композиції М. Дремлюги і запропонував вступати на його курс до консерваторії.
На початку навчання в консерваторії у М. Дремлюги виникли чималі труднощі в опануванні сольфеджіо, оскільки він не мав систематичної музичної підготовки. Музику, як і іноземні мови, французьку та німецьку, він вивчав вдома з приватними вчителями (батьки багато в чому відмовляли собі заради навчання єдиного сина). Уже за півроку М. Дремлюга подолав усі труднощі у вивченні музичних дисциплін і не лише став нарівні з підготовленішими студентами, а й багатьох з них перевершив. “Він ішов у навчанні, як танк”, — згадувала одна з його однокурсниць.
У Миколи Дремлюги був допитливий розум, прекрасна пам’ять. Він мав великий інтерес до літератури: української, світової, античної. У домашній бібліотеці його і його батька можна було знайти твори українських класиків: Тараса Шевченка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Ольги Кобилянської, твори російських класиків та античних авторів, книги з історії України, всесвітньої історії, історії живопису. М. Дремлюга добре знав твори давньогрецьких драматургів класичного періоду: Есхіла, Софокла, а також давньогрецьку лірику, зокрема, “Метаморфози” Овідія, “Дафніс і Хлоя” Лонга та ін.
М. Дремлюгу цікавило все: і земне життя, і космос, і відкриття в науці й техніці. Він завжди передплачував журнали: “Наука и жизнь”, “Вокруг света”, мав багато книжок із серії “Знання”. Миколу Васильовича часто називали “Ходяча енциклопедія”.
Особливий інтерес у композитора був до творів історичної тематики, наприклад, до повісті Д. Мордовця “Сагайдачний”. Він завжди мріяв про створення подібного героя в музиці, наприклад, кошового отамана Запорозької Січі Івана Сірка. М. Дремлюга зібрав багатий матеріал про цього козака-характерника і дуже хотів створити оперу про нього. Однак у радянські часи потрібні були зовсім інші герої. І задум про оперу залишився тільки у мріях.
Народний український характер музики М. Дремлюги особливо чітко відчувається у романсі на слова П. Тичини “Ви знаєте, як липа шелестить”. У цьому творі і тонкий ліризм, і глибока задумливість, і відчуття незбагненної краси душі української людини. Адже романс написаний на вірш із ранньої збірки поета “Сонячні кларнети”, яку з 1925-го не перевидавали протягом 60 років. За радянських часів існувала заборона проти так званої “чистої лірики”, тож романс не дозволили виконувати на радіо. Дізнавшись про це, П. Тичина засмутився.
— А чому? — розгублено запитав він у композитора. М. Дремлюга тільки руками розвів.
— Ой, які погані люди! — засмучено сказав Тичина. — Що ж робити? А може, зателефонувати у ЦК?
І далі більш упевнено, ніби переконавшись у правильності думки: — А я зателефоную!
Наступного дня П. Тичина радісно повідомив: — Дозволили! Можна співати!
Микола Васильович був добре обізнаний з українською і світовою поезією. Для своїх творів він обирав ті вірші, які відповідали його характеру і уподобанням. Це глибоко ліричні поезії, філософські вірші з роздумами про життя. Так з’явилися цикли романсів на слова М. Рильського і Омара Хайяма. Але часом траплялися й несподівані тексти, як, наприклад, вірш “Гей піду я на Говерлу”, який йому запропонував маловідомий, або й зовсім тоді невідомий чоловік на прізвище Капустяк. Вийшла гарна пісня, яка свого часу була доволі популярною, звучала по радіо, часто виконувалася на концертах. М. Дремлюга першим підтримав відомого нині поета Андрія Демиденка, почавши писати пісні на його вірші. На своїх ювілейних концертах А. Демиденко завжди з вдячністю про це згадує.
М. Дремлюга був справжнім українським композитором, залюбленим у рідну землю, в українські села, ліс, річки та озера, у простих українських людей. Ось чому, коли він бував у Будинку творчості у Ворзелі, він радо спілкувався не тільки з колегами, найбільше з Георгієм Майбородою і Віталієм Кирейком, а й із простими працівниками Будинку творчості, мешканцями Ворзеля. Слухати їхню українську мову, їхню вимову було для нього насолодою. І Миколу Васильовича дуже любили. За уважність, щирість, людяність, гумор, повагу до простих людей.
Так само його любили у сім’ї. Коли Микола Васильович повертався додому з консерваторії, усі йому раділи, особливо маленька дворічна донечка, яка, зачувши в коридорі батькові кроки, бігла назустріч і радісно вигукувала: “Тато прийшов!”. Своїй дочці Марічці М. Дремлюга присвятив “Фортепіанний альбом” із 24 дитячих п’єс. “Лірична пісня” з цього альбому була улюбленим фортепіанним твором для учнів музичних шкіл і згодом стала такою популярною, що композитор зробив перекладення її для бандури, гобою, гітари.
Микола Васильович дуже любив свого онука Женю, приділяв йому багато уваги, часто грав з ним у шахи. Коли онук ще був маленький, і його питали, кого він найбільше любить, він завжди відповідав: “Діду”. Цікаво, що обидва народилися в один день, але з’ясувалося це вже після народження онука. Річ у тім, що у всіх офіційних документах, енциклопедіях, довідниках датою народження М. В. Дремлюги вказувалось 22 червня 1917 року. Однак це помилкова дата, про що Микола Васильович, звичайно, знав, однак вважав, що виправити цю помилку дуже складно. Народився він на батьківщині матері, у слободі Бутурлинівці Воронезької губернії влітку 1917 р., напередодні Жовтневого перевороту і переходу на новий календар, що і спричинило плутанину з датами. При переїзді свідоцтво про народження загубилося. У дитячі роки день народження М. Дремлюги святкували взимку, на святого Миколая, бо за християнською традицією день ангела-захисника вважається важливішим святом. Проблема постала перед отриманням паспорта, який М. Дремлюга одержав за шкільною довідкою, виданою 22 червня. Цю дату і зафіксували як дату народження. І тільки 1985 року свідоцтво було випадково знайдено в одній із книжок великої сімейної бібліотеки. У цій метриці, виданій Бутурлинівським районно-обласним виконавчим комітетом Боровського повіту Воронезької губернії, вказується дата народження 2 липня 1917 року за старим стилем, тобто 15 липня за новим. Це було великою радістю для Миколи Васильовича, бо його онук теж народився 15 липня 1981 року. Відтоді вони святкували день народження разом. Зараз свідоцтво зберігається в сімейному архіві. На підставі цього документа в новій енциклопедії, що готується до друку, вже подається уточнена дата народження М. Дремлюги — 2(15).07.1917 р.
Микола Васильович був доброзичливою людиною і водночас вимогливою, особливо у своїй професії, у педагогічній діяльності, в навчанні студентів. Він працював у Київській консерваторії протягом 52 років: викладав гармонію, музичний аналіз, музичну літературу, оркестровку, читання партитур, хорову аранжировку, а від 1966 року — композицію. Серед його учнів були О. Білаш, Л. Дичко, В. Сільвестров, Є. Станкович, І. Карабіц, К. Мясков, В. Філіпенко, О. Костін, І. Поклад та ін., зокрема по класу композиції — В. Верменич, П. Ладиженський, І. Кириліна та ін.
М. Дремлюга був щедро обдарований, йому були підвладні всі музичні жанри. Загалом у його творах перемагають оптимістичні тони, хоча в багатьох з них відчувається глибокий драматизм і трагізм. Композитор написав шість симфоній, цикл симфонічних поем, симфонічні увертюри, вісім концертів для різних інструментів з оркестром: для фортепіано, труби, скрипки, гобоя. Його перу належить понад сто романсів на вірші І. Франка, Лесі Українки, М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри, Т. Масенка, Д. Павличка, А. Демиденка, О. Пушкіна, М. Лермонтова, І. Буніна, а також на вірші й сонети Мікеланджело, Ф. Петрарки, В. Шекспіра, П. Ронсара, Х. Хіменеса, П. Елюара, А. Міцкевича, Омара Хайяма. Хорова творчість композитора включає кантати і ораторію.
М. Дремлюга першим в історії української музики створив концерт для бандури і симфонічного оркестру. Цей концерт став обов’язковим твором на вітчизняних та міжнародних конкурсах бандуристів. Його непересічний концертний репертуар для бандури, який включає фуги, сюїти, сонати, прелюдії, баркароли, є особливо цінним внеском у розвиток української музики. Написання творів для бандури вимагало ретельної співпраці з відомим бандуристом, викладачем кафедри народних інструментів Київської консерваторії С. В. Баштаном. Адже бандура, дуже складний у виконавському відношенні інструмент, загалом використовувалася для супроводу співу. М. Дремлюга розкрив нові виражальні можливості бандури і підняв її до академічного рівня. М. Дремлюга був справді народним композитором, тож звернення до бандури було цілком логічним. Цікаво, що його п’єса для бандури під назвою “Дума” була використана у фільмі “Пропала грамота”. Імовірно, режисер І. Миколайчук був певен, що це народна дума.
Музика М. Дремлюги глибоко одухотворена, одухотворена Україною. Його остання незавершена Сьома симфонія присвячена Україні і має назву “Слава Україні”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment