Наш гість — заслужений артист України Володимир Войт, лауреат міжнародних конкурсів як бандурист і композитор. Із сольними гастролями відвідав Литву, Німеччину, Польщу, Туреччину, Ізраїль, США, Канаду. Пан Володимир вважає, що бандура створена для української пісні і їй протипоказані конструктивні новації, тим паче, що різновидів бандур дуже багато.
— Пане Володимире, для чого створена бандура? Що на ній треба грати?
— Бандура створена для української пісні. Утім, є розбіжності. Скажімо, кафедра народних інструментів київської консерваторії здавна відкидала надбання народного виконавства. Головне — суто інструментальна гра, що відмежовувала інструмент від українського слова.
— А що означало поняття “бандурист” 50 років тому?
— Скажімо, Володимир Кабачок, учень Гната Хоткевича, засновник Полтавської капели бандуристів, однозначно не відповідає на це запитання. У своїй книзі гри на бандурі, виданій 1958 року, пише: “Гра на бандурі супроводить спів самого бандуриста, тому досить важко сказати, хто такий бандурист: чи це музикант, який грає на бандурі і співає, чи це співак, який сам собі акомпанує. Вікова історична традиція кобзарського мистецтва поєднала у нашому уявленні поняття бандуриста-співака і бандуриста-інструменталіста в одне нерозривне ціле”. Ключові слова “спів” та “грає”.
Унікальна форма виконавства на бандурі — капела бандуристів, жанр, який за свою багаторічну історію став творцем хорових традицій. Виконавці в капелі бандуристів — водночас хористи й оркестранти, і підхід, коли переважає одне крило (хорове чи інструментальне), приречений на втрату жанровості.
Український народний хор імені Г. Верьовки — це теж великою мірою бандурний осередок України. Коли 1943 року в Харкові заснували Державний український народний хор, до його складу повністю влилася Миргородська капела бандуристів. Отже, колектив імені Верьовки асоціювався як хор, який супроводжують бандури. Все. Ні баянів, ні цимбал, нічого. Тому традиція бандури у народному хорі була витримана, як добре вино чи коньяк.
Відомо, що українська пісня з жодним іншим інструментом не звучить так добре, як із бандурою. Доказ цього — прагнення співати у супроводі чи то капели бандуристів, чи то народного хору, оркестру народних інструментів чи просто із бандуристом найвидатніших співаків минулого й сучасності. Дмитро Гнатюк, наприклад, просив батька закомпанувати йому пісні в концерті… Також можна згадати Івана Козловського, Бориса Гмирю, Михайла Гришка, Андрія Кікотя, Петра Білинника, Миколу Кондратюка, Діану Петриненко, Івана Паторжинського, Анатолія Кочергу, Анатолія Солов’яненка, Марію Стеф’юк та багатьох інших.
— На які ризики, дерзання Ви здатні як бандурист?
— Для мене надважливо не плутати культуру і шоу-бізнес, у цьому полягає наша найбільша катастрофа. Ось приклад. На чергове телешоу приходить людина, яка нібито є знаним музикантом. Вона не розповідає про культуру, мистецтво, про щось важливе. Митець виступає експертом у галузі борщів: “Тут помідорчики відчуваю, солі багато. А це, напевно, німець робив, бо дуже акуратно всьо порізано. Гм… цей піччю пахне, бабця точно варила…”. У результаті виходить дешева розважальна юшка.
Я розумію, коли на таку передачу приходить шоу-бізнесовий продукт, скажімо, Віталій Козловський. Його впізнають без пісні, за “фейсом”, що миготить на телеекранах. Козловський не розповідає про свою творчість, він куштує страви і висловлюється з цього приводу. А представника культури у шоу-бізнесових сферах зазвичай не впізнають, тому він на ТБ бере інструмент, щоб його принаймні асоціювали з ним. Усе це принизливо і якщо митець базікає про борщики, це вже цілковита профанація культури.
Найбільша біда, що ми, бандуристи, дуже захотіли прорватися у шоу-бізнес, і цим знищуємо бандуру. Якось виступав гурт “Шпилясті кобзарі” на “Хвилині слави” у Москві. Олександр Масляков запитав: “До якої межі можна клеїти дурня, тримаючи в руках бандуру?” Сказав ніби жартома, але насправді за цим криється глибокий біль. Проте і Росія потребує скоморохів, які розважають засобами українських національних символів.
Нині ситуація така, що люди готові і з бандурою будь-що робити. Напівоголені дівчата у французькому кабаре щось грають на бандурі, танцюють довкола неї (є ролик). Мені болить, коли бандуру використовують у якихось піар-акціях, а вони, здається, займають нині 95 % того, що відбувається у мистецькому просторі. Це, на превеликий жаль, можна спостерігати і в автентичній музиці.
— Скільки автентичного є в бандурній галузі?
— Серед автентичних бандуристів є яскраві представники, віддані справі. Але й вони розбилися на певні клани, які прив’язані до міст. Це Київ, Харків, Львів. Утім, і в Києві є якась роздрібненість. Зрештою можна зазначити дві великі тенденції з багатьма відхиленнями, залежними від особистих поглядів лідера того чи того осередку. Одні намагаються триматись якомога ближче до традицій народного виконавства. Другі прагнуть реалізувати себе для матеріального забезпечення. Одні виготовляють бандури, які відповідають стандартам народних, вивчають репертуар усним способом тощо. Другі використовують великі (за розміром) інструменти, металеві деталі для більш голосного, потужного звуку, співають поставленими голосами, застосовують театральні рухи, які привертають увагу публіки, використовують пластикові нігті, електронні настроювачі, вивчають репертуар з нот тощо. А є виконавці, які поєднують ці дві тенденції. І при нагоді не забувають паплюжити людей, які грають на бандурі зразка Івана Скляра, стверджуючи: “Це бандура совєтікус”.
Отже, питань багато, їх не можна розглядати однозначно, тому що правда є там, там і там. І так само неправда присутня. Потрібна виваженість, тверезий погляд на минувшину.
— Отже, Вас ми не побачимо у попсовій блискучій обгортці?
— Спроби були себе подати, але не в такій уже й попсовій обгортці. Замолоду я також хотів застрибнути на найвищу сходинку, зокрема популярності. І пізніше були спроби. Якось зателефонував Мілош Єліч (ми з ним у консерваторії вчилися), клавішник і аранжувальник гурту “Океан Ельзи”. Каже: “Ми зараз записуємо пісню, потрібна бандура. Заграєш нам?”.
Наступного дня зустрілися у студії, записали пісню “Веселі, брате, часи настали”. Вона здобула надзвичайну популярність, хоча її забороняли, знімали з ефірів. Це був соціальний проект “Океану Ельзи”, тому прізвище моє не фігурувало. Найцікавіше, що продюсер і хлопці чудово розуміли, чого хочуть, — традиційного звучання цього інструмента, який, зокрема, огортав голос Вакарчука. Жодних псевдогітарних риффів на бандурі чи концептуальних імпровізацій.
Я пробував і рок грати, і джаз, який асоціюється з інтелектуальною музикою. Іноді бандуристи починають спекулювати на цьому: мовляв, граю джаз, тож я серйозний музикант!
Але, повторюся, бандура, на мою думку, створена для народної пісні, саме пісні. Для мене є показовою творчість Гната Хоткевича і його учня Леоніда Гайдамаки. Цілком знищене, затерте ім’я, ніби не було людини. Лише нещодавно це ім’я повернулося із забуття, бо бандурист Віктор Мішалов написав дисертацію, захистив у Харкові. Ідеться про відродження виконавства на харківській бандурі, за яку, власне, Хоткевича й розстріляли.
Л. Гайдамака, перший в історії української музики бандурист із вищою профільною освітою, професійний виконавець, педагог. Людина, яка після Хоткевича зробила значний внесок у розвиток бандурного мистецтва. Л. Гайдамака блискуче грав інструментально, але видатних голосових даних не мав, тому Хоткевич створив для нього мелодекламації, підкреслюючи нерозривність українського слова та бандури.
— Ви не лише оркестрант, у Вас є сольні номери, граєте у тріо. А за цим певний репертуар, аранжування.
— Спочатку грав соло з оркестром. Та в колектив прийшли випускники київської консерваторії — Тимофій Старенков і Олександр Миколюк. І ми створили тріо, як-то кажуть, під конкретний проект, шевченківські дні.
— Хто в цій справі грає першу скрипку?
— Оскільки я концертмейстер групи бандур, тому першість навіть не обговорювалася. Нам дали свободу вибору щодо репертуару, підтримують нас, за що я вдячний керівництву. Хочеться якнайбільше зробити, спробувати поєднати київську і харківську бандури, традиційні інструменти, певним чином обіграти все. Хлопці талановиті, тому співпрацюємо творчо.
Але одна проблема все-таки є. Ми дуже залежимо від виробників інструментів. Чернігівська фабрика музичних інструментів уже не працює. Утім, основним виробником був… Іван Скляр, він створив модель інструмента, який ми використовуємо. Скляр — перший керівник оркестрової групи у хорі імені Верьовки, і немає бажання перейти на бандури Львівської фабрики, хоч які чудові вони є.
Наші інструменти потребують оновлення, реставрації.
— Музична візитівка вашого тріо?
— Дуже складне питання репертуару. Творів мало, а ті, що були заранжовані для трьох бандур, довелося адаптувати під наш ансамбль.
Почали з фантазії “Ніч яка місячна” Ігоря Марченка. Це теж забуте ім’я. Талановитий Ігор Савич Марченко керував оркестром баяністів у консерваторії, писав багато аранжувань для оркестру радіо, яким керував Андрій Бобир.
Я звернувся до своїх приятелів за кордоном: у Канаді, США, Аргентині, отримав твори Григорія Китастого, призначені для дещо іншого тембру — харківських бандур роботи Олександра Гончаренка. Вони надзвичайно ефектні в цих творах. Ми трошки програємо у звучанні саме у цих п’єсах, а це спонукає шукати свій репертуар. Намагаємося грати твори Хоткевича. Для нас написала п’єсу “Струмочки” молода композиторка з Ніжина Олена Спіліоті. Твір модерновий, вельми приємного звучання.
Спілкувався
Володимир КОСКІН
