Бути над прірвою — і не впасти

Тоталітарна система нівечить життя і калічить людей по-різному. Одних убиває — кулею чи голодом, запроторює у психлікарні, відбирає здоров’я, робить інвалідами, а інших — сексотами (стукачами), заганяє у прокрустове ложе однаковості, у внутрішню еміграцію (робити одне, говорити інше, а думати щось третє) тощо. Залишитись у цих обставинах на волі людиною, вірною своєму життєвому призначенню, власним принципам, — це як пробігти між краплинками дощу і не змокнути, висіти над прірвою і не впасти, перехитрити могутню нелюдську систему. Одне слово — народитися в сорочці. Це майже вдалося героєві цього матеріалу Іванові Кассалі, який прожив 85 років, залишився оптимістом, цікаво й неординарно мислить, повний сил і енергії й далі працює на благо України.

Надія КИР’ЯН

Івана Григоровича знають не лише на Волині, де він живе, а й у Києві та Запоріжжі, в Севастополі й Донецьку, на Полтавщині й Слобожанщині. За свого приймають його пасажири потягів і автобусів, адже вже понад 20 років (відколи пішов на пенсію) він мандрує Україною, пропагує українські ідеї, веде бесіди і дискусії про незалежність України, національну символіку тощо. Розповсюджує українські книжки, демократичну пресу — газети “Нація і держава”, “Волинь”, “Кримська світлиця”, “Флот України”, “Слово Просвіти” та ін. Його життя — справжній бестселер, козацький гостросюжетний роман із дивовижними пригодами.
Народився Іван на Полтавщині, у селі Міські Млини Зіньківського району. Школу закінчив зі срібною медаллю. 1949 року добровільно пішов в армію, але за станом здоров’я його комісували. Вищу освіту здобув на юридичному факультеті Московського університету імені М. В. Ломоносова. Працював слідчим прокуратури, юрисконсультом на Вінниччині, Дніпропетровщині, Житомирщині, Полтавщині. 1978 року оселився на Волині й десять років працював адвокатом у Камені-Каширському. 1988-го його відправили на пенсію за те, що у маленькому провінційному містечку відверто агітував за синьо-жовтий прапор і тризуб.
Іван Кассала — автор кількох поетичних збірок. 2011 року нагороджений літературною премією ім. Ярослава Окуневського Військово-Морських Збройних Сил України за збірку “Мамина дорога”, видану в Севастопольській філії Видавничого центру “Просвіта”. Із Севастопольською “Просвітою” співпрацює давно. Капітан-лейтенант Микола Гук, перший голова Севастопольської “Просвіти” i редактор газети “Дзвiн Севастополя”,  на початку 1990-х прийняв Івана Кассалу в цю організацію. Іван Григорович писав статті до редакції, поширював цю та інші газети по всій Україні, організовував передплату, чим займається й дотепер. Брав участь в останній виборчій кампанії як член КУНу.
Іван Григорович — талановитий оповідач, ось як розповідає про дитинство: “Я жив на хуторі Шкидинівці, на березі річки Ворскли. Навколо зеленіли ліси і гаї, синіли озера. 1933-го мені йшов шостий рік. Бачив коло озера Оступа курені з гілок дерев. В озері голі й голодні люди ловили черепашок, варили їх і їли. Варили бур’ян, корінці. Коли потім я став вивчати у третьому класі історію стародавнього світу, то він уявлявся мені у вигляді голоду 1933 року…
Мій батько, Григорій Данилович Кассала, зустрів банду комуністів спокійно. Ті обнишпорили всю хату, на горищі своїми будьонівками обібрали всю павутину, але хліба не знайшли. Залізними штрикачками перекололи весь город, та марно, бо батько кілька мішків жита сховав у лісі. Восени ми назбирали жолудів і їли хліб, спечений із суміші житнього та жолудевого борошна. Залишилася в нас також корова, завдяки якій і вижили”.
1939 року хутори ліквідовували, мешканців виселяли, через що родина Кассалів переїхала на Кубань у станицю Усть-Лабинську. “Сталін нас врятував від Гітлера, — розповідає Іван Григорович, — бо Україна вся горіла, а в Росії партизанів не було. Хати не палили, нікого не вішали, не розстрілювали”. Іван Григорович охоче відповідає на запитання, а розповісти йому є про що.
— Коли Ви відчули себе українцем?
— 1944 року ми переїхали з Кубані, де вже почався голод, в Сахновщину Харківської області. Там придбав книжку “Як гартувалася сталь” Миколи Островського, в якій уперше в житті прочитав про жовто-блакитний прапор і свого земляка Симона Петлюру. Той прапор мене зачарував. Зрозумів, що я українець, що моя батьківщина Україна, а не СРСР. Прочитавши цю книжку, став українським націоналістом. У газеті “Голос України” була опублікована моя стаття: “Прапор України від сонця”. У мого товариша у веранді висіла карта СРСР із зображенням прапорів республік. З обіду до вечора на неї світило сонце. Під його промінням український прапор яким був, таким і залишився — жовто-блакитним, російський — біло-синьо-жовтим. А червоний став жовтим. Сонце змінило тільки один колір.
Якось у Лозовій від кобзаря почув пісню: “Воював за радвладу, а тепер ні спереду, ні ззаду, воював за свободу, а тепер хоч з мосту та в воду”. Тієї миті здалося, що співець подібний до Павки Корчагіна…
Ще на Кубані, коли чув українські пісні, в мене з’явилася ностальгія за Україною. Коли приїхали в Сахновщину, я сам виписав собі квиток: “Кассала Іван Григорович, член ОУН”. Вважав, що ОУН — найкраща партія. Квиток десь подівся. Здогадався, що його батько спалив, бо за це тоді можна було потрапити у в’язницю.
У Харкові в букіністичному магазині придбав ілюстровану історію України Михайла Грушевського 1912 року видання. І вперше в житті прочитав правдиву історію України.
— Як потрапили до Москви?
— На Кубані я закінчив п’ять класів, працював у промкомбінаті. Збирав хлопців, читав свої вірші про те, що Сталін бандит, комуністична партія банда, СРСР — тюрма, Україна буде самостійна. І мене ніхто не продав, там бути націоналістом простіше, ніж у Західній Україні. Бо тільки з’явився на Волині, мене одразу взяли на замітку в КДБ і в райкомі.
Після закінчення 7-го класу хотів вступати до технікуму. А директор школи заінтригував: он на Ленінських горах у Москві університет будують, там кімната на одного студента, 500 карбованців стипендія… Вирішив учитися далі.
1956 року вступив до Московського університету на юридичний факультет. Гуртожитку не давали. Тоді написав листа Ворошилову, пояснив, що не маю за що винайняти квартиру, нехай поставлять ліжко хоч у коридорі. Гуртожиток відвоював. Я там організував українське земляцтво. Запросили на наше зібрання О. Корнійчука. Він не прийшов, злякався. А Рильський до нас завітав, подарував збірку “Троянди й виноград”. Коли про земляцтво дізналися, нами зайнявся КДБ, мене допитували на Луб’янці: “Батько писав Вам, щоб Ви привезли 3 кг цукру з Москви?” — “Писав, привіз”. — “Писали, що на Харківщині кругом цукрові заводи, а цукру немає, все забирає Москва? А якби Україна була самостійна, була б така багата, як Америка. Ви з такої хорошої сім’ї, звідки такі антирадянські настрої?” — Я нічого не відповів, бо налаштований був не проти радянської влади, а проти комунізму, бо керує не рада, а фашистські гнізда райкому, обкому, ЦК, а радою лише прикриваються. Було це за хрущовської “відлиги”, тому обійшлося. А за Брежнєва, напевно, дали б 25 років і я поїхав би на Колиму.
Дипломна робота моя була “Суверенитет Украинской ССР”. Цілий місяць проходив практику в Президії Верховної Ради України. Там побачив, який у них суверенітет: з найдрібнішого питання треба було консультуватися з Москвою.
Коли проходив практику в Міністерстві закордонних справ України, побував у міністерській бібліотеці. Там було багато різної літератури: і про ООН, і націоналістичної, і білогвардійської. Але — англійською мовою. Я подивився, погортав і тільки.
Після університету працював слідчим прокуратури Межівського району на Дніпропетровщині. Потім — у Апостоловому. Мене вважали авторитетним фахівцем, бо закінчив Московський університет, де вчився 5 років. Доручили вести 17 кримінальних справ. З них 14 типових — про крадіжки робітників і колгоспників.
Викликаю по черзі сімох колгоспників і питаю: “Ви крали пшеницю нового урожаю?” — “Ні”. Насправді міліція вилучила в них по кілька мішків пшениці чи картоплі. А Ленін же в Декреті писав, що земля належить селянам. Значить, вони не крали в держави, а брали своє. І я закрив справи, здав до архіву. Потім викликаю сімох робітників: “Ви крали деталі на заводі?” — “Ні”. А в них міліція вилучила в того деталі, в того спирт тощо. А Ленін же писав у Декреті, що фабрики й заводи належать робітникам. Закрив і ті сім справ, посилаючись на статтю 6, пункт 1 Кримінально-процесуального кодексу: “В їхніх діях нема вини”. І отримав нагороду за хорошу роботу, а прокурор — подяку.
Інший слідчий, який працював після мене й декретів Леніна не читав, тягнув усіх робітників і колгоспників до суду. А як він міг довести вину колгоспників і робітників? Усі колгоспники крали, всі робітники крали. Двох свідків знайти було неможливо. А я ж не міг йому підказувати, що робити. Бо сам не знаю, чи я вчинив правильно по закону.
Потім за свої погляди заслужив славу антикомуніста, антирадянщика, українського буржуазного націоналіста. Неодноразово до мене “підкочувалися” провокатори, я на провокації не піддавався. Коли працював на Полтавщині, було легше, бо там керівником був Євген Кирилович Марчук. А яке начальство, такі й підлеглі. Якщо там забороняли відзначати роковини Петлюри, то він казав: хай би відзначали…
— Як Вашу націоналістичну пропаганду сприймають у східних областях?
— Добре. І в Криму, і в Донецьку, і в Запоріжжі, і в інших місцях я знаходжу однодумців. Якщо навіть хтось, не згодний із моїми поглядами, виявляє агресію, то завжди є люди, які мене захистять. Часом погрожували викинути з вагона чи замахувалися ціпком, але жоден не вдарив.
— Які маєте секрети, що в такому поважному віці ще роз’їжджаєте по всій Україні?
— Я три роки вже не снідаю, не обідаю, а тільки вечеряю. Тепер думаю перейти на дворазове харчування: обідати і вечеряти. Вранці я п’ю каву. А тоді цілий день працюю: до обіду пишу вірші, статті, після обіду читаю. Під вечір зварю картоплі в мундирах, сала насмажу, цибулі — ось і повечеряв. Часом мене запрошують у школи, зустрічаюся з дітьми. У шкільному музеї є мої публікації, фотознімки. Це надихає. Багато вражень від подорожей. Ще за все життя не робив нікому зла, намагався допомагати людям. Ніколи не давав і не брав хабарів, вважаю, що це низько.
— У поїздках чули відгуки людей про новий мовний закон?
— Люди не схвалюють закон Ківалова—Колесніченка: і в Донецьку, і в Запоріжжі, і в інших містах. Говорять: в Україні має бути одна державна мова — українська, як у Росії — російська. Коли один вимагатиме регіональну польську, той румунську — буде хаос.
— Вам допомагають друзі, сусіди, місцева влада?
— Адміністрація цього року завезла мішок картоплі. І торік також. Від соціального захисту приходить жінка — помиє підлогу, посуд. Буває, що сусіди щось занесуть як подяку за газети, які роздаю. Діти приносять лісові ягоди, це дуже приємно.
— Щасливо прожили життя?
— Так. І цікаво. А якби вступив у КПРС і не виступав проти партії й проти комунізму, то, може, був би начальником КДБ або прокурором. А так я ніколи не був у партії і вважав, що вона ще гірша, ніж партія Гітлера. Якщо фашизм — це банда, то комуністична банда — це страшніше.
Іван Кассала не розкошує, на 1000 гривень пенсії ухитряється купувати й передплачувати газети і не лише для себе, живе у невеличкій квартирі, де нема опалення. Але ні на що не скаржиться. Україна для нього насправді понад усе. І українські герої живуть у серці. Захищає їхню пам’ять щиро і дуже дотепно. Ось уривок однієї з його статей:
“Одна з наших газет повідомила, що у Луцьку не хочуть жити на вулиці Бандери. Дехто шукає помешкання в іншій частині міста. Якби в СРСР хтось сказав, що не хоче жити в будинку на вулиці Сталіна, то його негайно поселили б на Соловках чи Колимі, в снігах тундри, в концтаборі імені товариша Леніна. Або ще краще, дали б кулю в потилицю, як Миколі Щорсу. Що значить — монархія комуністична! Порядок! Тверда рука! А зараз в Україні анархія. Такої демократії, як в Україні, нема ніде…
Навіть у Камені-Каширському, де творилася Українська Повстанська Армія, є вулиці Котовського і Зої Космодем’янської. Зоя палила хати в селах, на окупованій німцями території, під Москвою. Я читав: Петро Григорович Іванов захищав Москву і не знав, що в його селі Зоя запалила хату його дружини Марії Степанівни, і вона з чотирма малятами опинилася в грудні 1941 року на снігу.
Важко уявити у наш час людину, яка ще живе в СРСР і не визнає самостійної України. А Степан Бандера разом зі стотисячною армією УПА теж боровся за нашу незалежність.
Хто не хоче жити у теплій квартирі з усіма зручностями на вулиці Бандери в Луцьку, то хай міняється зі мною на Камінь-Каширський. Маю однокімнатну квартиру в п’ятиповерховому будинку, який п’ять років не опалюється взимку. У мене в січні шість градусів тепла в хаті. Я п’ять років сплю, ніби в гаражі. А мені 85. Дружина давно померла, дітей нема. Був син Григорій, та, тридцятирічного, 19 серпня 1992 року у Кривому Розі два міліціонери вбили. І за це нікого не судили. Хоч я колись виконував обов’язки прокурора, не зміг добитися справедливості. Нанесли сину Гриші удар палицею по голові, а слідчі міліції заявили: “Акта судмедекспертизи не складайте, бо винних нема”.
То, може, хоч тепер поживу в теплій квартирі на вулиці Бандери?”

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment