Вилія та Рада у Різдвяному циклі свят

img_7019Микола ТКАЧ,
письменник, етнограф
Фото Олександра ЛИТВИНЕНКА

Переддень свята Різдва, окрім назви Кутя, у народі ще має назву Вилія або Лелія. Щоб збагнути зміст цієї народної назви, що характеризує стан природи в переддень Різдва, розглянемо кілька прикладів уживання цих та споріднених з ними слів. Насамперед у колядках:
Слічная лелія, пречистая Марія.
(Павло Чубинський.
Труди… Т. 3, с. 342).
Світ змислений де ся родив,
з Діви Марії проісходив —
o його же і велія.
(Там само, с. 370)
Убогії пастирії
славлять Бога і велія.
(Там само, с. 374).
Сіно красне, як лилія,
по которім боці Марія,
всьому світу Сина породила.
(Там само, с. 374).
В нашої влаїльниці днесь родився,
із Діви Марії оплодився.
(Там само, с. 392).
Гей лелію з пуд дуброви,
з-під зеленої, гей лелію,
вибігає сивий кінь вороний.
(Там само, с. 393).
Ішла Марія з Єрусалима.
Приспів: О лелія! З Єрусалима.
(Село Авдіївка на Чернігівщині).
У Йвана, Йвана красная жона.
Приспів: Лелія.
Лелія біла пишно розцвіла.
(Пісні з Львівщини. — К.,
1988. с. 74).
Якщо в останній колядці слово “лелія” виступає з означенням квітки, то цього не скажеш про попередньо наведені приклади. Більше того, ми бачимо тут, що і сама Марія “влаїльниця”. А пастирі “славлять Бога і велія”. Отже, “велія” чи “лелія” (лілія, лілея) це не просто квітка, а особливий передумовний стан, що його образно символізує реальна й водночас міфічна квітка з родини лілійних. Один із її різновидів росте у воді і в українців має ще назву латаття. А в багатьох міфологіях народів світу ця квітка відома під назвою лотос. Згідно з єгипетським міфом про створення світу, сонячне немовля, що розімкнуло морок, вийшло з лотоса, який виріс на пагорбі серед океану первісних вод. На лотосі народжується і єгипетський бог сонця Ра. В індійській міфології лотос співвідноситься з жіночим творчим лоном йоні й уособлює верховне жіноче божество — Матір Божу. В українців можна згадати богиню Лелю, що її ім’я співзвучить із назвою квітки — лілея. В українських родинних піснях передумовний стан пологів також названо словом “лелія”.
Лежить кумойка в лелії,
їй крижейки зболіли.
А їй кумойко не вірив,
аж му синойка повили.
(Головацький Я. Ф. — Спб.,
1878. — ч. 2. — С. 1З3).
А наша кумойка в лелії,
а ей кумойко все не вірив.
Аж втоди їй кумойко звірив,
а му сокола на ручки повила.
(Там же, с. 1З6).
Отже, на рівні людського життя стан “вилії” чи “лелії” — це стан пологів. У інших варіантах обрядових пісень це так і звучить.
Ой Маруся в полозі лежала,
чорним шовком
голову зв’язала.
Такий стан поєднується з почуттям первісності, чистоти й незайманості, піднесеності й тендітності у ставленні до певного явища чи навіть людини: “Мати сина леліяла, потіхи ся надіяла” (Головацький Я. Ф. — Спб., 1878, ч.1, с. 164); “Леліємо глас 8” (Остромирова євангелія). Леління — це і ледь помітний вияв плинності буття: “Тихе леління… води по камінні”; “А на морі вода леліла” (СУМ Б. Д. Грінченка. — Т. 2. — С. 354). Водночас леліти — це злегка випромінюватись, блискотіти, світитися: “Так і леліють церкви уряжені та золоті”; “В неї подвір’я сріблом леліє” (Там само). Внутрішньо такий стан переймає людину почуттям глибокої ніжності, тендітності у ставленні, святості й божественності у всьому:
С тоя же Каяли Святополк
повеліяв отца своєго
междю угорськими іноходци
ко святій Софії, к Києву.
(Cлово о полку
Ігоревім).
На рівні добового колобігу Землі стан вилії — це стан природного довкілля в хвилини первісного ранкового пробудження, що окреслюється ледь помітним світінням обрію, — лелінням. Ось тому в переддень Різдва, на Вилію, коли щойно засвітиться обрій або в мить сходу Сонця, господар, за давнім звичаєм, розчиняє всі двері й ворота в своєму господарстві. Весь цей природний стан, його внутрішня течія уособлюється в християнському світогляді людини образом Богородиці, що перебуває в пологах. А тому вона — Лелія.
Лелія, Лелія –
породила в Охлиємі
Діва Марія.
У 12-денному періоді світотворення розвиток буття йде від Різдва до Водохреща; від образу Часу до образу Простору; від втіленого джерела Вогню до втіленого джерела Води. Але видимий його колобіг, земний шлях уже має зворотний напрямок. Подібно до того, як біг Сонця в Сварожому колі (колі Зодіаку) впродовж року є зворотним до його галактичного руху, який характеризується зміною положення сузір’я у час перебування Сонця в “точці весни”. І тому Іван Хреститель, як символічне втілення джерела світових вод, хрестить водою, а Ісус Христос, за його словами, має хрестити вогнем.
“Я хрищу вас водою на покаяння, але той, Хто йде по мені, потужніший від мене: я недостойний понести взуття Йому! Він христитиме вас Святим Духом й огнем”. (Єв. від св. Матвія, 3, ІІ).
Різдво як символ живого Вогню постає і в одній з українських колядок:
А всі святії ослоном сіли.
Приспів: Ой дай, Боже!
Рече Господь-Бог святому Петру:
“Ой, Петре, Петре, послуго моя,
піди принеси святеє Різдво”.
Не відшов Петро, як півдороги,
здибало Петра чудо-чудноє,
чудо-чудноє, вогнем страшноє.
Петро жахнувся — назад вернувся.
Рече Господь-Бог святому Петру:
“Ой, Петре, Петре, послуго моя,
чом ти не приніс святеє Різдво?”
“Здибало мене чудо-чудноє,
чудо-чудноє, вогнем страшноє,
а я жахнувся — назад вернувся”.
“Не єсть то, Петре, ніяке чудо,
а то єсть, Петре, святеє Різдво,
було йго взяти, Петре, на руки,
сюди принести, на стіл покласти,
зрадували б ся усі святії,
що перед ними та й Різдво сіло…”
(П. Чубинський.
Труди… — Т. 3. — С. 35).
Далі Господь-Бог посилає принести Різдво святого Павла. Але й той не зміг його принести. І лише святий Юрій як володар небесного вогню (язичницький Ярило) приносить Різдво, яке осяяло весь дім. Подібно ж оповідає і скіфська легенда, записана Геродотом, що саме в цей святочний час з неба на землю впало золоте знаряддя: плуг, ярмо, сокира й коряк. Побачив це старший із синів скіфського родоначальника Таргітая на ім’я Ліпоксай і швидко пішов узяти. Але як наблизився, золото почало горіти (огнем страшноє). Він перелякався й відступив. Тоді пішов середульший на ім’я Арпоксай. З ним сталося те саме. Але як пішов найменший на ім’я Колаксай, золото пригасло і він приніс його додому. По черзі ходили до міфічного дідка по вогонь і герої казки “Як три брати вогонь добували”. Дідок з двох старших здер шкіряні паси за невміння розповісти казку-небилицю. А найменший розповів таку небилицю і коли дідок не витримав випробування, сказавши “брешеш”, той, як було домовлено на початку бесіди, здер уже з нього пасмо шкіри й забрав із собою вогонь.
Нагадаємо, що за давнім українським звичаєм на Вилію (Першу кутю) під стіл кладуть: частину рала, косу, сокиру та інші залізні речі як священне знаряддя і як еротичні символи, що пов’язані з первісним вогнем.
Первісний час християнського буття означився подією народження Божого немовляти — Ісуса Христа. Навколо цього немовляти й зосереджується боротьба світлих і темних сил. Боротьбу цю яскраво відтворює український “Вертеп”. Він як міфічна модель світу є однією з форм образного відтворення реалій існуючого світу. Однак народження Божого немовляти як образний вияв стихії первісного часу не сталося само по собі. Воно також було зумовлене поєднанням багатьох подій і явищ, які спричинилися до виникнення головного явища — постання Нової РАДИ. Тобто — до постання нового фокусування світової енергії. На Землі процес фокусування (Рада) означився появою в небі яскравої Зорі (Звізди).
Hовa Рада стала,
яка не бувала, –
над Вертепом Звізда ясна
на весь світ засіяла;
де Христос родився,
з Діви воплотився;
як дитятко пеленами
убого оповився.
В українській мові слово “рада” вживається з трьома основними означеннями: рада як вияв духовного взаємозв’язку, обміну думками: “Рада в раду, та й купили”; рада як вияв згуртування, збору: “Ой там стояла мужів громада, мужів громада, велика рада”; рада як вияв порядку, ладу: “Військо стояло ради не знало, ради не знало, Івана прохало”. (СУМ Б.Грінченка. — Т. 4 — С. 2). Ці три означення слова “рада” певним чином асоціюються з триєдністю світобуття; з триєдиним імпульсним полем, в якому фокусується світова енергія. І тому Нова Рaдa як міфопоетичний символ колядок — це одночасно і ознака Збору (згуртування, фокусування) небесних та земних сил, і їхній взаємозв’язок та поєднання (поєднання подій і явищ, різних колобіжних рівнів), і ознака народження нового Ладу — нового зразка первісного стану буття. У християнському бутті ця первісність виявлена Божественним походженням Немовляти та незайманістю Його матері Діви Марії. Вона — Чиста Панна:
Нова Рада, Нова Рада
світу ся з’явила,
де Чиста Панна
сина породила,
да в Офлейовім місті
дуже рано.
Цей новий зразок (модуль) наступного розвитку світобуття водночас зумовлює й ладове поєднання та фокусування (Збір) усіх небесних і земних сил — прямого та відлунного (індукційного) потоків енергії. Отже, Земля й Небо у цей час перебувають в урочій (велемовній) єдності. Небесні сили тут виявлені в образі ангелів — вісників Божих, що сповіщають людям про щасливе звершення надзвичайної події.
Небо і Земля, Небо і Земля
нині торжествують.
Ангели людям, ангели людям
весело сказують:
“Христос родився,
Бог воплотився!”
А земні сили постають в образі трьох царів зі Сходу (персоніфікація язичницьких образів Сонця, Місяця й Дощику), які приносять дари новому володарю світу.
Тріє Цapiє, Тріє Цapiє
із Восток прийдоша,
ливан і смирну, ливан і смирну
й злато принесоша.
Як бачимо, тут посередниками єднання Неба й Землі виступають волхви, які йдуть поклонитися новому Цареві. Саме ж згуртування (фокусування) небесних і земних сил образно мають вигляд як збір окремих суспільних верств людей. Мета Збopy випливає із внутрішніх особливостей — духовного призначення кожної верстви. Так, покликання Збору святих мудреців на Нову Раду — надати відповідне ім’я Божому Немовляті:
Злетілися всі святії,
взяли книги золотії,
стали думати-гадати:
яке Йому ім’я дати?
Дали Йому ім’я Петро –
Мати Божа не злюбила,
від престолу відступила…
Старійшини села збираються на Раду, щоби з’ясувати причину можливих негараздів серед громади: чи не порушуються давні звичаєві правила й норми, що відповідають законам розвитку буття?
У господара остроженний двір,
Приспів: Ой дай, Боже!
там збирається, збирається Збip —
все старі люде, радять Радочку;
невеличкую, стародавнюю:
чом тепер не так, як було давно?
Як було давно а з первовіку…
Молоді “блудці”, що заблукали в житті, немов у лісі, згуртовуються на Раду для вирішення подальшої своєї долі: чи ставати до господарювання, а чи йти за добрим паном, прислужитися ідеї лицарства, справі визволення душі, що стали основою для українського козацтва:
А в густім лісі на лебединці
Приспів: Ой дай, Боже!
блудили блудців — сімсот молодців.
Відблудилися в чисте’є поле,
в чистоє поле, над тихий дунай.
Посідали си тай край берега,
тай заложили раду радити;
стали радити, щоби купити:
“Не купуймо ж ми на жони злота,
на жони злота, на дівки срібла,
покупаймо ж ми золоті човна,
золоті човна, сріберні весла.
Тай ходімо ж ми краєм дунаєм,
краєм дунаєм, за добрим паном,
за добрим паном, за ясним царем,
що він нам добре служенкам платить.
Ой на рік дає по коникові,
по коникові та й по шабельці;
коника в сідлі, шабельку в срібні.
Волхви (волсви, волохи) збираються на Раду, щоб побудувати церкву як зразок первісної світобудови:
Ой в бору, бору, волохи гудуть,
Приспів: Святий вечір!
волохи гудуть, церкву будують.
Збудовували з трема хрестами,
з трема хрестами, з трема окнами.
В перве оконце вскочило Сонце,
в друге оконце
Місяць ізийшов,
в трейтє оконце
Сокал улетів,
Сокал улетів, на престолі сів.
Колядники збираються у ватагу на Нову Раду для проведення обрядових дійств. З-проміж себе вибирають провідника — “березу”. Береза — це той, що береже в собі таємницю давніх символів, знавець міфологічних та магічних дійств. Жіночий відповідник цій архаїчній назві — “берегиня”. Вибравши ватажка-березу, молодецькі колядницькі гурти йдуть також на Раду до когось зі старійшин — знавців мудрості й духовності. Образно мудрі думки (мислі) бачаться як миса золота, а духовне надбання — як срібло:
Ци дома, дома,
господаренько?
Приспів: Святий вечір!
Кажуть служеньки,
що є він дома.
Зберім ся, браття,
ходім до него,
ходім до него на порадоньку.
Ой дасть же він
нам мису золота,
мису золота, а другу срібла.
Наведені приклади показують, що в кожному окремому випадку гуртування тих чи інших верств (груп) людей діє якийсь об’єднавчий символ, який втілює в собі ідею Збору. Такою ідеєю є Рада. Вона є своєрідною притягальною точкою (полюсом) або фокусом, в якому перетинаються всі напрямки силових потоків. Для святих радників таким об’єднавчим символом є потреба надати таке ім’я Божій дитині, яке б відповідало первісному образу світобуття; було його відлунням. А отже — вміщувало в собі весь спектр видимого й невидимого світу. В різних варіантах колядок Божій дитині попервах надаються різні варіанти імен: Петро, Павло, Святий Вечір, Новий рік. Але їх Мати Божа не сприймає і сумує з того. Старший серед святих радників пропонує назвати Дитя ім’ям Христос. Почувши це ім’я, Пречиста Діва звеселилася й приступила до престолу. Разом з нею звеселився і весь світ:
Веселило ся Сонце в полудні,
веселив ба ся Місяць у крузі,
і веселив ся гість у дорозі.
Звеселило ся: мир, худобонька,
вся ся домашна ба й челядонька.
Для старійшин громади об’єднавчим символом Ради, що втілює ідею Збору, постає Закон. Він зумовлює первісний світолад. У світовому вимірі виконання цього Закону перевіряють ангели, що у вигляді голубів послані Богом на Землю.
Ми не голуби, але ангели.
Нас післав Господь з Неба на Землю,
як люди си тут ба й ісправуют:
ци дают вино людям на Закон,
ци ситьї медці д’світому Збopy,
д’світому Збopy — Богу на хвалу;
ци гаразд си тут люди справуют?”
І дізнаються, що:
Не гаразд си тут люди справуют:
син з своїм отцем до права стає,
донька на мати руку здоймає,
брат а на брата ніж витягає…
Блукальців-молодців об’єднує ідея лицарства, військової служби. Міфопоетичні блукальці — це також послані на Землю ангели. Але вони послані не перевіряти стан виконання Закону, а боронити його від ворожих сил. Згуртувавшись, блукальці-молодці стають військом Божим (Христовим), що боронить цей Божий Закон та давній (старовіцький) лад. І визволяє праведний люд від його напасників і руйначів. Адже той старовіцький лад відповідає первісним основам світобуття.
На жаль, нині надзвичайно поширеною є колядка, у якій слово Рада замінене на “радість”. І якщо Рада — це згуртування світлих сил, то радість, навпаки — знаменує їхню розпорошеність.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment