Тарас САЛИГА: «Для українського історичного буття Слово аж надто багато значило»

Тарас Салига — літературознавець, критик, публіцист, він уже понад два десятиліття очолює кафедру української літератури Львівського національного університету імені Івана Франка. Доктор філологічних наук, член правління Львівської організації Національної спілки письменників України, доктор філософії Українського вільного університету у Мюнхені, дійсний член Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові. Його наукові інтереси — історія української літератури ХХ століття. Хоч би про кого писав Тарас Юрійович — про Миколу Вінграновського чи Петра Скунця, Євгена Маланюка чи Івана Драча, Василя Симоненка чи Богдана Кравціва, — він пише про українську літературу (передусім — поезію) і її роль у становленні української державності.
У його науковому доробку майже двадцять книжок і 500 статей. Т. Салига заслужений діяч науки і техніки України, лауреат літературних премій, зокрема О. Білецького, ім. Б. Лепкого, Фонду Воляників-Швабінських при фундації УВУ в Нью-Йорку…
Він — прекрасний знавець поезії, глибокий аналітик, знає про українську літературу, мабуть, усе. І реагує на виклики, які виникають перед Україною у сучасному світі. А ще — на Різдво рожденний.
Редакція щиро вітає Тараса Юрійовича — одного зі своїх улюблених авторів, і хай владує Слово!

“Сковородинізацію України не треба відкладати”
— Пане Тарасе, що Вам ближче? Трикнижжя 60-х років (“Тиша і грім” В. Симоненка, “Атомні прелюди” М. Вінграновського, “Соняшник” І. Драча) чи своєрідне об’єднання трьох поетичних світів (М. Вінграновський — поєднувач свого міфопоетичного світу з міфологічними уявленнями українського народу; П. Скунць — вічний опозиціонер до зла, мороку, темряви, безпросвітності; Є. Маланюк — оздоровлювач нації, великий князь української поезії)?
— На кожну з цих трьох поетичних збірок я дивлюся як на індивідуальну появу знакових осіб епохи шістдесятництва, до речі, навіть більше, ніж на появу яскравих імен, а на оприявлення цими ж збірками самої епохи. Зрозуміло, що тут годилося б називати ще й інші імена, але я відповідаю на поставлене запитання… Ці три поетичні світи з міфопоетикою і суворим реалізмом часу утворювали свій ширший світ, свою ідейно-естетичну систему. Хоч, правда, справжній і найвищого лету М. Вінграновський почнеться зі “Ста поезій”, а творчо “найреволюційніша” Драчева збірка — це “Балади буднів”. Навіть його знаменита на той час поема “Ніж у сонці” сьогодні  не матиме того ефекту, який був тоді. Про те, яких би творчих висот сягнув В. Симоненко, на жаль, можна лише теоретизувати. Обидві його збірки “Тиша і грім” та “Земне тяжіння” вийшли одна за одною і, очевидно, друга збірка тільки тематично розширила першу.
Про Скунця — “вічного опозиціонера до зла, мороку, темряви, безпросвітності” слід говорити як про поета виразно свого письма, свого стилю, своєї поетики, але він “засвітився” від шістдесятників і влився у їхні лави. А втім, усі “чисті” шістдесятники — “вічні опозиціонери до зла, мороку, темряви…”. Чому я кажу “чисті”, бо дехто сам собі “виписав” паспорт шістдесятника лише тому, що в тому часі жив. А хтось за об’єктивною належністю до шістдесятництва все ж при цьому пускав сатирично-інвективні стріли навіть на адресу Богдана Кравціва. Що вже говорити про Євгена Маланюка — “оздоровлювача нації, великого князя української поезії”. Вони, себто Є. Маланюк та Б. Кравців, повернуться уже в незалежну Україну. Я їх видав: твори Маланюка на початку 1992 р., повніше видання досі не з’явилося, а поезія Б. Кравціва побачила світ 1993 р. Зараз підготував до друку “Книги спостережень” у двох томах. Правда, 1994 р. у Києві (в-во “Світовид”) вийшов у світ третій том зібраних творів Б. Кравціва як доповнення перших двох томів, що побачили світ у Нью-Йорку (1978 р., 1980 р.). Їх упорядкував Богдан Бойчук.
— Чи погоджуєтеся з доктором філософських наук, громадським діячем Російської Федерації Ігорем Чубайсом, який в інтерв’ю газеті “День” (30 листопада 2012 р.) виносить свій “вирок”: “Сьогодні ми маємо розуміти: якщо Україна швидше перетворюватиметься на ту, якою вона хоче бути, це допоможе росіянам… З другого боку, правильні дії Росії допомогли б Україні. Важко бути вільним один без одного. Грубо кажучи, ми приречені на співпрацю, тому що розв’язуємо ті самі проблеми”. Справді приречені? Справді ті самі проблеми розв’язуємо?
— Доктори філософії і є для того, аби мудро говорити й творити свої сентенції. Якщо сусід із сусідом живе в любові, мирі й злагоді, то це прекрасно. Із Росією ми, на жаль, розв’язуємо не ті самі проблеми. Вона століттями прагне нас проковтнути, а ми століттями прагнемо від неї звільнитись. Якби Росія навіть не допомагала, а не перешкоджала Україні “швидше перетворюватись на ту, якою вона хоче бути”, то це справді пішло б на користь двом державам. Із боку Росії “добра не жди, не жди сподіваної волі…” Навіть Єльцин, звертаючись до своїх співвітчизників-“добродійників”, повчально іронізував, мовляв, кожен росіянин щоранку повинен запитати себе, що він зробив для України.
— “Українська правда” у серпні 2011 року звернулася до письменників, видавців та інтелектуалів із проханням написати список із 20 книжок українських авторів, які повинен читати кожен освічений українець. Туди ввійшли книжки С. Жадана (10 балів), Ю. Андруховича, Б.-І. Антонича, Ліни Костенко, Т. Шевченка (по 8 балів), І. Франка (7 балів), І. Котляревського, Г. Сковороди (по 6 балів), В. Винниченка, М. Гоголя, М. Матіос, В. Підмогильного, В. Стуса, Лесі Українки, М. Хвильового, В. Шкляра (по 5 балів), М. Вінграновського, Ю. Іздрика, М. Коцюбинського, Є. Плужника, Л. Подерв’янського (по 4 бали).
А твори І. Багряного, І. Вільде, О. Кобилянської, М. Рильського, Ю. Шевельова, В. Стефаника, Валерія Шевчука виявилися “поза рейтингом”. Це справедливо?
— Це некоректне звернення до читачів “Української правди”. У списку є такі “різнобальні” письменники, як Б.-І. Антонич, Т. Шевченко, І. Франко, І. Котляревський, Г. Сковорода, В. Винниченко, М. Гоголь, В. Підмогильний, Леся Українка, М. Хвильовий, М. Коцюбинський, Є. Плужник (називаю за порядком Вашого переліку), які не мали клопоту читати Ю. Андруховича, С. Жадана, Ю. Іздрика, Л. Подерв’янського. Та ніхто не скаже, що без цього чтива вони не стали освіченими українцями. Я не кажу, боронь Боже, їх не треба читати. Треба! Треба, аби знати, хто вони, аби багато чого з їхньої творчості не рекомендувати іншим. Дивує новоявлений цинізм. Є. Плужника прирівняли до Ю. Іздрика та Л. Подерв’янського. По-перше, між справді художніми творами знак рівності відсутній, а якщо такий є, то це — біда, творчість завжди індивідуальна. Будь-яка найрозвинутіша література такого письменника, як Є. Плужник, возвела б у найвищий ранг своїх національних митців і пропагувала б його світові.
Недавно відійшли у засвіти Ігор Римарук і Леонід Талалай — два велетні української поезії. Хтось, може, упорядковує їхню спадщину? Вірю, що колись збагнуть рівень цих унікальних поетів, але отямитися варто негайно, треба збирати, укладати в томи, у книги, писати спогади, “відкривати” їх  широкому колу читачів.
— 3 грудня ми відсвяткували 290 років від дня народження філософа світової слави Григорія Сковороди. Він закликав кожну людину плекати сад своєї душі. Чи багато людей дослухалося до його поради?
— Ні, не відсвяткували… Хіба що для “галочки”. Не було відповідних наукових конференцій, лекторіїв, мовчала преса. Натомість на олігархо-чиновницькі забави запрошували “зірок” із вартістю квитка у кількасот доларів, щоб “чужому научатись”. Той сад, який колись, може, у когось і проростав у душі, сьогодні чахне, гине. Нині ганебно проголошують інші, не сковородинівські цінності.
— Б. Олійник справедливо визначив нагальне завдання українства: “Провести культурну, духовну, моральну сковородинізацію всієї України, а через сталий розвиток внести народне вчення Сковороди в економіку та соціальну сферу”. Як Ви вважаєте, через скільки років це завдання в Україні можливо реалізувати?
— Сковородинізацію України не треба відкладати. Від Бориса Олійника може багато залежати, лише б ми всі спільно доклали рук. Чим швидше здолаємо українофобію, тим швидше це станеться.
— Євген Сверстюк сказав про Олександра Довженка: “Довженко мав дивовижний дар правдивості. Це Кара Божа в епоху брехні”. Кого можемо назвати в Україні Карою Божою?
— Усіх, хто нині править в Україні. Вони мали сприятливий ґрунт для своєї українофобської “інкубації”. У “Щоденнику” Довженко писав: “Після завершення війни з’явиться багато найсуворіших, нещадних прокурорів, підготовлених спеціально для України! І як вони суворо будуть судити та розпитувати наших людей: що робив у часи окупації чи не служив, бува, фашистам, чому взагалі опинився на окупованій території? І будуть ті прокурори і судді безжалісними абсолютно! І через це, отже, доведеться ще пройти народу українському…”

“Українська література — це храм”
— Коли Ви навчилися цінувати Слово?
— Мабуть, у шестирічному віці. Улітку 1948 р. я бачив, як енкаведисти катували, відливали водою і знову по-звірячому катували мою односельчанку, матір бандерівця-упівця Г. Мельничук, щоб вона сказала, де її син. Вона, вся закривавлена, опухла від побоїв, лежала під яблунею і не промовила жодного слова. Це була найвища ціна промовчаного слова. Звичайно, я потім це зрозумів. Слово будує, слово руйнує.
— У письменницькому довіднику Ваші амплуа подано в такому порядку: критик, літературознавець, публіцист. Ким передусім себе вважаєте?
— Віджартуюся, що від перестановки доданків сума не змінюється. А якщо самокритично й відверто, то всі ці мої “доданки” скромні, їх хоч переставляй, хоч ні, то нічого в мені не прибуде.
— “Не маю зла до жодного народу”, — писав свого часу М. Вінграновський. А як Ви вважаєте, до українського народу хтось має зло?
— Самі українці мають зло: ті, що зреклися себе, хохли-малороси, перекинчики, запроданці, зрадники та інший подібний їм псевдопатріотичний шмельц. Хіба ж не під цим оглядом Маланюк писав про Франкове жахливе “житіє”, якого, крім чужинців, “відомо і системно нищили та жерли свої”. Хіба не звідси Кулішеве узагальнення: “народе без пуття, без чести і поваги”, до якого Леся Українка, як зазначив Є. Маланюк, “дуже влучно додавала — “без сорому”.
— 1924 року Є. Маланюк зустрівся з П.Тичиною у Празі. Його (Маланюкові) слова про творчість Тичини: “Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась” — це вияв “суб’єктивістського максималізму” чи, скажімо, нерозуміння тодішньої суспільної ситуації в УРСР?
— Кілька років тому я про це опублікував окрему статтю. Молодого П. Тичину Маланюк називав найбільшим поетом Європи. Він знав йому ціну, як ніхто інший. “Від кларнета твого пофарбована дудка зосталась” — це не “суб’єктивістський максималізм”, а швидше метафорична об’єктивна оцінка поета, який падав у прірву соцреалізмівської ідеології. Є. Маланюк — вояк армії УНР, чільний представник знаменитої донцовської “квадриги” і вже на той час яскравий політолог добре розумів тодішню суспільну ситуацію в УРСР і СРСР. Є. Маланюк не тільки знав, а й через обставини певною мірою творив суспільну ситуацію своєю біографією. Він був вишколеним офіцером російської армії у 2-му Туркестанському стрілецькому полку. Наприкінці 1917 р. здеморалізована російська армія переживала агонію, що дало змогу поручникові Маланюкові перейти в українську армію, зокрема до начальника штабу дивізіону полковника-полтавця Є. Мешковського. Роки війни, як влучно висловився дослідник його життєвої долі й творчості Леонід Куценко, “були школою національного зростання, національного самоусвідомлення. Він був штабним офіцером, бачив війну за Державність очима В. Тютюнника, Є. Мешковського, М. Капустянського, О. Удовиченка, зрештою і С. Петлюри. Він пережив із військом усі метаморфози української влади” в тричі нашому Києві й у вагонах Директорії”. Цей його досвід згодом виллється в історіософські роздуми, есеї, трактати, унікальну поезію, афористичність висловів у своїх публічних виступах, скажімо, такого зразка: “нарід хворий на рак ментальності, що висисає всі національні сили”, або “Історія magistra vitae, але вона не може без кінця залишати на повторний курс”.
Своїх нищівних оцінок творчості Павла Тичини, висловлених у присвяті “На межі двох епох, староруського золота повен” у листопаді 1924 року, Маланюк не міняв упродовж майже сорока літ. Інколи ще їх “приперчував”. Фінальні рядки цього вірша звучать:

Вили бурі історії.
Рвали й жбурляли відвічне.
О, ти знав, що тоді
не сонети й октави, о ні! —
Жорстко-ярим залізом
ти пік одоробло північне,
Й клекотіла душа твоя
в гнівнім, в смертельнім огні.

Раптом… брязнуло враз!
І ридально навік розірвалось…
І бездонним проваллям
дихнула порожня луна.
…від кларнета твого —
пофарбована дудка зосталась.
…в окривавлений Жовтень —
ясна обернулась Весна.

І по синіх степах
дикий вітер повіяв примару,
Щоб журить і жахать…
Замогильний доноситься спів.
І вночі мертвий місяць
освітлить з-за сірої хмари
Божевільну Офелію —
знов половецьких степів.

Тичина їх болісно переносив у собі, але до схилу літ не спростовував. Навпаки, він зізнався М. Неврлому: “Всі мені кадили, тільки Маланюк мене правильно розумів”. Та за чотири роки до смерті у Нью-Йоркському нотатнику під датою 18 березня 1964 р. Маланюк записує: “Хто знає, чи випадок з Тичиною не був наслідком відношення земляків (cazus Труби) в СПб. І він затявся: “я вам ще покажу” і знищив у собі поета. Це — теж одна з магістральних ліній нашої історії (психології) — може бути тут — генеза Кочубеїади, но і всіх малоросійських комплексів від Гоголя до Архипенка”. Для Тичини очевидною була, — читаємо далі, — “натуральна втрата культури й нації. Навіть капеля Кошиця звалась “республіканською” (пророчо!!!) з ненавистю до слова “держава”.
— “В літературу я вступив побожно, як у храм”, — писав П. Скунць. Остап Вишня конкретизував: “Коли входиш у літературу, то чисть черевики! Не забувай, що в ній є Шевченко!” Як Ви вважаєте, чи всі письменники в Україні замислюються над цими порадами?
— У різний час до літератури різне ставлення. У Вашому питанні відчутні своєрідні сакральні нотки, бо для українського історичного буття слово аж надто багато значило. На сторожі коло рабів німих Шевченко ставив слово і приймав за це каторгу, слово було крицею “в добу жорстоку, мов вовчиця”, через Збруч до братів наддніпрянців, степовиків, причорномор’я муза Евтерпа вела поетів-січовиків, які зі стилетом і стилосом, виспівуючи свої героїчні подвиги, боролись за українську державність. “Несть числа” українським письменникам, які за слово гинули в імперсько-російських катівнях. Вмирав і не каявся за служіння рідному слову-правді Василь Стус. Так, українська література — це храм, у якому правиться вічний парастас-молебень за її “убієнних” творців і в якому звучить великодня величальна ораторія Невмирущості українського Слова.
Соцреалізмівський радянський режим тому й виплачував такі височенні гонорари за продаж слова. По три-чотири сталінські премії одержували (із сотнями тисяч “рублів”) інколи й не вірнопіддані Сталіну, але ті, які славили його — “сизокрилого орла”. І водночас большевизм мав свої “сандармохи” і там винищував собі “неугодних”, а паралельно плодив графоманів-підспівувачів. Той, хто розумів літературу як духовний храм нації, свого таланту не продавав.
Нині ситуація інша. Сьогодні на горло всієї літератури накладено зашморг і його потихеньку затягають. Ще вчора ми знімали з Євгена Маланюка наклепницький “націоналістично-профашистський мундир”, у який його одягла Москва, а нині цього наче досить. Що, може, хтось збирається державними заходами опублікувати його твори? А те, що література — це храм, вважаю, усі письменники так думають. Повторюю — пись-мен-ники! Не беру до уваги тих, хто письменником себе іменує, але таким не є. Нині таких багато, навіть із письменницькими посвідченнями, книжками за випрошені у когось гроші та й навіть із нагородами.
— Роман Кісь не втомлюється повторювати: мусимо обов’язково українізувати місто, якщо хочемо збудувати українську Україну. Свого часу до цього закликав Дм. Донцов. Як Ви вважаєте, вдасться? Чи “Русскій мір” швидше в нас “обоснується”?
— Звичайно, було б ідеально. Але сьогодні або й найближчим часом це утопія. А ось “Русскій мір” можемо не впустити собі в душу, бо слід знати, що він нам ворожий. Та важко прозрівати “хохлу-манкуртові”, українцеві, у жилах якого кров українська, а серце — чужинське. Українську Україну розумію не як відфільтровану націю. Є, скажімо, німецька Німеччина, у якій навіть євреям не зле ведеться, але вони там німецькою “шпрехають”, там навіть Бузина “зашпрехав би”, і Азаров “чесав би” не російською, і у Франції усі французькою, і скрізь…

“Життя поза суспільством —
не життя”
— В Україні видається понад 60 % сумарного накладу газет російською мовою, а 83 %  накладу журналів. 2012 року 87 % усіх книг, доступних для купівлі, російськомовні. Як змінити ситуацію?
— Навіть якби я знав, як змінити ситуацію, — від цього нічого не зміниться. Президент перед виборами щодо цієї болючої проблеми змін не обіцяв, то й усе на місці, якщо не ускладнюється. Обіцяв російській мові надати панівного становища, то виконує. Навіщо ж ми його обирали? Щоб сьогодні констатувати розпачливу безвихідь? Пам’ятаєте правдиві та дохідливі слова В. Липинського: “Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо”?
— У чому полягає драма України? У невмінні пояснити себе Європі? Чи відповідь можна знайти у відомому висловлюванні Є. Маланюка: “Європа — це стара к…”? Чи тут доречні слова Ю. Липи: “Ні Росії, ні Європі // Не зрозуміть синів твоїх”?
— Нам нема потреби пояснювати себе Європі. Вона сьогодні добре нашу драму знає. Слова Є. Маланюка, які Ви зацитували, доречні з іншого приводу. А тут я солідаризуюсь із Ю. Липою. У змістовому сенсі слова Ю. Липи адекватні словам В. Липинського.
— Чи можна вважати, що критики, чи, наприклад, літературознавці, — це окрема каста?
— Критики — це не каста. Критика з грецької — здатність розрізняти. Літературна критика — різновид літературознавства, що спрямований на тлумачення художньої дійсності. Що в критиці добре? Добре, якщо вона професійна.
— Чи хотіли б щось у своєму житті змінити?
— Хотів, аби Помаранчева революція дала позитивні результати, а вийшло навпаки. Помаранчева революція — життя кожної “сущої” в той час людини і моє — теж. Хочу, щоб у нас був інший президент. Хіба моє життя не залежить від того, що і як він чинить? Хочу, аби Микола Янович Азаров навчився бодай читати українською, якщо не говорити нею. Але на все воля Божа.
— Якщо так, то що Ви робите для таких змін у своєму житті, яке не відриваєте від контексту суспільного?
— Життя поза суспільством — не життя. Нехай це й тривіальність, але по-своєму онтологічна. Принаймні я намагаюся жити опозиційно до тих ідеологічних і морально-духовних абсурдів, які насаджують нам нинішні правителі. Наприклад, усупереч таким абсурдам у гуманітарній галузі у Львові 12 грудня 2012 р. ініціативна група скликала Установчі збори, які ухвалили створити Всеукраїнську асоціацію викладачів української мови й літератури. Мотиви ініціативної групи (я один із її членів) для зібрання Установчих зборів такі:
2012 року, напередодні відзначення 21-ї річниці відновленої державності, Україна постала перед проблемою, яку як цивілізована європейська держава зобов’язана ефективно вирішити найближчим часом і залишити в минулому. Ганебним законопроектом “Про засади державної мовної політики”, “виплеканим” у неглибоких ідейних надрах українофобськи налаштованих представників нинішньої влади, за неграмотно оформленою юридичною еквілібристикою фактично задекларовано впровадження офіційної двомовності. Після введення у дію цього закону було розпочато процес цілеспрямованого та систематичного звуження функціонування української мови, і поступового її витіснення з усіх сфер вжитку, що суперечить десятій статті Конституції України, яка проголошує українську мову єдиною державною. Наукова та освітня спільнота українських філологів не може стояти осторонь і спостерігати, як цинічно плюндрують найвищу цінність національного духу — мову. Стратегію розвитку мовно-літературної освіти в Україні повинні визначати не політики-авантюристи, а сумлінні учені-філологи, які усвідомлюють, що неповторне обличчя нації формується під впливом рідного слова. Аби нарізно голошені думки авторитетних освітян-україністів не потонули в шумному багатоголоссі політичної демагогії, а злагодженим закликом долинули до українського суспільства, ініціюємо створення “Всеукраїнської асоціації викладачів української мови і літератури” задля вироблення оперативних, консолідованих рішень та їх ефективної реалізації. Узгоджені дії академічних філологів, університетських педагогів та вчителів-словесників, спрямовані на утвердження авторитету української мови, стануть запорукою якісних змін концепційних засад мовно-літературної освіти в Україні.
Всеукраїнська асоціація викладачів української мови й літератури своїм головою обрала відомого літературознавця і критика, доктора філологічних наук, професора Національного університету “Києво-Могилянська академія” Володимира Панченка, його заступником — доктора філологічних наук, професора, декана філологічного факультету Львівського національного університету ім. Івана Франка Ярослава Гарасима. Установчі збори відбулися за підтримки ректора Львівського національного університету ім. Івана Франка, Героя України, професора Івана Вакарчука.
Подаю зміст декларації установчих зборів про створення Всеукраїнської асоціації викладачів української мови і літератури:
Зважаючи на:
Ÿ загрозливий стан мовно-літературної політики в Україні,
Ÿ систематичне і послідовне звуження державного статусу української мови,
Ÿ цинічні спроби похитнути її авторитет через ухвалення такого, що суперечить Конституції України, Закону України “Про засади державної мовної політики” та інші контроверсійні заходи влади,
засвідчуємо нагальну потребу консолідувати зусилля викладачів української мови і літератури, аби зупинити тотальний наступ на українське слово та максимально пожвавити якісні перетворювальні процеси у мовно-літературній сфері, скеровані на збереження, популяризацію, розвиток та вивчення української мови і літератури як основоположних духовних підвалин національного буття.
Реалізуючи своє конституційне право на свободу об’єднання в громадські організації для здійснення й захисту прав і свобод та задоволення науково-культурних інтересів (відповідно до статті 36 Конституції України), фахова філологічна спільнота (викладачі, вчителі, науковці) проголошує створення “Всеукраїнської асоціації викладачів української мови і літератури” — громадської організації, діяльність якої спрямована на захист державного статусу та утвердження міжнародного авторитету української мови, формування фундаментальних принципів національного виховання для підготовки української молоді до активної творчої участі у розбудові національної духовної культури.
Декларацію ухвалено на Установчих зборах Всеукраїнської асоціації викладачів української мови і літератури
12 грудня 2012 року у Львові
— Чи правильно Ви обрали свою життєву дорогу?
— Ніскільки не шкодую, що я філолог-україніст. Колись я здобував середньо-спеціальну технічну освіту. Це був неймовірно важкий у Галичині час (кінець 50-х років). Порепані мозолисті руки батьків і сестри від безплатної колгоспної праці просто гнали з села. Я пішов туди, де платили стипендію. Хоча це було не моє, так минуло два роки. І дякую Господові, що вони були. Ці два роки день у день я складав іспит “на себе”. А потім ще три роки служби в армії. Із п’ятилітнім стажем за далеко не “трійочного” атестату можна було вступити й на “дефіцитні” факультети. Я пішов на українську філологію. Тоді квітла весна українського шістдесятництва, а невдовзі ще в студентські роки наступали “люті люті морози”, ширився “самвидав”, почалися перші арешти.
— Що найбільше перешкоджає розвитку сучасної української літератури?
— Як на мене, розвиткові літератури ніколи нічого не заважало і не заважає, бо розвиток літератури має свої закони, а не ті, які можна встановити постановами й циркулярами. Шевченко творив свої “закони”, Франко теж знав своє і не визнавав творчої догматики… Яку спадщину маємо після Шевченка і Франка?.. А які художні здобутки маємо від тих сприятливих умов, які забезпечувала письменникам-ортодоксам радянська постанова “Про людину праці в літературі”? Таких творів  сотні, якщо не тисячі. Емські укази й циркуляри із приписами “нет, не было и быть не может” та безліч їм подібних імперативних наказів  були не так спрямовані на приглушення розвитку літератури, як на заборону її взагалі. Парадоксально, але це по-своєму сприяло розвиткові за природним законом протидії. Шевченкове “Караюсь, мучусь, але не каюсь…” звідси.

Спілкувався Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment