Київська проща до «Краю землі»

Валерій ЧЕРЕДНИЧЕНКО,
Київ

Бо як тіло без духа мертве,
так і віра без діла — мертва!
Як. 2.26

Є в Академмістечку Києва Храм-каплиця святого Миколи Святоші Київського патріархату (www.svytoshi. kiev.ua). Її назва, як і місцевість Святошин, походить від імені внука великого князя Святослава ІІ, власника в давнину тутешніх земель, ченця Києво-Печерського монастиря Миколи Святоші — в миру князь Святослав-Понкратій Давидович. Цікаво, що майбутнього чудотворця рідні пророче називали Святошею ще з дитинства. Невеликий храм, прихований від перехожих і пасажирів громадського транспорту багатоповерхівками, завдяки захопленню паломницькою діяльністю його клірика отця Андрія, стає дедалі відомішим у столиці й країні. Ще до офіційної належності до храму-каплиці Андрій Мартинюк за власною ініціативою організував 2005 року першу прощу до Чернігова. Ставши наступного року кліриком каплиці, він активізував свою паломницьку діяльність і розширив географію духовних подорожей далеко за межі України, популяризуючи цим місце своєї служби — Храм-каплицю святого Миколи Святоші. Місця, де побували православні українці (найвизначніші з них неодноразово відвідують групи, а деякі й щорічно) нерідко за безпосередньої участі отця Андрія, охоплюють простір від Соловків і Фінляндії на півночі до Закавказзя, Кіпру й Святої Землі на півдні та від Москви на сході — до Балкан, Риму, Парижа на заході. А в жовтні цього року прокладено маршрут ще західніше — до Атлантичного океану(!), про що далі піде мова.

Субтропіками європейського середземномор’я
Погожого ранку 29 вересня 2012 р. добротний автобус “Setra”, призначений бути пристановищем для півсотні паломників і названий отцем Андрієм “ковчегом”, із привокзальної площі Львова взяв курс на захід.
Паломниками називали перших прочан до Єрусалима, які приносили пальмові гілки до Гробу Господнього. У вільному світі явище здійснення молитовних подорожей ніколи не припинялося. Після звільнення України від тоталітарно-атеїстичного режиму та проголошення незалежності ця традиція стала відновлюватися й у нас. Та соціалістичне минуле нагадує про себе досі, про що свідчив і склад поселенців “ковчега”, переважно із Києва, Лубен, Канева. Більшість із них подорожувала Україною й зарубіжжям під знаменом святого Миколи Святоші неодноразово (навіть близько двадцяти разів!). Були тут ті, для кого головна мета нелегкої подорожі — щиро помолитися в святих місцях, і люди із перевагою світських інтересів — побувати за кордоном, чому сприяють більш доступні, у порівнянні з “турами”, грошові витрати, безтурботне (для пенсіонерів до того ж безкоштовне) отримання віз тощо. Але організовані церквою і зарубіжні, і внутрішні поїздки, безумовно, благодатні для всіх! Отець Андрій вважає своєю місією в таких мандрах, окрім виконання традиційних молитовних обов’язків, також “відкрити перед іншими Христа”. Про його успіхи у цій справі любові та милосердя свідчить і те, що за час виснажливої подорожі ковчегом-автобусом, лише із 8 готельними ночами та сніданками, весь час панували, за винятком кількох дрібних непорозумінь, терпіння, злагода й дружні стосунки.
За півмісяця було подолано понад 10 тис. км шляхів південної, переважно зони середземноморських субтропіків, Європи східної та західної півкуль (віртуально розділених Грінвічським меридіаном). Прочани молилися в храмах 15 міст 8 країн. А дорогою милувалися рідними Карпатами та їхньою найвищою частиною — Татрами, а також Альпами, Апеннінами і масивом Піренеїв. Переїхали — у Відні та Будапешті — через багатонаціональний (протікає територією 10, включно з Україною, держав) Дунай, італійську По, французьку Рону, іспанську Ебро, іспано-португальські Гвадіану, Тежу, Дору й на завершення — українсько-угорську Тису. Купалися та вдивлялися в далечінь морів і заток найбільшого на земній кулі Середземного моря у Венеції, Сан-Ремо, Монако й Валенсії, а в Лісабоні, Порто та Сан-Себастьяні — у відкритий Атлантичний океан і його Біскайську затоку. Відвідували музеї (Ель Греко в Толедо, Прадо в Мадриді, Жака Ів Кусто в Монако…) та мали можливість двічі дегустувати й придбати істинний портвейн (порто) в місці його тривалого достигання — спеціально обладнаних підземних приміщеннях на березі Дору та угорські вина в незліченних льохах Еґера.
Завдяки спільним, злагодженим зусиллям о. Андрія та керівника групи Володимира Конкульовського з Тернополя й досвідчених кермачів “ковчега” панів Віктора із Чернівців та Павла зі Львова тривала подорож із шістьма нічними переїздами (два з них понад тисячу кілометрів) минула без пригод (дорожніх, прикордонних, митних).

Найвизначніші святині
Усі відвідані храми, як, наприклад, величний собор святого Стефана у Відні, чи невелика, але помітна в архітектурі та силуеті міста церква Христа Спасителя в Сан-Ремо Константинопольського патріархату, заслуговують особливої уваги. Та найбільш значимі з них, безумовно, іспанські кафедральні собори Сантьяго-де-Компостела та Валенсії.
В історії християнства й паломництва місто Сантьяго-де-Компостела з населенням близько 100 тис. осіб посідає третє після Єрусалима та Риму, місце.
Розташоване поблизу океану, воно виникло в ІХ столітті по р.Х. навколо чудодійного виявлення захоронення нетлінних мощів святого апостола Якова. Як відомо, святий Яків загинув в Іудеї, але його тіло дивовижно було перенесене на Піренейський півострів, де він до того, подібно апостолу Андрію на землях сучасної України, проповідував учення Ісуса Христа.
До святого місця з нетлінними мощами прагнули дістатися й помолитися християни усього світу. Кількість прочан, охочих прикластися до срібного саркофага з мощами, вклонитися скульптурному зображенню святого Якова, встановленого над вівтарем, збільшувалася, а відповідно, розширювалися й храм та навколишнє його поселення Сантьяго-де-Компостела (Сант-Яго перекладається з іспанської мови — “Святий Яків”, а Компостела походить від латинського “Саmpus Stella” — “Поле, позначене Зіркою”). Кількість паломників за один рік у часи середньовіччя сягала півмільйона, серед них було чимало знаті. Нині максимальна щорічна кількість паломників сягає 150 тис.
Місто Валенсія — один із найпопулярніших туристичних центрів Іспанії. Воно приваблює пілігримів чудотворною реліквією — встановленою в Кафедральному соборі чашею, з якої Ісус Христос причащав на Тайній вечері апостолів. У ХІІ столітті чашу почали називати Святий Грааль, запозичивши її з давнього індоєвропейського епосу, що означає магічний кубок, символ життя й відродження. Автентичність чаші визнав Ватикан.
Окрім Святого Грааля собор має чимало інших пам’яток.
Так капела (каплиця) святого Франциска Борджіа (1510—1572), окрім іспанців, особливо цікава українцям, зокрема кліру й парафіянам храму-каплиці в київському Академмістечку, через схожість доль (знатністю походження та рішеннями змолоду прийняти постриг) святих Миколи Святоші XII ст. та іспанського святого ХVI cт. Популярності капелі додають два шедеври Ф. Гоя: “Герцог Борджіа прощається в своєму палаці з сім’єю перед відбуттям до монастиря” та “Святий Франциск намагається захистити від демонів душу нерозкаяного помираючого”.

Церква Київського Патріархату на краю Європи
В історії Українського православ’я далеке, найдавніше в Португалії місто Брага згадується як таке, де постала перша зареєстрована в Європі Українська Православна Церква Київського Патріархату. Ініціативу проявили отці-свояки Димитрій і Василь, яких підтримали колеги-католики! Для проведення православних богослужінь українцям запропонували кілька костелів, із яких пастирі обрали невеликий храм на центральній площі міста.
Коли отці дізналися, що через Брагу пролягає маршрут паломників-українців, вони радо запросили земляків до себе. Зустрів гостей протоієрей Димитрій Ткачук, і в храмі, де моляться вірні Парафії Всіх Святих Землі Української, отець Димитрій та отець Андрій спільно провели Божественну Літургію й прочани в далекій Португалії мали змогу здійснити Таїнство Святого Причастя.

Гроші наші, а музика не та
У своїх незліченних виступах Святіший Патріарх Філарет постійно нагадує: “Не говори неправди”. Тож і в цій розповіді буде ложка дьогтю.
Основна проблема (так і хочеться сказати “національна”!) — екскурсійне обслуговування. Про те, що нашу державність за кордоном ігнорують і принижують, проводячи екскурсії для груп із України не нашою національною мовою та без врахування історичних зв’язків Батьківщини з тією чи іншою країною, містом, я знав давно. Та все ж, вважаю, що з плином часу ситуація мала б змінюватися на краще. Але перед першою екскурсією стало відомо, що знайти за кордоном “українськомовних екскурсоводів дуже важко”. І як результат — екскурсії відбувалися російською мовою. Якщо не враховувати почуття національної гідності й оцінити екскурсії, то найкращими були екскурсоводи Будапешта (з Вінниччини), Відня й Мадрида (обидві пані з Росії).
Ось, до прикладу, мандрівка Віднем, який, згідно з Енциклопедією українознавства В. Кубійовича, історично впливав на життя українців протягом 150 років “більше, ніж, наприклад, Петербург”. Чотири години тривала наша екскурсія містом, але ми так і не почули, що колись тут жили, працювали, вчилися Іван Пулюй, Іван Франко, Лесь Курбас, Іван Горбачовський, Соломія Крушельницька… На початку екскурсії екскурсовода попросили, аби вона показала в центрі Відня українську церкву Святої Варвари (постала 1784 р.) з установленим перед нею бюстом Івана Франка. Та це прохання так і залишилося невиконаним. Із відомих українців названо лише Юрія Кульчицького, який привчив австрійців пити каву. Про те, що це була людина високоосвічена, що він служив державним перекладачем із турецької мови, а під час облоги Відня 1683 року вчинив героїчний пластунський подвиг і що його іменем названо вулицю у столиці Австрії й установлено на ній пам’ятник, екскурсантам так і не розповіли. А враховуючи головну мету мандрівників, особливо доречно було б згадати про одного з ініціаторів і перших перекладачів Святого Письма українською мовою, відомого в світі фізика й маловідомого в нас Івана Пулюя, як і хіміка Івана Горбачовського.

Сприйняття минулого
і сучасність
Порівняння сакрального й світського, відчутого й побаченого під час подорожі наводить на думку, що сучасна європейська благодать постала внаслідок тривалої глибокої християнської віри та збереження пам’яті про знаменитих і рідних пращурів.
Міра духовності в наші дні, на жаль, значно знизилася. Зовні це проявляється в тому, що серед відвідувачів у храмах переважають не парафіяни й паломники, а туристи. Власники сакральних споруд покірно пристосовуються до нових умов, частково, а то й повністю перетворюють їх на музеї…
Безперешкодні відвідини численних костелів українськими паломниками та те, як узаконювалася церква в Бразі, свідчать про зближення вірян двох найпотужніших християнських конфесій.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment