Народ сильний духовністю

img_1784Складові світогляду українців

Вадим МИЦИК,
доктор філософії в галузі культурології,
лауреат премії ім. Івана Нечуя-Левицького

Народна творчість українців багата і священна. І має благородну мету: возвеличити людину, подію, поєднати зі світом, піднести душу до його світлоносних вершин. Здійснюється це через символи, ритуальні дії, які становлять спільну образотворчу мову душі українського народу. Дії в обрядах, символи, сюжет у народному мистецтві, слово й мелодія взаємопов’язані й несуть однакове художньо-смислове навантаження. Основна ідея у святах та обрядах, словесній творчості й народному мистецтві — утвердження росту й розвитку. Досягається це через уславлення триєдиних джерел життя, без яких вони неможливі: сонця, води і землі.
Останнім часом духовністю стали вважати тільки релігійність: відкриття церков, відві­дування храмів. Одначе це тільки частка віри як вияву духовності. Які ж її складові?
Основний чинник духовності — любов. У священних писаннях різного часу сказано, що Бог є любов. Тут і любов до світу, і його сил, і до всього сущого в ньому, і до життя та всіх його джерел. Втрачена любов до природи й довкілля, що ми нині переживаємо, призводить до запустіння та згуби.
Світогляд  другий у цій низці. В ньому — витворений предками погляд народу на світ, зв’язок із землею й небесами. На цій основі твориться, розвивається і передається в майбуття народна культура. Саме в її величі, благодаті й красі, в моральних засадах плекається душа народу та кожної людини. Це — духовне здоров’я нації. Священний вияв духовності українського народу — свята Сонячного кола: Різдво-Коляда, Великдень, Купайло, Калита і три присвятки: Колодій, Трійця (Вір’я, Зелена Неділя), Весілля Свічки. Їх є сім — семичинна творяща сутність Світу. У них не тільки пошановується світ і його життєдайні джерела, а й відтворюється, що людина є його часткою, подобою Божою. Через свята на честь Сонця відбувається єднання українського народу з вишніми силами, уславляється світло й життя.
На їхній основі розвивається національна свідомість — причетність до рідного народу, нації, держави, усвідомлене пошанування минулого і творення майбутнього. Вони спонукають кожну людину, що належить до українського народу, свої думки й душу втілювати у творчість. Життєва основа поведінки — правда. Чини по правді та будеш праведним. Пізнай правду й будеш вільним. Нарешті, важливим чинником у духовності є пам’ять, яка підтримує родовий зв’язок із предками від давнини й до сучасності, їхніми діяннями, не дає забути, чиї ми сини і яких батьків діти.
Аби розвивалася духовність, потрібно розвивати українську душу від народження дитини й до смерті людини. Для цього в нас є багатий звичаєвий, обрядовий, пісенний, музичний, танцювальний набуток як організована духовна система. Тільки потрібно спов­на розкривати її красу, справжню життєву потребу. Найосновніше, що всьому варто надавати українського духу і стилю, щоб формувати етнічну своєрідність у культурі, творчості, моралі й побуті.
Культура — поняття всуціль світоглядне та обіймає все життя і народу, і людини.
Духовно багата і наша рідна мова. Вона безпосередньо пов’язана з найвищими силами Світу. Так, на небесах володарює Господь, а на своїй землі — Господар, його помічницею є Господиня. Їхньою обитацією є Господа. Натомість у росіян, як молодої нації, такого зв’язку нема: Господь — хазяин — изба. Віддавен місцем осіддя Бога було Вишнє небо — Вір’я, а там, де живе Господар, називається Подвір’я. Священна мова, яка йде з небес, це — Повір’я.
У світогляді наших пращурів світ уявлявся колом, так розвивався і таким округлим зображувався, як образ Сонця у всіх жанрах народного мистецтва та обрядах. І наші предки, і ми багато що робимо по священному колу. Співаємо ритуальні пісні. Хліби і страви наші мають у назвах цю священну основу: колосок — колобок — колач — калита — коровай — коливо.
У третьому тисячолітті, коли життєдіяла трипільська культура, Богом Сонця був “Ра”. В українській мові збереглося дуже багато слів із цим коренем: ранок—радість — храм — віра — праця — рало — орач — ратник — чара… А світоглядно найосновніше — Рай — кРай — Раїна — УкРаїна. У праукраїнців доби палеометалу Верховним Богом був Сварог, який ще й опікувався шлюбом, навіть обручку виготовив. У “Ведах Рога” (Рігведі), більшість яких створено на Наддніпрянщині й занесено нашими пращурами із П’ятиріччя України в П’ятиріччя Індії, є слово “Свах” — вишнє небо. Лад в українському весіллі відтоді й донині дають священні чини — Свахи і Свати. Весільний спів у нас ще називають ладуванням, ладканням, від імені богині кохання і злюбу (шлюбу) Лади.

Мова як вияв духовності
Тут ми підходимо до того, що в українського народу є три мови й усі вони глибинні та священні. Найперше — це рідна словесна мова, яка дана Богом для спілкування межи кревними людьми словом, піснею, письмом. Є ще образотворча мова, яка своїми мальованими чи прокресленими образами в творах мистецтва оповідає про зв’язок народу із світом і його явищами. Ось її основні символи: сонце як джерело світла й тепла; ромб як родюча основа світу; деревце як ознака росту й розвитку життя; хрест як духовна сила світу. Третя мова — це мова звичаю. Вона об’єднує і слово як мову і молитву, і символ як образ і дійство. Обидві втілені у звичай, чим підтримується зв’язок часу, відтворюється етноісторична лінія розвитку та єднаються нині сущі люди з предками й пращурами. Тут мова звичаю виступає етногенетичним чинником, оскільки дає можливість взнати не тільки час його побутування, а й вік народу.
Так, у звичаї українського народу виносити над головою священну ритуальну страву — кутю, кашу. Так же несе дівчина калиту в рушнику на свято. Так виносять старости коровай на весіллі. Всі вони здійснюють священну місію — віддають пошану Сонцю і Небу, їхнім вишнім силам і присутнім людям. Цей звичай походить ще з часів праукраїнської хліборобської цивілізації — трипільської культури. Цей ритуал відтворено у статуетках і в розписах посуду трипільців-оріїв шість-п’ять тисяч років тому. На спині, грудях ранньотрипільських чоловічих статуеток — навскісний хрест. Його зображують й українські гончарі на керамічних іграшках. На весіллі старости, які краятимуть священний хліб роду — коровай, пов’язані навхрест рушниками. Хліб, коровай — це Божий дар із вишнього Неба-Свах і старости-свати як його посланці, здійснюють тут божественну місію. Про це промовляють символічні ознаки — навскісний хрест, рушники навхрест. Отож скільки віку звичаю, образу, стільки й віку роду нашому хліборобському.
Звичай є основою віри, культури, становить структуру духовного життя. Сюди належать народні свята, обряди, ритуали, пісні, танці, мистецтво, побут, мораль. Звичай — спільний для всього народу, його неписаний духовний закон. Його важлива цінність — у необхідності, благотворності й спадковості. Він одвічно живе в поколіннях, оскільки регулює життя, наповнює духовним, цебто священним, змістом. Воно розвивається на засадах добра, краси й душевної величі і має втілитися у щастя й здоров’я.
У ХХ ст., коли на теренах російської імперії запанувала більшовицька ідеологія, почалося не тільки фізичне винищення українців, а й духовних засад нашого життя. Народну культуру відкидали, оголошували віджилою, принижували. Найдавніші українські пісні — народні колядки, які є славнями Сонцю красному і Світові білому, міфами про створення Світу, відкинули. Із веснянками зробили парадоксальне: в час, коли природа оживає й розквітає, молодь відучили співати. Те сталося й з іншими святами Сонячного кола: Зеленою Неділею, Купайлом, Весіллям Свічки, Калитою. Духовну систему народних свят, яка віками визначала життя і світогляд народу, єднала його з Богом і Небесами, повністю поруйнували. До цього в 1990-х
роках долучилася і Верховна Рада України, затвердивши із семи свят Сонячного кола державними тільки три — Різдво (Коляду), Великдень і Трійцю, розірвавши таким чином духовне коло розвитку. Ми живемо у Сонячній системі й повинні їх усі не просто святкувати, а й через них єднатися зі священними силами Сонця та Світу, черпати від них силу й духовний настрій на славне життя.
Українське весілля за кількістю пісень, танців, життєствердних дійств, духовно-звичаєвих імпровізацій не має собі рівних у культурі слов’янських народів. На це духовне багатство чинився постійний чужорідний компартійний тиск. У розгул брежнєвщини весілля адміністративно перенесли із сонячного дня українців — неділі на суботу — священний день євреїв. Поруйнувавши структуру обряду, відкинувши ритуальні пісні, наснажувальну силу обрядодійств, народне весілля перетворили у застілля з горілкою та“горько”.

Посягання на святощі
У десятиліття суцільного упадку в Україні і фахівці, і політики, і громадяни говорять про зниження рівня життя, економіки. Висовують усілякі ідеї, ухвалюють різні закони, а поліпшення не настає. І тільки одиниці занепокоєні нищенням народної культури, того багатющого духовного спадку, який тисячоліттями світоглядно живив нашу людність. А душу треба виховувати, плекати в рідній купелі, налаштовувати її на всевишню добротворність не тільки щодня, а й щогодини, щохвилини. У нас же привчилися не творити й не розвивати, а нищити й паплюжити. Нас довели до того, що ми забули мову звичаю, образотворчу мову. Із найспівучішого народу нас роблять безголосими. Чого тільки варті зарусифіковані та замеладзені проекти “Голос країни”, “Голос діти” на телебаченні. Замість рідної мови нам накидають мову духовного окупанта. Народне мистецтво в роки марксизму-ленінізму-сталінізму-лібералізму зазнало ідеологічного наступу, утисків фінансових органів. Через це, а також через руйнування образотворчої мови, багато жанрів, як ось гончарство, писанкування, взагалі декоративні розписи, килимництво, художнє ткацтво, вироби з дерева та інші жанри втратили масове поширення. Якщо і є хтось із народних майстрів, то їх уже сприймають як реліктових творців.
Прикладом духовного спотворення народного звичаю є найосновніший символ українського народу — хліб-сіль на вишитому рушнику. Цей витвір рук і душі народу дуже змістовний. Тут хліб символізує Землю, сіль — Сонце, а рушник уособлює духовну силу народу. Ним зустрічають тільки найшанованіших гостей, цебто прихиляють перед ними Небо і Землю. По-перше, не всіх підряд варто зустрічати хлібом-сіллю. По-друге, на пошану потрібно відповісти шаною: тричі почергово цілувати хліб і того, хто зустрічає. По-третє, хлібом-сіллю має зустрічати тільки чоловік — хлібороб, батько, а не артистично вдягнені дівчата. За радянського часу московські керівники запозичили український звичай, але спотворили його. Замість того, щоб цілувати хліб, стали його відламувати, вмочати у сіль і відразу їсти на весь телеекран. Духовну суть звичаю відкинули і таким він перейшов до керівництва часів незалежної України. Спотворений звичай дає й спотворення життя.
Російсько-комуністична інтернаціоналізація в роки незалежної України змінилася безликою лібералізацією. Нищення культури українського народу не припинилося. Замість її підтримки народну культуру оголосили “шароварщиною” і під цей термін та захід стали ганьбити всі надбання народного духу й уміння. Потім під прикриттям “шляху до Європи” з нас і далі вибивають національно-етнічну ідентичність. Ворожі сили знають, що можливість духовного відродження України знову виведе її на сонячну орбіту світового Буття. Тому замість пристойного життя нас прибивають усілякими труднощами: постійною зневагою українців у ЗМІ, кризами, високими цінами й низькими зарплатами, фізичним нищенням, особливо носія духовності — українського села. Замість здорового способу життя пропагують пияцтво, паління, підкидають наркотики. Замість духовності — аморальність, замість благородства і кохання — розпусту й секс. На нищення української мови, русифікацію суспільства спрямовуються мільярди коштів українофобів. Що тільки означає антиукраїнський закон “Про засади державної мовної політики”, ухвалений Верховною Радою у липні 2012 року, незважаючи на протести науковців академічних інституцій, громадськості. Але ж мова є священною, а її антиукраїнські сили отим антизаконом відкидають із духовності, із світогляду народу. Вона, мовляв, щось таке, що кожен із нею може бозна-як поводитися. А Тарас Шевченко писав як про заповідь: “Знать, од Бога і голос той, і ті слова…”. Виступати проти мови — це виступати проти Бога, а таке на космічному рівні не прощається.
Світогляд народу, в якому втілено духовні ідеали, високу мораль, культуру й змістовну образотворчу мову, влада зовсім відкинула. І все-таки українці тягнуться до своїх духовних основ. Наше завдання — берегти й розвивати народний духовний закон — звичаї, свята, обряди, мистецтво, рідну мову. Передаючи їх у спадок наступним поколінням, — нести у майбуття.
Український народ сильний своєю духовністю.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment