Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Сподоб мене, Боже,
високого краху…
. . . . . . . . . . . . . . . . . .
Ця дивна смерть зоветься
воскресінням…
В. Стус
Смерть як свобода. Утрата останніх сподівань — звільнення. Шлях до самовигнання. І якщо завтрашнього дня не буде, “тоді вже гибій. Отоді вже гибій, простуючи до смерти навмання”.
Це лише одна з рефлексій Стуса. Насправді він ішов не навмання, а цілеспрямовано.
У збірці “Час творчості”, що засвідчила якісний прорив до самого себе, поет скорочує відстань між собою і смертю. Попри те, що є певна суперечність між сказаним і не відразу вловлюваним: “Блаженна смерте! Рано ще! Не надь!” Суперечність видає епітет “блаженна”. Смерть бажана, вона надить, вона притягує.
Захоплення поета філософією, звичайно ж, дало свої плоди. Цитатами з його поезії можна ілюструвати сентенції любомудрів різних напрямків. Але практика вичитування у Стуса Ніцше, Камю, Сартра, Гайдегера й інших, намагання загнати його під кожного з них, хибна. Це шлях до знеособлення.
Стус — акцентуйована постать. Заманливо осмислити цей характер, застосувавши класифікацію німецького психіатра К. Леонгарда. До якої категорії його віднести: до емотивних, до тих, що легко збуджуються чи…?
Творчість і біографія Стуса дають підстави для припущень, що тут задіяний складний типологічний коктейль, інгредієнти якого не піддаються чіткому виділенню. Якщо довіритися фахівцеві, що акцентуація — та ж виразність індивідуальних рис, але зі схильністю до крайнощів, до переходу у хворобливі стани, то досліднику є над чим поміркувати.
Стус виламується з будь-якої накинутої на нього схеми саме тому, що був справжнім у несправжньому світі: не декларував правду й істину, а дошукувався правди й істини, не грався в страждання, а страждав. І саме тема смерті, на яку режим фактично наклав табу, видає поета у цьому сенсі з головою. Хоча, поквапмося уточнити, смерть для Стуса не тема, а “танець на розкритому ножі”, домінанта універсуму, іспит на істинність.
У січні 1972-го Стус писав про своє “народження нове — в онові тіла і онові духу” і тоді ж прозрів наближення загину, який він назвав солодким. “Скоро смерть мене в похід візьме”, “Чи я вже вмер? Чи ще помру?”
Щастя, за К’єркегором, убоге. Таємниця життя в стражданні. Велич у стражданні.
К. Ізард у книзі “Емоції людини” висловив міркування, що рівень розвитку особистості можна визначити по тому, як вона реагує на страждання. Чим чутливіша людина до болю ближнього, тим вищий ступінь її розвитку. Цю ж формулу Ізард накладає і на суспільство. Якщо воно змирилося з несправедливістю й брехнею, не відчуває страждань своїх громадян, не вловлює суперечностей між тим, що є, і тим, що могло би бути — то знаходиться на низькому ступені розвитку.
Симптоми втішання стражданням як неминучістю, озиваючись новими обертонами, подовжаться і в подальшому. Та саме в збірці “Час творчості” з’явиться стан заспокоєності, викликаний — парадокс — прибуттям до табору.
Так, либонь, почуваються моряки, коли судно після довгих поневірянь прибуває в гавань. Але якщо для команди судна гавань — порятунок від смерті, то табір для поета — наближення до смерті. Неймовір’я у тім, що передбачуване і бажане. “…а вірші йдуть, і йдуть, і йдуть, неначе кров із горла”.
Деякі з них, як ось “Я знав, що світ ховається од мене”, сприймаються як чисті філософеми. Справді навіяні відповідною лектурою. У згаданому вірші йдеться про те, що мучило поета повсякчасно, про розрив між людиною і світом, про втрачену “довіру існування”.
Дивний обертон голосу маємо у вірші “Смерть розлетілася на друзки”. Тут смерть тлумачиться як винагорода за працю. Смерть, яку ще треба заслужити. “Схотів почезнути? А дзуски! А що ти на віку зробив?” Так не писав жоден з наших поетів.
Тріумф польоту у вічність. Смерть як посестра. “Я разом зі смертю — пліч-о-пліч лечу. Та ж вільний тепер ти!” І тут же: “О земле кохана, о смертна водо…” Або: “А що мій гріх? Лиш той, що ще душа є, якій усесвіт болями болить, то й слава Богу, коли є спочинок попереду”. Це теж про смерть, про визволення смертю.
Амплітуда цих душевних коливань, їхня температура надаються до узагальнень щодо цілісності поетової натури, попри всі суперечності. “І так душа тобі зболіла, неісходима по тернах, і передсмертне билось тіло — твоє ж і в тебе на очах”, “Ба вже нема ні смерти, ні недолі”, “Оновлення планети — у смерті смерти, в радості чинінь”.
Просвітлення смертю, таїнством смерті — це є і в Свідзінського. Величальну смерті як силі дисциплінуючій, що протистоїть хаосу, урівноважує крайнощі, дає межі сущому, удосконалює світопорядок, виголосив Баратинський з поміччю француза Шеньє. Його вірш “Смерть” належав до улюбленої лектури Л. Толстого. До смерті зухвало звертався А. Бєлий: “Исчезновение, глаза мои закрой Рукой суровою, рукою ледяною”.
Я свідомо виокремив цих поетів, щоб підкреслити різницю між образом смерті у них і в Стуса. У Баратинського смерть теж творяща сила, а не мара з косою. Але сила ця деперсоналізована стосовно особи автора. Поет воздає їй хвалу, але сам лишається мовби осторонь, жодним словом не прохоплюється про бажання померти. Це є в Бєлого, але вірш його має назву “Лікарня” і цим усе сказано. Та й смерть для нього — кінцева зупинка, за якою прірва небуття.
Не те в Стуса. Стосунки зі смертю тут на куцому повідку. “…не каждочасне поривання в смерть”, “Даруй же світові свої щедроти і радо згинь, вщасливлений — загинь!”, “Навернеться до тебе смерть твоя, розгойдана, мов човен”, “Неначе смерть — та найсолодша мить”, “Ця дивна смерть зоветься воскресінням”, “Та порив нас відроджує і кличе перелітати смертне узграниччя”, “існую в межисвіті — скраю смерті і скраю існування”, “од смерти рятує смертельна плавба”.
Від його звертань до Бога стає не по собі: “Карай мене, мій Боже, слава Богу, що зглянувся на мене. І — карай”. “За що мене, Отче, караєш життям, пошли мені смерть”, “Наблизь мене, Боже, і в смерть огорни”.
Немає сумніву, що на стосунки з Богом наклалися євангельські тексти, читання Нарекаці, християнських мислителів. Поет нещадний до себе: “Іди — за край. Народження — по смерті тебе чекає. Прагни стрімголов на ту тропу, що яро наче кров, воліє душ, що щирі і одверті, так і живуть — своїм передкінцем, як припочатком”. “Як леопарди крізь вогненні кільця проносять порив сторопілих душ, отак і ти ув око смерті цілься і відродися в смерті”.
Нещадність до себе не означає недовіри до Бога. Вимагати від поета лінійності, коли йдеться про метафізику, безглуздя. Тут інше — позиція аскета, який знав істину і хоче допомогти собі, щоб допомогти Богові. “Небавом ти кінець наблизиш свій і твердю станеш”.
Заглиблюючись у тексти Стуса, не піднімається рука вдаватися до літературної казуїстики на взір — ліричний герої тощо. Нема в Стуса ліричного героя. Він зі своїм крутим темпераментом витіснив його за межі сприйняття. Заступив собою.
Не випадає й заганяти поета в нормативи християнської етики. Уявити його в ролі смиренного вірянина, який любить своїх ворогів і підставля щоки для побиття, неможливо. Вибухова натура, перманентний бунт.
У якісь моменти поет усвідомлював, що “…нерозумно пускати смерть попереду життя”. І все-таки пускав. Продовжував пускати. Інакше не міг. У цьому його драма як людини і значущість як поета. Без цієї самонастанови малоймовірно, щоб ми мали автора такої магматичної якості.
Уже в першому вірші з магаданської версії “Палімпсестів” Стус скаже, що час “вимінявся тілом, щоб смертельно в мене увійти”. “Смерть поклала карби на щоці”, “…а смерть свої лаштує мари”, “це все — одне прощання понадмірне — з Вітчизною, зі світом, із життям”.
Ось він вкотре звертається до себе: “Гинь і почезай. Бо смерть і темінь — сестри”. “Набирай же — свій смертельний розгін”.
Моторош охоплює від читання Стусових текстів. Від цієї фанатичної гри у життєсмерть. Обтяжливо коментувати ці виклики ще й тому, що розумієш: мовлено те з граничною щирістю. Але знати це треба, інакше поет вислизне разом із своєю таємницею.
Спазматичність, завихреність мовлення, густопис, фактурність, образність пейзажів, які в нього завжди більші від пейзажів, гра на повторах, сарказм і гротеск, темноти, можливо, як сам він висловився, від “необачного захоплення Пастернаком” — таке його письмо уже на підступах до зрілості.
Сумарно все те підтверджує тонке спостереження Шевельова про “непрограмованість” інтенсивної поезії Стуса, про “схоплення народжуваних емоцій, душевних рухів у процесі їхнього оформлення”, про протиборство настроїв та багатство їхніх перевтілень.
Складність Стуса — не складність мови, хоча й вона складна. Це складність порохової суміші душі, яка шукає вивільнення й інтуїтивно намацує забуті лексеми, творить нові, вдається до свіжих інтонаційних ходів, і — з навальністю потоків пробивав загати узвичаєного.
Поетика Стуса — це й творення нового синтаксису індивідуальністю, що має свою, відмінну від інших філософію життя.
Але зрілий Стус — це й втеча від згущеної образності ранніх пейзажів. Те мало статися: досвід нарощування інтелектуальних і психічних відрухів у темпі прискорень потребував мовлення із залученням абстракції, отже, й певної оголеності прийому. Картинне, візуальне мало поступитися мислю наснаженому.
Драма душі, якій відкрилося не тільки задзеркалля режиму, а й світу — це Стус. І в цьому пункті, здається, зіставити його ні з ким. Драма ця розгортаються з такою нещадною щирістю, що аналогів їй немає. Саме звідси — цей моторошний солоспів накликання смерті. Можна говорити про вплив Рільке, ще там когось. Але з таким же успіхом можна твердити про вплив одного вулкану на виверження іншого. Щоправда, Рільке мало надається до такого зіставлення.
Стус — особистість з рідкісною групою крові. Кожен, хто наважиться про нього писати, має це засвоїти на чуттєвому рівні. Стус — майстер мовлення жорсткого й жорстокого. А це свідчення найдорогоціннішої якості письма — точності. Що й дозволяє йому ліпити чудеса у вигляді непередбачуваних поворотів і прозрінь, а загалом психологічних станів до нього не задіяних. Поет знає й те, чого не знають, про що не здогадуються інші: “півсон самоосліпленої душі”, “тугу самоокрадення” як “життя таємний смисл”. І написано це ще у 1972-му!
Стус — ворог замацаного й зачовганого. Про своєрідність його лексики й синтаксису мовилося. Звертаю увагу на зухвалість і свіжість епітетів: життя безбереге, руки тонкоголосі, сяєво цвинтарне, птах кривокрилий, сонце простопадне, сосни високогорлі, прощання понадмірне, лютість всенаученна, розлуки тонкогорлі, вода божевільна і глухоніма, явори довготелесі, води тонкоголосі, хмара смолокрила, марнота маркітна.
Стус “героїчної біографії” упирається сьогоднішнім силкуванням дегероїзації передусім своїми писаннями. “Дай, Україно, чесного шляху, дай, Україно, гордого лику”. “Рідний край на белебні ясніє осіянний. Почуй мене! І озовись, коханий!” “З ціложиттєвого полону паду в твоє, Вітчизно, лоно — твій пасічник і войовник”. “То пропікає душу Україна — та, за котрою погляд марно рву”.
Є ще один прихований, але безпомильно вгадуванний нюанс у контексті нинішньої нельотної пори. Втягування зуздром Стуса в естетство — то й виправдання таким робом власного аполітизму чи й конформізму.
Стус був нещадним до того й іншого, як і до громадянської пасивності загалом. “Сидять по шпарах всі мужі хоробрі, всі правдолюби, чорт би вас побрав”, “вгодовані серця і душі голі”.
З таборового зошита: “Український інтелігент на 95 % чиновник і на 5 % патріот”, “…найперші упокорилися талановиті персоналії”. Свій народ атестував як такий, що “не набув індивідуального обличчя”. Гельсінський рух називав боягузливо-респектабельним, зіставляв його з польським на користь останнього.
Цей дивовижний характер з його етичним радикалізмом і, як розплатою за нього, духовним сирітством, — не уявляється у нинішньому бедламі. Такі цілісні натури сьогодні стають жертвами кілерів та організованих автокатастроф. Дефіцит на них був і буде завжди.
Тому не ремствуймо на міфологізацію, якщо та й має місце. Вона супровідна кожної унікальної постаті. А саме такою постаттю XX століття є, за І. Дзюбою, Стус. Між іншим, він же, нині сущий колишній донеччанин, висловив слушне застереження: “… так легко необережним доторком збити кольоровий пилок з крильця метелика”.
Це реакція на хвацьке прочитання Стуса постмодерністськими ревізіоністами. Заоблікуймо те в бухгалтерії Мельпомени, попередньо виокремивши рядки: “Це був інтелект могутній і тонкий, і притому інтелект постійно самовдосконалюваний, самонарощуваний, з безмежними можливостями самовдосконалення і самонарощування” (Іван Дзюба).
* * *
Я знав, що світ ховається од мене,
що в кожній речі причаїлась річ
і назирцем блукає. І не хоче
мені свій вид правдивий одслонити,
бо втрачено довіру існування
і приязнь — між людиною і світом.
Бо ж недарма малесенькі пташки
мене сахаються, втікає риба,
допіру людську постать запримітить,
і квіти кволою красою хочуть
од мене захиститися (останній
маленький скалок віри, що людина
ще не доконана потвора). Все ж
я думав, що гармонія світів
не обійшла людини, а лише
для неї назначила відстань: ось
твоя межа належання до світу.
Її не переходь — ото і все.
Але такого я не сподівався:
щоб світ тікав од мене стрімголов,
мов од зачумленого. Щоб і я
збагнув нарешті: щонайдальша відстань
між світом і тобою — заблизька
для певності збереження живого,
що лихо стало недосяжне. Боже,
вселенський гріх людські обліг серця.
* * *
Оце заповнювання порожнеч,
майбутніх днів оця саморозтрата
за многотою гри, котра ступає
попереду страждання і кладе
пов’язку запобіжну, щоб тобі
не чути, не збиралося боліти
із дня на день — от-от лише туман
ледь випрозоріє за поворотом
найменшого дерзання. Цей півсон
самоосліпленої душі, ця туга
самоокрадення — то є життя
таємний смисл. Мала подоба горя,
що грається в домашньому театрі.
Та геніальної сягає гри
людська непогамовність — і к чорту
летить увесь обридлий антураж.
Як тяжко чутися душі зголілій!
І зимно як! І зоряно! Плечима
жіночими здвигне, чоло підносить,
і сині пальці пучкою складе,
то й молиться до чорноти в очах
під безкраєм озореної ночі,
проламаної місяцем блідим.
* * *
Синочку мій, ти ж мами не гніви
і не збавляй їй літа молодії.
Мене ж — не жди. Бо вже нема надії
схилитись голова до голови
на щиру радість. Більше не чекай.
Я вже по той бік радісного світу.
Закрию скоро погляд сумовитий,
хіба що з того світу виглядай —
і я тебе почую. Синку мій,
ти вже не йдеш мені в розкриті руки.
Не дай же, Боже, звідать тої муки,
котра на мене дивиться з пітьми.
Там тисячі недовідомих днів,
від подумів уже холонуть груди.
Ні, не було мене, й нема, й не буде:
судилося згоріти на вогні
на власному — залишиться лиш тінь
та дим від попелища зрине вгору.
Двигтить, як молот, моє серце хоре,
та ти ж мене — і мертвого — зустрінь.
Це ж я тобі назустріч завше йшов,
і серце обпікалося тобою —
знайди ж мене — під чорною ганьбою,
межи слідами чорних підошов.
* * *
Іду за край. Оце долання кола,
оця вперед занесена стопа,
оця ява, ця порожнеча гола,
і ця вода, солона, як ропа,
і ця безвихідь першого початку,
які страшні ви! Швидше поминай
цей край вагань і не лишай про згадку
ні вогню, ні золи. Іду за край.
Як леопарди крізь вогненні кільця
проносять порив сторопілих душ,
отак і ти ув око смерті цілься
і відродися в смерті. І не руш
старого розпачу. Почнися далі,
ген за шелом’янем, на рубежі,
коли замерехтять тобі скрижалі,
але про них нікому не кажи.
Де людський плав пливе і п’ядь за п’яддю
росте у море гордий материк,
немов здревіле вічності свічадо,
як віще слово або віщий крик.
Іди — за край. Народження — по смерті
тебе чекає. Прагни стрімголов
на ту тропу, що яра, наче кров,
воліє душ, що щирі і одверті
так і живуть — своїм передкінцем,
як припочатком. І рушають д’горі,
коли біда оба крила просторить
і повертав вічності живцем.
* * *
І не розмерз. І не відтерпнув. Ні.
В мордовських хуг —
та в холод нещадимий?
Тримай тепло під ребрами сухими —
на цій на чужаниці-чужині.
Сягни рукою — і не досягнеш
ні краю всерозлук, ні муки краю.
Та серця я, мій Господи, не маю
на свій талан. Це ж ти мене береш,
немов шматок невироблений глини,
і місиш, мнеш, і пальцями всіма
мене формуєш, щоб не задарма
іще один кавалок з України
сподобивсь тверді. Знав я і черінь,
і зиму знав — в колимську довгу пору,
і душу виробив таку прозору,
що вже свою не одкидаю тінь.
* * *
Яка нестерпна рідна чужина,
Цей погар раю, храм, зазналий скверни.
Ти — повернувся. Але край — не верне.
Йому за трумну — пітьма кам’яна.
Як тяжко повернутися і не
побачити, як тяжко не зустріти!
Старанно, Києве, сховав мене
в ці мертві закамарки, схрони, скрити.
Чужим відчути Київ — і піти,
тамуючи скупу сльозу образи…
Радійте, лицеміри й богомази,
що в мене — ні надії, ні мети.
Та сам я єсм? І є грудний мій біль,
і є сльоза, що наскрізь пропікає
камінний мур, де квітка процвітає
в три скрики барв, три скрики божевіль!
Розпалася душа моя отут,
моїх грудей не стало половини,
бо чезне чар моєї батьківщини,
а хоре серце чорний смокче спрут.
* * *
Нарешті прощальна пора настигає —
і від суходолу зірветься літак.
Але й з-поза хмар небезпека чигає —
то ледь відстає, то вперед забігає.
Отож начувайся: рушаємо вспак.
Таксі. Шурхотіння. Пронозистий вітер
і далеч, урубана в обрій мечем —
тих ієратичних назначених літер
нервовий скоропис — як сіверкий щем.
Пронозистий вітер. Таксі. Шурхотіння.
Заплакані вікна. Всевікна твої.
Готуйся до злету. Кінець животінню.
На тебе чатують світи-галаї.
Прощальний — як подим
пожарищ — той спогад.
Колюча жорства. Деренчать камінці.
Дорога в провалля. В провалля — дорога.
Середина пекла. Розбіглись кінці.
Таксі. Шурхотіння. Заплакані вікна.
І за вітражами круті віражі.
А небо в проривах —
до нього не звикнеш,
поглянеш угору — і в горлі аж згіркне.
Держи своє серце. Під горлом держи.
Згадаєш відльоти — всю душу ошпариш.
Суремить Ірена. Мовчить В’ячеслав.
Той спогад — як подим пожарищ. Товариш
ім’ярек чатує — всі шпари заткав.
Заходить епоха великого посту.
Всецарствіє пекла — свій острах зібгай.
Хтось другий і третій, і п’ятий, і шостий —
очима, очима заселено край.
Тож — в неба провалля,
бездоння, бездолий
нагірний, невірний, утрачений рай,
всебілий, всегнівний,
всещедрий, всекволий.
А що під крилом твоїм? Кара — карай.
У небо у надвищ у стужу прелюту
до сонця, Ікаре, ти, рабе, розкриль.
Отам і здобудеш останню покуту,
розпалиш як горно нагірний свій біль.
О царство півсерць, півнадій, півпричалів,
півзамірів царство, півзмаг і півдуш!
Скрегоче в металі, регоче в металі
дорога тривоги, випроби і скруш.
Ламка і витка всеспадна дорога.
Дорога до Бога — ламка і витка.
Чатує тривога, долає знемога —
і пісня підноситься — й віща, й щемка!
* * *
Церква святої Ірини
криком кричить із імли,
мабуть, тобі вже, мій сину,
зашпори в душу зайшли.
Скільки набилося туги!
Чим я її розведу?
Жінку лишив — на наругу,
маму лишив — на біду.
Рідна сестра, як зигзиця,
б’ється об мури грудьми.
Глипає оком в’язниця,
наче сова із пітьми.
Київ — за ґратами. Київ —
весь у квадраті вікна.
Похід почався Батиїв
ачи орда навісна?
Мороком горло огорне —
ані тобі продихнуть.
Здрастуй, бідо моя чорна,
здрастуй, страсна моя путь.
* * *
Гойдається вечора зламана віть,
як костур сліпого, що тичеться в простір
осінньої невіді. Жалощів брості
коцюрбляться в снінні — а дерево спить.
Гойдається вечора зламана віть
туга, наче слива, рудою налита.
О ти всепрощальна, о несамовита
осмутами вмита твоя ненасить.
Гойдається вечора зламана віть,
і синню тяжкою в осінній пожежі
мій дух басаманить. Кінчилися стежі:
нам світ не належить — бовваном стоїть.
Шалена вогненна дорога кипить.
Взялась кушпелою — обвітрені крони
всю душу обрушать у довгі полони,
і згадкою — вечора зламана віть.
І сонце — твоє, простопадне — кипить.
Тугий небокрай, погорбатілий з люті
гірких дорікань. О піддайся покуті
самотності! (Господи, дай мені жить!)
Ти бачиш — обтято дорогу і спить
душа, розколошкана в смертнім оркані
високих наближень. На серця екрані
гойдається вечора зламана віть.
Гойдається вечора зламана віть,
неначе розбратаний сам із собою.
Тепер, недоріко, подайсь за водою
(а нишком послухай: чи всесвіт — не спить?)
Усесвіт — не спить. Він ворушиться, во-
втузиться, тузаний хвацько під боки
мороками спогадів. Луняться кроки,
Це, Господи, сяєво. Це — торжество:
надій, проминань, і наближень, і на –
вертань у своє, у забуте й дочасне.
Гойдається павіть, а сонце — не гасне
і грає в пожежах мосяжна сосна.
Це довге кружляння — над світом і під
кошлатими хмарами, під багряними
торосами замірів. Господи, з ними
нехай порідниться навернений рід
отой, що принишк під торосами неб
залізних, із пластику, шкла і бетону.
Надибую пісню, ловлю їй до тону
шовкового голосу (зацний погреб).
Поорана чорна дорога кипить
нема ні знаку — од прадавнього шляху.
Сподоб мене, Боже, високого краху!
Вільготно гойдається зламана віть.
* * *
Те, що було за смертю, я пізнав.
Всю силу таємничого діяння,
весь морок неб і твань землі движку.
І тяжко жити, цим знанням підперши
свою оселю, витрухлу на пустку.
Склепіння склепу, тліну тліну тлін
опав тебе, подужав і змертвив.
І вже тобі повік не відволодати
довірливого серця. Все — в подобах.
Світ, у котрому виросла душа,
зінакшав. Це твоя, Єресіярхе,
найтяжча плата і страшне знання.
Ось — твій убивця: руку подає,
всміхається, щасливих зичить років,
ховаючи зненависть, як ножа…
* * *
Тюремних вечорів смертельні алкоголі,
тюремних досвітків сліпа, як близна, ртуть.
А сто мерців, обсівши серце, ждуть
моєї смерти, а своєї волі.
І день при дні глевтяники жують,
аби чим-небудь душу закропити.
Валує дим — то дні несамовиті
вершать ачи розпочинають путь —
по спогадах, що в пам’яті гніздяться,
по втратах, що тебе з усіх спромог
угору поривають, коли Бог
постав, як лютий бич і можновладця.
* * *
Як страшно відкриватися добру,
як страшно зізнаватись, що людина
іще не вмерла в нас. Як страшно ждати,
коли вона, захована, помре
у темряві, щоб нишком відвезти
на цвинтар душ і щастя запопасти,
якого вже до ран не прикладеш.
Як вабить зло! Як вабить гріх — піти
світ за очі, повіятися з вітром
і власної подоби утекти,
мов чора лисого. Кульгавий день
увійде в темінь, гляне по криївках
і завагається. Бо шкода праці:
сидить при ватрі плем’я самоїдів,
щасливо позіхає. На вогні
печеться м’ясо. В казані окріп
переливається. Сьорбають юшку
і повні філософських резигнацій
мізкують, з кого б смажити печеню,
щоб стало на сніданок і обід.
Кульгавий день відходить, бо печерний
ікластий лютий смерк не западе,
допоки аж останній самоїд
не з’їсть себе самого і помре
із філософським виразом. Мовляв,
життя коротке, а забракло кревних.
* * *
Цей біль — як алкоголь агоній,
як вимерзлий до хрусту жаль.
Передруковуйте прокльони
і переписуйте печаль.
Давно забуто, що є — жити
і що є світ і що є ти.
У власне тіло увійти
дано лише несамовитим.
То ти ще довго сатаній,
ще довго сатаній, допоки
не вмреш, відчувши власні кроки
на сивій голові своїй.
