«Ми зродились із крови народу»

За час Незалежности, а особливо у рік 70-ліття створення УПА, з’явилося багато матеріялів про бійців нескореної армії. Але хоч скільки про це писали б тепер, ніколи не вичерпається тема, на правдиве висвітлення якої впродовж довгих десятиліть не тільки було накладено табу, а й роль УПА в українській історії оббріхувалася всіма можливими й неможливими способами. Не зайве підкреслити, що, захищаючи рідну землю, Українській повстанській армії доводилося боротися з арміями й иншими збройними формуваннями трьох держав: Німеччини, Польщі, Радянського Союзу. Сьогодні розповімо про молодих патріотів на прикладі лише одного навчального закладу. А такі жертовні та безстрашні юнаки й дівчата прийшли у лави повстанців чи не з кожної школи, інституту, села і міста. Вони не вважали себе ні героями, ні жертвами — вони просто захищали рідну землю.
Вишкіл
Вихованці Української учительської семінарії, яка в 1940—1944 роках з ініціятиви професора Яґеллонського університету Володимира Кубійовича діяла у лемківському місті Криниці, були життєрадісні й талановиті. Вони прагнули стати вчителями, але воєнні дії внесли корективи в їхнє життя. Освіта допомогла молодим людям усвідомити свою належність до нації, свободу якої можна було здобути лише боротьбою з окупантами. Тому поруч із навчальною програмою студенти поглиблено вивчали історію рідного краю, займалися спортом, а деякі з них стали членами підпільної групи ОУН, яка від весни 1942 року діяла в бурсі (гуртожитку).
У своїх пізніших спогадах, перебуваючи в еміграції, тодішній директор семінарії Омелян Цісик писав: “Чи наша, учителів, праця пішла намарне? Чи сліду по ній не осталося? Важко на ці питання відповісти… Частина з них разом зі своїми насильно виселеними батьками пішла у світ із закінченою фаховою освітою, а частина — у чужі світи з невимовним болем по втраченій Батьківщині… Велика частина юнаків заповнила лави УПА. Вони довгий час вели бої з ворожими військовими частинами та були провідниками маршових відділів на своїх, так добре їм знаних, верховинах…”
Навчаючись, семінаристи нелегально відвідували вишкільні заняття, які на Парковій горі проводив ідейний вихователь молоді Мирослав Котович, а також підпільники з вищого проводу.
“Досвітком ми викрадалися з бурси через балкон і йшли на визначене місце. Добре не пам’ятаю всіх, хто був у тій першій групі; пригадую лише деяких хлопців. Це були: Микола Філь, обидва Михайли Федаки, Остап Фака, Василь Дмитришин, — розповідав Анатоль Вороняк. — Хлопці дуже переживали, коли ставали в ряд на “струнко” і пошепки промовляли Декалог ОУН. Це було небезпечно, бо коли б німці накрили нас, то розстріляли б або загнали в концтабір. Цікаво те, що ніхто з бурсаків, які не належали до нашої організації, не звернув уваги на наші нічні-досвітні відлучення. По вишколі кожний із нас мав уже свою групу, з якою проводив заняття, але це відбувалося вже в кімнатах бурси”.
Розповімо про деяких із них.

Анатоль Вороняк
(псевда “Хмара”, “Богун”)
Народився 1925 року в с. Чермно на Холмщині, повіт Томашів, у селянській родині. Навчаючись в Українській учительській семінарії (1940—1944 рр.), був активним учасником художньої самодіяльности і спортсменом, головою (старостою) шкільної самоуправи й очолював шкільний курінь молоді.
Зі спогадів учительки Наталії Волошинської: “З хлопців добрими і серйозними учнями були Анатоль Вороняк, молодший і старший Федаки та багато инших… Мені особливо запам’ятався Шевченківський концерт, на якому директор Омелян Цісик підготував з учнями містерію “Великий льох”. Ведучим у цій містерії був Анатоль Вороняк. Він також дуже гарно декламував “Кавказ”, за що отримав бурхливі оплески”.
Ще підлітком Анатоль бачив, як польські банди нападали на українські села, вбивали людей, руйнували церкви. Тому 1940 року вступив в ОУН, у 1942—1943 рр. пройшов оргвишкіл. 1944 року — він уже в активному підпіллі під псевдо “Хмара”, бере участь у роззброєнні німецької поліції у селах Гладишів і Крампна. Пройшов спецвишкіл підпільної праці. Улітку 1945 р. за дорученням райпроводу ОУН спільно зі “Смирним” (товаришем із семінарії Михайлом Федаком) організував групу на Західній Лемківщині.
1945 року заарештований енкаведистами, які передали його польському уряду безпеки. За два місяці звільнений через брак доказів. Разом зі “Смирним” створив бойову групу самооборони й роз’яснював лемкам політику переселення українців зі своїх питомих земель до УРСР.
Райпровід “Бескид” (після реорганізації — “Верховина”) у вересні 1945 р. доручив молодому підпільнику очолити відповідальні реферантури під проводом “Пугача” (Миколи Філя, ще одного товариша із семінарії). Виконуючи завдання, 29 червня 1946 р. Анатоль потрапив у засідку прикордонної застави польського війська. На щастя, встиг знищити всі документи і вдавав із себе “невинного” хлопця.  “Тож мене не передали до уряду безпеки, — розповідав пан Анатоль, — а тільки до штабу 32-го полку польського війська, де я виконував функції перекладача”. Досвід підпільника, впевнена поведінка і прихильність польського офіцера-антикомуніста зробили свою справу: після піврічного ув’язнення “Хмару” звільнили.
Оселився у Любліні. Працював чорноробом на залізничному двірці й навчався у вечірній школі, згодом закінчив загальноосвітній ліцей і Вищу економічно-кооперативну студію і працював у споживчому кооперативі. 1956 року брав участь у І з’їзді Українського суспільно-культурного товариства в Польщі. Був автором Альбому українських церков, який вийшов друком у Лондоні.
Микола Філь
(псевда  “Пугач”, “Думич”)
Народився в селянській родині 1923 року (с. Жапалів Любачівського повіту). В Українській учительській семінарії організував камерний бурсацький хор, в якому співало 15—20 семінаристів, був його диригентом.
1944 р. став командиром бойової групи УПА, а в січні 1945 р. призначений провідником ОУН у надрайоні “Бескид”. Обійшов усю Західну Лемківщину (повіти Коросно, Ясло, Горлиці і Новий Санч).
1947 р., коли збройні загони УПА були майже розбиті, пробився з частиною проводу в американську окупаційну зону в Німеччині. Оселився в Мюнхені. Працював у різних редакціях українських видавництв. Навчався в Українському Вільному Університеті, захистив ступінь магістра, а опісля — доктора гуманітарних наук. Тривалий час очолював редакцію часопису для молоді. Тяжкі літа у підпіллі, великі зусилля в праці й науці підірвали здоров’я. Помер 1983 року.
Євген Мельничук
(псевдо “Білий”)
Народився 1926 р. в с. Молодятичі на Холмщині. Початкову школу закінчив у рідному селі, з 1943 до 1944 рр. навчався в Українській учительській семінарії в Криниці.
Член підпільної ОУН від 1943 р. Пройшов спецвишкіл конспірацій і дій у підпіллі. Улітку 1945 р. заарештований НКВС і переданий у руки польської безпеки, яка змушена була випустити його через брак доказів вини. Майже два місяці арешту не зламали юнака, який, захищаючи лемківську землю, продовжив боротьбу тепер уже проти комуністичної влади. Був у бойовій групі “Смирного” (Михайла Федака), за наказом райпровідника перейшов до праці в проводі ОУН надрайону “Бескид”, провідником якого був “Пугач” (Микола Філь).
Коли об’єднані дії прокомуністичного польського й чеського військ розбили збройні сили УПА, Євген із групою бійців пробивався в американську зону. Недалеко від австрійського кордону в сутичці з чеською безпекою був важкопоранений і потрапив у полон. Підлікувавши полоненого, чехи віддали його в руки НКВС. Допити у в’язницях Львова, Києва, Харкова, вирок — 25 років концтабору. Перейшов етапами до різних гулагів Сибіру і Казахстану. 1955 р. звільнили по амністії. Помер у Тернополі на 36-му році життя.
Михайло Федак,
син Теодора (псевда
Смирний”,  “Бриль”)
Народився 1923 р. в с. Роп’янка на Лемківщині. Батьки — селяни. Навчався в Українській учительській семінарії в Криниці з 1940 до 1943 рр., займався спортом, співав у шкільному хорі. Був товариський і веселий на вдачу. Хлопці-семінаристи називали його “Кайзер”, а дівчата — “Бараболька”. Вони й не здогадувалися, що юнак — член ОУН (з 1940 р.), співорганізатор мережі ОУН на Західній Лемківщині, сотник у курені “Хріна”. Мав псевда “Смирний” і “Бриль”.
1945 р. зорганізував групу самооборони для захисту лемківських сіл від нападів польського війська, брав активну участь у бойових діях. 1946 рік — провідник куща ОУН, з 1946-го — командир бойової групи самооборони і зв’язку з закордоном у надрайоні “Верховина”. Його боївка, яка забезпечувала зв’язок і вихід підпільників ОУН-УПА до американської зони, діяла на Лемківщині найдовше — до осени 1947 р.
Опісля еміґрував до Канади. Працював директором Української школи в Торонто, був активним діячем в Об’єднанні лемків у Канаді. Автор багатьох статей, репортажів, нарисів.

Михайло Федак,
син Миколи
(псевдо “Сокіл”)
Михайло, син селянина з с. Роп’янка, що на Лемківщині, біля Кросна, народився у 1922 р. Навчаючись в Українській учительській семінарії, співав у хорі. Друзі називали його “Старий”, бо був на рік старший від иншого Михайла — сина Теодора.
Член ОУН з 1941 р. Мав псевдо “Сокіл”. Після матури, з 1943 р., вчителював. У 1945 р. перейшов у підпілля, був учасником збройної групи самооборони. 1946 року отримав дозвіл вийти з підпілля. Виїхав за кордон. Помер 1974 р. в Чикаго.
Іван Щерба
(псевдо “Соловей”)
Народився 1925 р. в с. Свіржова Руська, повіт Ясло Краківського воєводства, в селянській родині. З 1941 до 1944 рр. навчався в Українській учительській семінарії в Криниці.
У серпні 1944 року, з наближенням фронту до Дукельського перевалу, вступив в УПА. Тут зустрів своїх друзів із семінарії: тепер уже сотенного Михайла Федака, командирів відділів УПА Миколу Філя, Анатоля Вороняка і одержав наказ очолити мережу зв’язку й розвідки під псевдо “Соловей”. Спільними силами повстанці роззброїли поліцію в селах Крампній і Гладишові, обороняли лемківські села від наскоків польських шовіністичних формацій та більшовицьких партизанів, які грабували та палили лемківські села, вбивали священиків, учителів, національно свідомих селян.
Після переселення в УРСР закінчив Львівський університет. Працював директором школи, завідував кабінетом іноземних мов Львівського інституту вдосконалення вчителів. Нагороджений численними грамотами різних рівнів, медалями.
Іван Омелянович із родиною живе у Львові, безмежно любить рідну Лемківщину й Україну. Постійно читає і дописує в періодичні видання (“Наше Слово”, “Дзвони Лемківщини”, “Лемківщина”, “Ватра”), збирає лемківські пісні, легенди, вивчає документи з історії Лемківщини й національно-визвольної боротьби УПА, участь у ній лемків. Заступник голови і голова наукового відділу Братства ветеранів національно-визвольної боротьби імени Романа Шухевича.

Микола Мишко
(гулагівський № 740)
Миколі Мишкові не було й двадцяти, коли він вступив в українське підпілля. За спиною залишилися початкова школа в рідному селі Святкова Мала (повіт Ясло на Лемківщині), семирічка у Святковій Великій, учительська семінарія в Криниці. Заочно навчався у Технічно-господарському інституті в Подєбрадах (Чехословаччина) і вчителював у селі Новиця Перегінського району Івано-Франківської (тоді Станіславської) области.
Його батько, унтер-офіцер австрійської армії, пізніше український Січовий стрілець, у своїй хаті давав притулок членам підпілля. Внаслідок провокації 1947 року Миколу разом із дружиною Василя Андрусяка (полковника УПА “Різуна”—“Ґрегота”) Євгенією і їхнім сином заарештували.
За участь у національно-визвольній боротьбі молодого підпільника засудили на 10 літ. Сидів у тюрмі № 1 Станіслава, в тюрмі на Лонцького у Львові, відбував покарання в гулагах Північного Уралу, Казахстану, у Воркуті, після страйків — у штрафних таборах “Сарань”, “Кебасжук”, на шахтах №№ 3, 11, 62, на будівництві ТЕЦ-2, потім — заслання під недремним оком комендатури міста Воркути, де кожних 15 днів мусив відмічатися. Гулагівський № 740.
1956 р. повернувся в Україну. Проживав у Самборі Львівської области, працював слюсарем. Ніколи не шкодував, що пов’язав свою долю з УПА, не опускав рук у найважчі хвилини, до останніх днів життя був оптимістом і мав почуття гумору.

Відважна розвідниця
“Тетяна”
Анні Черешньовській було 15 років, коли вона приїхала з рідного села Стежниці, що коло Балигорода на Лемківщині, до міста Криниці, щоб вивчитися на вчительку. Здібна, кмітлива, старанна, товариська, Ганнуся була однією з найкращих семінаристок і, мабуть, стала б добрим педагогом, але вона хотіла жити і працювати у своїй незалежній державі, свободу якої ще треба було здобути. Тому 1943 року стала членом підпільної сітки ОУН Лемківського надрайону, а з 1944-го — розвідницею у відділі командира “Чорного” під псевдо “Галина”. Часто вбрана як селянка, вивідувала важливу інформацію і попереджала повстанців про небезпеку.
Так, уночі 23 жовтня 1944 р. побачила, що в сусідньому селі з’явилися більшовицькі танки і військо та повідомила сотні командирів “Чорного” і “Хоми”, що ворог готує облаву на село Ліщаву Горішню. Повстанці вийшли назустріч двотисячному війську й 24 жовтня відбувся великий цілоденний бій, у якому загинуло 17 вояків, серед яких поручник “Хома”, шестеро були поранені. У цьому бою брала участь і відважна дівчина.
Коли прийшов наказ проводу демобілізувати сотню “Чорного”, Ганнуся перейшла на теренову роботу. Під псевдо “Тетяна” працювала провідником Українського Червоного Хреста в околиці Команчі аж до 1947 р. Опікувалася пораненими стрільцями, забезпечувала 96-й відтинок ліками, бандажами, ходила в розвідку. В жіночій сітці ОУН виховувала молодь і жіноцтво.
Якось у селі Мичківцях її спіймали поляки, але завдяки приготованому алібі і впевненій поведінці відпустили. Тим часом надійшло повідомлення з Ліська, що це українська підпільниця, за нею вислали погоню, та спритній дівчині вдалося втекти. І ще не раз, заскочена ворогом, під кулеметним вогнем вона виривалася з обіймів смерти.
Під час облави на село Царинське вивезла на санях хворого на тиф стрільця до с. Сухі Ріки, дорогою ледве не втопившись у глибокому потоці. Іншим разом, коли переїжджала з хворим через ріку, заломився лід, і вони впали у воду. Дівчина винесла вояка до берега, хоч покалічила об кригу руки і ноги.
Під час найбільших облав навесні 1947-го, обдерта, боса, вихолоджена, підтримувала на дусі стрілецтво. 14 серпня, взявши провід на себе, разом із друзями (“Марійкою”, “Мартою”, “Стиром” і “Дунаєм”) вирушила на велику Україну. Без мапи і зв’язку йшли навмання, аж поки не налагодили контакт із місцевими повстанцями.
Восени 1947 р. Ганнусю перевели на роботу в штаб. Вона швидко навчилася друкувати на машинці й виконувала особливо відповідальні доручення проводу. За зиму вивчила військову літературу (польову і внутрішню служби, зброєзнавство, міномети і мінування, партизанську тактику). Переписала дві книжки командира “Хріна” — “Крізь сміх заліза” і “Зимою в бункері” та “Спогади чотового Островерха”.
Зі спогадів Степана Стебельського:
“Бойова подруга “Тетяна” особливо відзначилася під час наскоку більшовицької старшинської школи МВС дня 18 серпня 1948 р. В хвилини найсильнішого ворожого вогню з кількох кулеметів на крило, де знаходилися поручники “Кармелюк” і “Хрін” і де вже впали убиті кілька вояків, дівчина першою кинулася рятувати звіти, потім зайняла вигідну позицію за деревом і гукала до нас: “Хлопці! Вогонь!” Коли замовк кулемет вістуна “Богдана”, вона кинулася до нього під ворожим вогнем, але не змогла зняти з кулемета вже мертвого стрільця. Коли дали наказ відступати, вона винесла на собі пораненого вістуна “Буйного”.
Побачивши, як ворог із трьох боків змикає кільце навколо командирів, які відбивалися у скалистому потоці і не помітили оточення, вона з пістолетом у руках, незважаючи на ворожий вогонь і оклики: “Дєвушка, дєвушка!” з віддалі кільканадцяти метрів кинулася на порятунок і встигла вигукнути кодом: “Ка-Ха, відступайте, бо більшовики над головами!”. Навіть у такій екстремальній ситуації вона не втратила притомности духа і розуму і не назвала навіть наших псевд, щоб не зрадити перед ворогом, хто саме знаходиться в потоці. Так подруга врятувала життя своїх побратимів”.
Після того бою Ганнуся вирушила до села Билич (Самбірщина) на зустріч зі своєю сестрою і вночі 21 вересня 1948 р. загинула від нещасного випадку. Їй було тільки 22 роки…

Бойові друзі й подруги
Менше відомостей збереглося про инших безстрашних і мужніх юнаків і дівчат — вихованців Української учительської семінарії, які за любов до рідного краю та зв’язок з українським підпіллям перейшли всі дев’ять кіл пекла (а декотрі, як-от Софія Пішинська, прийняли геройську смерть), та не зрадили друзів, не покаялися. Відбули каторгу і заслання у радянських таборах Стефанія Федчак (амністована 1952 року), Марія Кулянда (Казахстан, 1945—1948 рр.), Марія Зубенко (засуджена на 10 літ тюрми і 5 — у режимних таборах, звільнена 1956 р.).
А ті, котрих дивом обминула радянська червона мітла, відбули згодом ув’язнення у польських катівнях. Відважна підпільниця Іванна Тимочко (псевдо “Христя”) 1947 р. була в’язнем концтабору “Авшвіц” у Явожно та, на щастя, вижила й емігрувала за кордон, де захистила магістерську працю.
Заарештована польською комуністичною владою 1947 р. і відбула примусову працю в Явожно Марія Сиглова. Разом із батьками була заарештована й ув’язнена в цьому страшному таборі Анна Міхневич. Там померли її батько Йосиф і старший брат Семен. Дівчина вижила, вийшла заміж за Омеляна Соколича — сотника УПА, закінчила торговельну школу, працювала бухгалтером у м. Ґлоґув (Польща).
В’язнями концтабору “Авшвіц” були також колишні студенти криницької семінарії Текля Шипчик, Олександр Бішко та парох села Криниця (катехит семінарії у 1941—1942 рр., потім — отець-митрат, препозит Перемиської капітули) о. Степан Дзюбина (помер 2004 р.), в’язнем  “Освєнціма” — лікар семінарії Іван Смолинський.

За розповідями очевидців підготувала Ярослава ВЕЛИЧКО,
член Національної спілки журналістів України, відмінник освіти України

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment