Прокрустове ложе «по-луганськи»

Нещодавно луганці були просто-таки “ощасливлені новорічним подарунком” викладачів Східноукраїнського національного університету імені В. Даля Костянтина Дерев’янка і Гліба Боброва. Тримаючи в руках їхній другий “продукт фантазії” “Украинка против Украины” (Луганск: ООО “Виртуальная реальность”, 2012. — 462 с.) — у першому паплюжилося ім’я Тараса Шевченка — думаєш, до чого людей може довести ненависть до всього українського, що їх оточує, жага грошей (бо створюють вони такі “витвори” на замовлення, які щедро оплачуються), бажання догодити владі, за будь-якої умови викласти й проштовхнути основні положення “Русского блока”.
Автори обирають найдорожчі для свідомого українця постаті, адже всім відомо, що Тарас Шевченко та Леся Українка стали символами України, їхні імена репрезентують українську літературу в усьому світі. Додамо ще: за наслідками дослідження Ганни Онкович (“Українознавство і лінгводидактика”, Київ, 1997), мовними знаками української національної культури є такі імена, як Тарас Шевченко (його прізвище респонденти ставлять на перше місце), Леся Українка (у зведеному списку лідерів її ім’я знаходимо на другому місці), Іван Франко (його ім’я посідає в цьому ж списку третє місце; див.: названа праця Г. Онкович, с. 23—24). Тому не важко передбачити, про кого К. Дерев’янко та його співавтори, уже, можливо, сьогодні старанно “виплітають” третю книгу. Важко лише збагнути, як можна бути таким цинічним, щоб лити на голови людям, з якими прожив усе життя поряд, такий бруд, та ще й подавати його під “благородним соусом” — мовляв, треба знати правду про людей, якими пишається нація. Наразі автори “шедеврів” шукають нагоди, яка б допомогла їм репрезентувати монографії перед студентами факультету української філології Луганського національного університету імені Тараса Шевченка і просвітянами обласного центру. “Луганська” ментальність підказує К. Дерев’янкові, що в університеті та “Просвіті”, які носять ім’я великого поета, це зробити найдоречніше.
Імовірно, саме цей порив керує авторами уже двох пасквілів на українських письменників, коли під час святкування Шевченківських днів їхні “братчики” роздають студентам, які зібралися біля пам’ятника Тарасові Шевченку (молодь вшановує великого сина українського народу!), книгу “Тарас Шевченко — крестный отец украинского национализма” (2005). Якщо М. Грекова, К. Дерев’янка і Г. Боброва спонукає до дії жага правди, то чому “поширювачі правди” при звертанні до них представників правоохоронних органів так швидко зникають з площі?
Тим, що авторів книги про Лесю Українку “виплекано” у Національному(!?) Східноукраїнському університеті імені В. Даля, нікого не здивуєш. У цьому державному вищому навчальному закладі, класичному університеті, патологічно люблять позбиткуватися над українцями. Якщо це не так, то хіба б наважився хтось у музеї “Україна — світ” (цим музеєм дуже пишається адміністрація університету) виставити на стенді, присвяченому творчості Великого Кобзаря, розгорнуту книжку О. Бузини “Вурдалак Тарас Шевченко” (2000) з багатьма підкресленнями. Співробітники музею зауважують: ось як ми, мовляв, об’єктивно подаємо інформацію. Але вони не відповідають на питання про те, чому немає на стенді дослідницьких монографій шанованих у всьому світі авторів про Т. Шевченка? Чому б їм не підкреслити у цих монографіях слова, якими прославляється український геній? Чому в музеях О. С. Пушкіна не виставляють напоказ книги, у яких висловлено багато критичних і несхвальних думок про особистість поета? Може, тому, що дискусійні питання зазвичай обговорюють у колі фахівців? Чи здатних вступити в дискусію у нас небагато? І чи не суперечить така заангажованість практиці музейної справи? Чому, врешті-решт, у музеї історії Східноукраїнського університету про авторів відомих винаходів (усі вони були чи є співробітниками університету) подано лише офіційні свідчення? Чому тут відсутня інформація про їхнє приватне життя, шкідливі звички? Чому не подано тут уривків із листів, які б проливали світло на їхні пошуки свого шляху в житті?
Вдамося до короткої характеристики лише окремих підрозділів книжки “Украинка против Украины”. Скажімо, в одному з них К. Дерев’янко та його співавтор вирішили проаналізувати перший вірш Лесі Українки “Надія” (с. 140). Замість характеристики змісту та художніх засобів цього твору вони зводять розмову до з’ясування подробиць революційної діяльності тітки Лесі Українки, Олени Антонівни Косач, яка пережила трагедію, як і багато інших просвітителів, політичного тероризму. Але автор не підкреслює, що сама Олена нікого не вбивала, хоч і була заслана за свої погляди 1879 року в Олонецьку губернію, а через два роки — у Сибір. За що ж її засуджувати? За те, що вона, як мільйони людей в Україні й у Росії, хотіла змін? За те, що вона не хотіла миритися з існуючим ладом?
Автори не хочуть бачити, що Леся Українка у громадських і ліричних поезіях постає як дві різні особистості. За словами С. Єфремова, “у перших ви чуєте самі бадьорі ноти, невпокорену й неподужану силу, нерозвіяні надії… І зовсім іншою стає перед нами поетеса, коли звертається до своїх особистих, безпосередніх почувань: “думи сумні” беруть тут перевагу” (див.: С. Єфремов. Історія українського письменства, — К.: FEMINA. — 1995. — C. 324). І це кожному зрозуміло, бо Леся Українка дуже хворіла.
Марними видаються нам і спроби авторів звинуватити Лесю Українку в тому, що вона, мовляв, не була істинною християнкою. Але ж світовою практикою визнано, що віросповідання — воля самої особистості. Відомо, що з розвитком знання й раціоналізму релігія перестає бути панівною формою суспільної свідомості, посилюються процеси секуляризації. Після Великої французької революції 1789—1794 рр. і особливо в XX ст. у різних країнах Європи і США росте відособлення церковного і світського життя: засвідчено відділення церкви від держави і школи; свободу віросповідання включають до конституційних прав громадянина; за різними конфесіями визнають рівний юридичний статус; поширена віротерпимість і релігійний плюралізм. Віросповідання дедалі більше стає приватною справою людини, як і конфесії — незалежними від держави об’єднаннями вірних. Хіба хтось може відібрати це право у самої Лесі Українки?
Хочемо закінчити свої роздуми такими словами Ганни Чубач: “Незабутнє — забудеться, нескінченне — закінчиться, навіть чисте забрудниться, тільки пісня залишиться”. Пісня, яку так пристрасно творила Леся Українка для українського народу, залишиться, і нічим її не забруднити. А наклепи, створювані псевдонауковцями, тільки посилюють інтерес до творів поетеси й ведуть їх до справді наукових досліджень її життєвого й творчого шляху.

Прес-центр Луганського обласного об’єднання ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment