Різдво з Катериною

img_6283Любов ГОЛОТА

Кожного нового року на Святий вечір, коли моя родина, згадавши поіменно всіх рідних — живих і мертвих, скуштує куті та умиротворено й щасливо стихне в передчутті першої колядки, я подумки видовжую до неймовірної довжини стіл, за яким сидимо, уявляючи, що разом із нами — всі наші друзі, далекі й близькі. Подумки бажаю усім здоров’я і всього, що кожен зокрема собі намріяв, і вірю, що там, у відкритих небесах, мене чують. Звісно, сподіваюся, що хтось і мене згадує у різдвяну ніч, озивається серцем і голосом.
Її голос не лише я впізнаю з першого слова. Обдаровний і обдарований голос — його переконлива сердечність виповнює слова особливим змістом, лишається з тобою надовго. Окремішній голос, який пролунав на всю Україну “Молитвою до мови”, “Молитвою за убієнних голодом”, “Молитвою до України”. Тоді, наприкінці вісімдесятих—початку дев’яностих тепер уже минулого ХХ століття саме Катерині Мотрич було дано виповісти біль і сподівання наших прозрілих сердець. Когось пробудив Чорнобиль, когось — оприявлена правда історії, а всіх разом — світло надій на нову Україну — тоді — майже ідеальну українську. Голос Катерини Мотрич розбудив тих, хто вже був готовий проснутись. “Молитва до мови” множилася тисячами чи й десятками тисяч дитячих голосів, звучала з радіоефірів… Знаний кінорежисер записав короткометражний фільм з Катериною Мотрич для головного державного телеканалу — тепер її могли не тільки почути, а й побачити: чорнява черкаська вродливиця — особливою архетипною красою. Але… З волі якогось телемудрагеля відома письменниця отримала дублершу. Хай і талановите наслідування авторчиним інтонаціям, але “Молитва…” звучала чужим голосом. Для Мотрич красива картинка нічого не важила і вона добилася, аби отой телекліп чи телеклон зник з екрана. Нині через — самі порахуйте, скільки років, я думаю, що ота вільна чи невільна провокація проти Катерини Мотрич і її “Молитви до мови” сьогодні має досить однозначне містичне забарвлення: тепер багато хто хоче замінити, вилучити, вирвати природні й правдиві українські голоси, залишивши віртуально поки що українську картинку.
До речі, про голос: він у Катерини Мотрич настільки самобутній, що саме вона озвучила листи Катерини Білокур. І це прозвучало так природно, що багато хто сприйняв цей голос як справді білокурівський. Мабуть, Свята Катерина поєднала цих молільниць Слова: обидві народилися при світлі її улюбленого в народі дня, обом батьки дали ім’я святої, яку шанують українські християни. Мабуть, існує певна матриця імен — навіть зовні Катерина Білокур і Катерина Мотрич у чомусь подібні. Поєднує їх і своєрідне духовне сестринство — щира віра в Бога, безмежна відданість творчості.
Втім, це окрема тема — християнство як духовна історія України, дослідження української душі з духовної точки зору у творах Катерини Мотрич, зокрема в її романі “Ніч після сходу сонця”, який з’явився друком у часи другого тисячоліття Різдва Христового. Відтоді її проза і поезія не мисляться поза словом із глибини серця, словом духовним.
Боюсь, аби у моїх читачів не склалася думка, що Катерина Мотрич — цілеспрямована святенниця. Її віра дуже природна, закорінена в православний рід дідів і бабів, від матері й батька, славної селянської родини зі Шполянщини, із села Васильків, як сама Катерина каже: “за три горби від Шевченкового села”. Шоста дитина в сім’ї колгоспниці й коваля, гарнюня й співуча, прийшла у світ у рік третьої української голодовки. Минулого року, в останній листопадовий день, виповнився її поважний, ювілейний день народження. Його письменниця зустріла з неймовірно цікавим, самобутнім романом “Вавилонська вежа”. Чи не найпомітнішою серед постмайданної прози книжкою, читаючи яку переймаєшся не лише всіма емоціями, на які здатен, а й думками, питаннями, які примушує ставити вслід за собою авторка: чому мізерніє світ і людина в нинішньому суспільстві? Хіба здатен народ власноруч руйнувати свою тисячолітню цивілізаційну культуру? Де наша взаємоповага, чому розбрат і заздрість роз’їдають мир і лад? Чому змагання за державницьку булаву приводить до руйнування самої держави, догоджання її ненависникам? Урешті, ким є кожен з нас, за яким родовим кодом живе, яку сповняє місію? Чи людина, вкинута в хаос сьогоднішнього суспільства, здатна зберегти свою особистісну окремішність, а не стати лише одним з пасажирів геніальної вавилонської електрички, яку Катерина Мотрич населила такими яскравими типажами з нашого божевільного сьогодення, що іноді вони нагадують гоголівські “Мертві душі” з їхніми безсмертними персонажами…
Хоча я й не є прихильником “датської критики”, але мене вразила забудькуватість наших літературних побратимів і їхня ж таки вузькоокість: творчість Катерини Мотрич досі по-справжньому не прочитана, хоча принаймні два її романи — “Ніч після сходу сонця” і “Вавилонська вежа” могли б стати предметом надзвичайно цікавої розмови, здатної залучити найширше коло учасників і читачів. Розмови, яка могла б вплинути й на читацькі пріоритети, й на громадське поцінування пошуків сучасної письменниці, яка справді перейнята українською долею своєї батьківщини і це примушує її ще й ще вчитуватися в рідну історію, не уникаючи її хитросплетінь, що часом зав’язані на людській підлості чи зраді. Прозу Катерини Мотрич цікаво читати тому (думаю, аналізувати також), що, починаючи від дебютних “Соняхів” (1977), її оповідання й повісті з книжок “Час найкоротшої тіні”, “Перед храмом любові і болю”, “Звізда Полин”, першого роману “Досвіток” (вийшли в світ із 1982 до1990 рр.) відкривають героїв у розвитку характерів за тих соціальних обставин надзвичайно малодосліджуваних. Словом “перестройка” (перебудова) ми часто-густо підмінюємо глибинний аналіз процесів, що відбувалися в ті роки та без критичного, відвертого, неупередженого погляду насамперед на людину тих років, її душу, яку тоді активно відчужували від материнського, батьківського, первеневого коріння (“Мой адрес — Советский Союз”, “партия — наш рулевой”, “единая социалистическая общность” і т. ін.), від чого людська душа ставала безбожною, дуплистою, забивалася фальшем…  Це вже не було поодиноким явищем — червивинка, надщербленість, відступництво дедалі частіше сприймалися як очевидне і ймовірне. Саме в оповіданнях і повістях Катерини Мотрич, в її романі “Досвіток” з’явилися ось ці нові тоді типажі, з яких наплодилися  (“Поганий плід дає погане дерево”) ще новіші, вчорашні й сьогоднішні  (драма “Кайдашева сім’я”, “сучасники” із “Ночі після сходу сонця”), нові господарі  життя й упосліджений люд з “Вавилонської вежі”.
Думаю, що ми ще повернемося до творів Катерини Мотрич, а сьогодні… Сьогодні я про інше. Про різдвяну, урочисту Катерину. Вона таки  й справді має в собі щось гоголівське, бо народили її ніхто інші, як васильківська красуня Оксана й коваль Вакула. Й чорнії брови, й карії очі, й усміхнена ямочка  на щоці — її дівочий портрет і нинішня парсуна. Найулюбленіша квітка — цвіт соняха. Одяг завжди ошатний. І в модному капелюшку, і у вишиванці  Катерина природна і неповторна.  Вміє малювати, вишиває, в домі сама сучасний  дизайнер і неперевершена господиня.  Знає найдавніші рецепти старосвітської кухні і вміє дати лад на городі й у дворі селянського обійстя. Дотепна й весела. Співчутлива, милостива до тих, хто в нужді чи в горі… Це про неї: “А у тої Катерини хата на помості”, бо наче зійшлися й помножилися в цій жінці усі щедроти, краса і гідність української дівчини, матері… бабусі.
Хочете знати більше про Катерину Мотрич?  Читайте її книжки. Вони написані не злегка, не мимохіть. Маючи на руках крихітну Мар’яну і молочну Олесю, Катерина вставала до робочого столу не пізніше четвертої ранку — так народжувався роман “Досвіток”.  Рання пташка — світла душа, а чи легко їй пишеться? Не знаю, але пересвідчилася, що легкого письма і легких тем Катерина Вакулівна не шукає. Тому й не дивно, що в одному з інтерв’ю на питання, як почувається після написання роману, відповіла: “Було враження, що довго видиралася на гору, поранивши себе, роздерши до крові все тіло, аж до душі, зрештою вибралася — й більше нічого нема… Але коли чую про “муки творчості”, не розумію: які муки, коли йдеться про творчість?”
Це дуже природно для Катерини Мотрич, бо в усьому, що вона робить, що горнеться до її рук, розуму, серця, ніколи  не буває вимученості, вимушеності, є природність, порода і природа.
Якось трапилася в її творчості перерва — на цілих сім років. (Думаю, що це був період  переосмислення і творчості, і слова, а найбільше — намагання збагнути, хто ми і що з нами робиться). Але й ці сім років слово не покинуло Катерину Мотрич — воно зазвучало. На “Промені” разом із отцем Сергієм, священиком УПЦ КП, вона шість років вела передачу “Світло тихе”, згодом, на  Національному радіо, літературні передачі про сучасну поезію й прозу.
Віра і Слово для неї не мають початку й кінця, бо належать царині духу. Може, тому й вибухнули у ній вірші — написала поему “Мотрині ночі”, п’єсу, новий роман… І звісно ж, не полишала мовної теми — цього часу вже як воїтельниця, що бореться з мовною єрессю, з тими, чиїми вустами “диявол промовляє”.
“Ми вічна опара. А коли ж, Господи, Ти випечеш із неї Свої хліби?” — запитує письменниця Катерина Мотрич Творця, не переадресовуючи  своє питання літературному героєві. Це її питання — на сторінках “Вавилонської вежі” вона присутня, як тепер кажуть, “он лайн”. І її Муза — також, і, як зізнається Катерина Вакулівна: “Між нами духовний  зв’язок і спілкуємося ми часто через Святого Духа, через Ангела мого, молитву”.
— Дай Боже, аби так було зав­жди! — посилаю своє різдвяне  побажання Катерині Мотрич із вірою в те, що Ви, мої різдвяні читачі й гості, приєднаєтеся  до мене. Бо хіба в нас багато  таких, як вона? Отаких, з неповторним голосом, навіки пов’язаних з Краєм, з Природою, з історичною родовою пам’яттю, із небесною і земною Україною, з сакральними образами нашого народу, з Богом?..  Почуйте у відкритому просторі різдвяного світу чистий голос Катерини Мотрич, голос працьовитої душі з найкращого в світі Краю-розмаю.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment