Упорядник і автор літературно-критичних розвідок лауреат Національної премії ім. Т. Шевченка
Володимир БАЗИЛЕВСЬКИЙ
Енергія духовної стріли —
То є найліпші для народу ліки.
М. Руденко
Доля Руденка-поета — віддзеркалення консерватизму літературного середовища, критичної думки зокрема. Неготовність їх до сприйняття духовної продукції, що випадає із загального ряду. Надто якщо її новизна постає у шатах традиції і зміст превалює над формою.
Це в свою чергу схиляє до розмислів про байдужість суспільства, враженого вірусом споживацтва, про нездатність його пошанувати те, що заслуговує на пошанування.
Ім’я Руденка сьогодні майже випало з обігу. Його якщо й згадують, то передусім як дисидента, автора художньої та наукової прози.
Факт кричущої несправедливості. Руденко як поет філософської рефлексії — явище рідкісне у своїй цілісності. Глибока поезія немислима без філософії. Але те, що в інших мало вияви спорадичні, для нього стало домінантою, нормою, сутністю і сенсом існування.
Жоден із поетів — ні до нього, ні після нього — не переймався так цілеспрямовано і послідовно таємницями Всесвіту, метафізикою життя, як він. Непояснима, здавалось би, сама ця схильність до ризикованого філософізму переконаного комуніста, секретаря парткому письменницької Спілки, рано пригрітого режимом благополучного посадовця й письменника.
Донедавна, осмислюючи його шлях, я не знаходив відповіді на питання, що змусило його кинути виклик цьому режиму, поміняти сите життя на зеківський бушлат.
Тепер, перечитуючи його поезію, усвідомлюєш: розум, який так затято заглиблювався у шукання доглибних істин, рано чи пізно мав відкинути догми марксизму і піти самостійним шляхом пізнання і самовдосконалення з неминучим поборюванням перешкод. І він відкинув їх із твердістю людини, переконаної у власній правоті.
Цей акт розкріпачення, що призвів до втрати свободи, зрозуміти було б легше, коли б не знаття: Руденко фактично самоук, за плечима якого середня школа і місяць чи два навчання у київському університеті, звідки його вихопила війна, що призвела до каліцтва.
Про це треба пам’ятати, щоб упритул наблизитися до цього, зацикленого на “високих матеріях”, автора.
Самоцитація: “Численні запитання, що ними задається поет, якщо вишикувати їх в один ряд, виказують ту допитливість розуму, якій тісно на вузькій стежці одержавленого знання. Спраглий істини, він шукає її в різних напрямках. Якщо людину створила Вічність, то хто чи що в такому разі вона сама? Чи дано людині охопити світ своїми відчуттями повністю? Невже її вихоплено з небуття тільки заради самоіснування? Чи вона творіння чи й творець? “З яких світил наш мозок виник?”. “Ми живемо чи марим снами?”. “Що ти чи хто ти, пітьма непроглядна, — в чому твоя нерозгадана суть?”.
Поет не довіряє Канту: “Як річ існує — ось питання: для нас, для себе чи в собі?” Перегукуючись з Тютчевим, мотто з якого узяв до свого вірша, і частково йому опонуючи, він твердить: “О ні, гроза — це потрясіння живих небес, живої суші. І сиплеться живе насіння з живих світил у наші душі. І хвилі, зорями зігріті, в собі несуть живу основу, бо тільки у живому світі ти міг живу здобути мову”. І виділяє при цьому: живих, живої, живе, живих, живу, живому, живу.
Вірш написаний у пору, коли вже існував російський переклад книги Тейара Шардена “Феномен людини”. Немає сумніву, що Руденко читав цей твір французького мислителя, який стверджував, що Всесвіт — живий організм. Маємо й вірш Руденка під цією ж назвою.
Чому саме Шарден? Адже й до нього не раз висловлювалася ця думка. Тому, що в одному з наступних віршів поет говорить про так звану точку Омега, а це виплід уяви Тейара Шардена.
Точка Омега — фаза світової еволюції, фінальний період історії, коли людство увійде в світ Божественної досконалості, в лоно вічного Світла.
Французький філософ був прихильником ідеї цілісного знання: синтезу науки й релігії. Можливо, саме цей факт спричинився до того, що правовірні марксисти поставилися якоюсь мірою поблажливо до цієї праці.
За Шарденом, людство зіллється в точці Омега. Настане Наджиття і Надлюдство. Омега — об’єднання без змішування, злиття без поглинання, інакше кажучи, духовна соборність. Припускаємо, що й цей момент міг захопити українського поета, обтяженого знанням безрадісної рідної історії.
Так чи ні, а переймання ним цими ідеями не підлягає сумніву. І зрештою, не вельми вже й важливо, що не тільки Шарденом Всесвіт сприймався як Божественна плоть, а природа як таємниця.
На вічні питання відповідей немає. Тому вони й вічні. “Дух заперечення, дух великий, — ліва рука зоретворної моці! Ти уособлений чи безликий, де ти живеш у всесвітнім потоці?” “Хіба при ньому відмирає Сила, що в суглинках та у глибинах вод всю безліч форм живого сотворила, програму вклавши в генетичний код?”
Ці та інші подібні питання змушують згадати про так звану наукову поезію. Але Руденко не захоплюється тим, що називають романтикою наукових шукань, він розуміє, що досягнення науки й техніки не тільки позитив, а й потенціальна небезпека, на яку, до речі, вказав ще Баратинський. Вони для нього тільки привід, щоб зазирнути за грань видимого, у потаємні глибини Всесвіту.
Всесвіт — одна з найулюбленіших його лексем. Він вживає її безліч разів. Називає себе громадянином Всесвіту. Многократно твердить про злиття з ним.
Але Всесвіт — це й людина. І вона здатна вмістити його в собі. Одна з кращих поетичних книг Руденка так і називається “Всесвіт у тобі”.
Можна говорити про антропоцентризм автора, можна його й заперечувати. Він так уперто шукає місця людині в Безмежності, що забуває про сказане, повторюється. Це не є недолік. Це впертість хвилі, яка знову й знову йде на приступ, щоб прихопити частину берега. Не кожна правда надається до привласнення чи й наближення, універсальна ж — манить як горизонт, то й поет повертається до неї знову. Філософія у певному сенсі — зачароване коло, вийти за межі якого розуму не дано. Тому й одвічні питання.
Та є ще й питання-острахи, питання-сумніви, питання-застереження, питання-зітхання, питання як визнання безпорадності. “Сама безмежність — це жива істота, та як людиною стає земля?”. “Де той граніт, від котрого мене відрубано, щоб витворить людину?”. “Куди веде нас жалібниця-смерть після страждань, яких не оминути?”
Є й легші, приземленіші питання: “Чи ми себе не перетворим на мертвий плин радіохвиль?”. “О час земний! Чи ти з людським обличчям? Чи є ще добрі люди на землі?” І навіть: “Скільки ж вона проіснує — криниця, з котрої слово моє витіка?”
У Руденка-поета були всі підстави ображатися на сучасників. Його напружені духовні шукання лишилися ними непоміченими. Зокрема й початок сходження на вершину. “Безсмертний дух в мені долає звіра, щоб звір отой не подолав мене”. “Я живу, як живе антена, що приймає світи на екран”. “Є глибінь захованого змісту, попри наші примхи та жалі”. “Вмирання є, але немає смерті — є вічне пізнання новим життям”. “Хтось нами зварює всесвітні шви”. “І може, сам я — тільки стовп вогню у вимірі невидимого світу”. “Схопити мить одну-єдину, що у собі несе природи рух — ту мить, яка вселилася в людину, перетворившись на Космічний Дух”. “Я світ шукав, де механізм чуттів спрямований на сферу речовинну”. “У цьому світі сенс лише один: побачити Творця духовним оком”. “Ми наше тіло — щедрий автомат — ще не навчили духові служити”.
Мало хто з поетів бився так відчайдушно над таємницями космології і космогонії, архітектури всесвіту, життя і смерті, над загадками народження і призначення людини, доцільності її існування, як цей колишній партійний пропагандист і агітатор.
“Замкнув себе за ребра, мов за ґрати, — і так тепер живу”, — скаже він в одному з віршів, щоб потім, за логікою парадоксів, спростувати себе самого: “Порвались пута. Я — крилатий дух. Весь Безмір мій, і я у ньому лину. Це рух у надрах Світла”.
Останній рядок знову навертає до читаного поетом Шардена і його гіпотези про існування людини в лоні Світла. Але не тільки до нього. Кажучи про злиття з Всесвітом, поет твердить: “…За речовим порогом є із проміння виткані світи. Земний черв’як, я розмовляв із Богом, щоб невимовне в серці понести”. Згадується Державін з його: “Я — червь — Я — Бог”.
Поезії Руденка в окремих виявах — мовби заримовані сентенції батьків церкви, релігійних мислителів. Вірш “Майя” свідчить про його знайомство з буддизмом. Нагадування про карму, “закон помсти”, увага до Я, до так званої самості, таємничого центру особистості, — свідчить про те, що він старанно студіював індійську філософію, зокрема містиків, які твердили, що атман є брахман, цебто Я є Божество. А це означає, що й рядок Державіна і строфу його, Руденка, можна витлумачити як варіації на тему, задану індійськими мудрецями.
Можна, але необов’язково. Шляхи пізнання недовідомі. Відкриття Всесвіту у собі — це й наслідок індивідуального духовного досвіду.
Таке відкриття неможливе на ґрунті атеїзму й позитивізму. Судячи з однойменної назви книги, поет відчув це уже в 70-ті роки. Можливо, саме поетична інтуїція стала першопоштовхом корінної зміни світогляду.
Поезія, як і релігія, починається з подиву, з відчуття присутності таємниці. Атеїзм не визнає таємниць. Для нього не існує атман, який дрібніший від ядра гірчичного зерна і водночас більший від землі, неба і всіх світів. Отже, не існує й брахман як центр Всесвіту. Для Руденка ж Всесвіт, як і людина, має серце (“Серце світу”).
Знаходимо в поета рядки, що сприймаються як ілюстрація до “Упанішад”, цієї, за словом філософа, індійської біблії. Втім, і до Біблії теж.
Якщо релігія — то знаходження Бога в собі і себе в Богові (Вишеславцев), то “енергія духовної стріли” передусім і спрямована на єднання з Цілим.
На спаді 1986 року муза Миколи Руденка впаде в летаргію і прокинеться тільки у 2001-му. П’ятнадцятирічний вакуум заповнить наукова й художня проза. “Пробач мені за те, поезіє-царице, що зраджував тебе із прозою не раз”.
Це — з останнього сплеску поетичної хвилі 2001—2002 рр. Вірші логічно замкнули біографію поета. Рідкісний сам факт повернення до поезії на дев’ятому десятку життя, але нічого несподіваного у тім немає. Це майже рівне дихання людини філософського складу розуму, яка завершує земне коло. Тут звучать ті самі мотиви, що й раніше. Щоправда, питань поменшало, інтонація вирівнялася. Це неважко простежити у той же “цитатний спосіб”.
Уже назви чи перші рядки частини віршів дають уявлення про напрямну думання і шукань: “Світобудова”, “Якщо душа ніколи не вмирає”, “Все більше закохуюсь в зорі далекі”, “Чи ти здатний увечері Всесвіт обнять”, “Діалектика”, “Інопланетяни”, “Майя”, “Езотеричне”, “Потойбічне”.
“Що є життя?” — запитає поет на схилі життя. І ще раз — уже на трагічній ноті підтвердить: доки людина жива, їй замало знання, що життя — вітальна сила (віталісти), форма руху матерії, органічні структури, спосіб існування білкових тіл (Енгельс).
Філософська лірика та ще й із таким розмахом і послідовністю явлена як у Руденка, — рідкість у наших пенатах. Вже сам факт цей мав би прикувати увагу. Тим більше, що маємо пряме вторгнення у філософію. Це ж означає, що думка мовби обтяжена сама собою, несе подвійне навантаження: вона — рушій і вона ж — мета.
Ф. Сологуб, перекладач Шевченка, його хвалитель і хулитель, у жилах якого текла дещиця української крові, звертався: “О мысль моя, ты побывала на всех просторах бытия. И чем меня ты обольстила? К чему меня ты увлекла? Ты ничего мне не открыла. И много, много отняла”.
Стосовно поезії Руденка можна сказати так: думка багато йому відкрила, але чимало й узяла. Відкрила Всесвіт, усвідомлення злиття з Абсолютом, і, як наслідок, повноту душевного спокою, полегшу виконаного обов’язку: “Я все зробив”. Взяла: безпосередність чуття, ліричний імпульс, уповільнила рух, приземлила й огрубила фактуру вірша, попри те, парадокс, що духовна енергія спрямована у високості.
Така природа мислительної поезії: раціо бере гору, незрідка нехтуючи при цьому одежею образності. Думці важливо себе явити, її не обходить, у якій сорочці з’явиться вона на люди — і це найбільша небезпека, яка підстерігає поета-філософа.
У Біблії є вислів — говорити в серце. Цебто думати серцем. Бо серце — це щось більше від розуму. Ті ж індійські любомудри вважали, що дух людини, його істинне Я — в серці, а не в голові. Серце — орган осягнення мудрості. Для нього досяжне те, що недосяжне для інтелекту.
Про розум серця писав Л. Толстой. Той розум найглибше явив Тютчев. Кілька шедеврів дав Свідзінський. З його тяжінням до метафізики і здатністю думати серцем — дав би більше, коли б не випало йому жити, за Руденком, у череві дракона.
У Миколи Руденка думка майже завжди рухається по прямій. Це призводить до називання, а не до зображення й розкриття. Оголеність прийому ускладнюється абстракціями. Самі по собі — вони набуток розуму: первісній людині зрозуміти їх було не під силу. Та й філософська лірика без них неможлива. Вся суть у їх співвідношенні з конкретикою. Важливо не втратити міру. Поетові цю міру щастить зберегти не завжди.
Усвідомлюючи небезпеку логізації поезії, Фет стверджував, що думка поетична на відміну від філософської не повинна лежати каменем. Її призначення — висвітлювати передній план перспективи твору і ледь помітно мерехтіти в її глибині.
Слова Фета слід сприймати з поправкою на складність проблематики. Але вони наближають нас до інтимної лірики Руденка, де знаходимо взірці синтезу “високої матерії” й інтиму, біблійного й земного.
Цей вихід через усепланетарне й космічне на локальне й особистісне спонукає думати про філософію інтиму як продовження основної лінії творчості поета.
Тема первинного хаосу озоветься й потім. У багатьох віршах виразно прочитується образ тієї, хто розділив з поетом гіркий хліб заслання й поневірянь. У них відбилася складна гама чуттів чоловіка, приреченого на ізоляцію й розлуку з жінкою, єдиною його опорою у матеріальному світі: від сумнівів, вагань, недобрих припущень, безоглядної віри — до інтимних подробиць. Недарма поет називав себе упертим правдолюбом. Він і тут лишився вірним собі.
Руденко як майстер поеми — тема окремої розвідки. Обмежимося називанням кращих з них: “Сльоза Хіросіми”, “Хрест”, “Рогніда і Володимир”, “Побачення”.
Задумуючись над причинами неуваги до цього самобутнього поета, вагомості змісту творчості якого вистачило б на багатьох віршників, доходиш висновку, що не останню роль зіграв тут і його стиль. Уже шістдесятникам з їхнім прагненням оновлення поетичної мови цей стиль видавався певною мірою консервативним. Що вже казати про нинішніх молодих, які попередників, за винятком хіба що кількох “розкручених” імен, не читають.
Руденко — поет одного стилю. Він не міняв його упродовж життя. Стиль проливає світло на його характер. Це була сильна, самоорганізована з нахилом до авторитаризму особистість. Але цільність стосовно творчості незрідка обертається певним одноманіттям, що призводить до розхолодження читача.
Та як би там не було, Микола Руденко належав до тієї рідкісної породи людей, які зуміли переступити через самого себе (Блаженний Августин) і повернути очі душі (Платон) на надсвітове, не забуваючи про земне.
Бути людиною —
значить страждати.
Бути вкраїнцем —
страждати стократ.
Загадка
Чи креслив хто, чи хтось із глини
Спочатку виліпив модель, —
Прообраз першої людини,
Яка поселиться між скель?
Чи плакав хтось?
Чи в краплях поту
Терзанням хмурилось чоло,
Коли ліпив оцю істоту
Собі на радість і на зло?
Не зрадив майстра смак художній,
І світлий геній не зачах, —
Живої думки порух кожний
Висвічує в людських очах.
З якого вийшли ми горнила, —
Ні в кого певності нема.
Сказать, що Вічність сотворила, —
Так хто ж тоді вона сама?
Ми ще не здихались анкеток,
Іще не позбулися віз, —
Та вже націливсь кібернетик
Створить білковий організм.
Мудруй чи ні, — а є ті зерна,
Що породили світ живий…
Можливо, Вічність — це майстерня,
Де ходить скульптор грозовий?
І ось він вийшов на орбіту, —
Вже не дикун,
ще не мудрець…
Хто ж ти такий у надрах світу —
Лише творіння
чи Творець?
1964
* * *
Знову сонце зійшло,
День прибув…
Як мене не було,
Де ж я був?
Мабуть, жив у зорі —
В напівсні;
Чи в дубовій корі,
Чи в зерні.
Вітер хмари жене.
Дощ іде.
Як не буде мене,
Буду де?
Мабуть, в Сонце піду —
До братів,
І усе там знайду,
Що хотів.
Що хотів, що бажав,
Брав зі сну…
На землі не дожав —
Там дожну.
1966
Хаос
Як небо без землі
І як земля без неба,
Так я в холодній млі
Караюся без тебе.
Я мовити хотів
Не про закони руху —
Є хаос почуттів,
Є темний хаос духу.
Хоч прийдуть до злиття
Дві статі неодмінно,
Та хаос під життя
Вже підкладає міну.
О клятий дідуган
З обличчям божевільним!
Я не терпів доган —
Я прагнув бути вільним!
Великим жить хотів,
А не вузьким обніжком.
Та хаос хихотів,
Як гном, під нашим ліжком.
В порушення всіх прав
Він, як і личить гному,
Небесне відібрав,
Зіткнувши на земному.
Тепер в холодній млі
Я сам-один, без тебе.
Як небо без землі
І як земля без неба.
1969
* * *
Я визрів і прозрів — мені нема неволі
І слово не вмира на зімкнутих вустах.
Душа моя живе, неначе вітер в полі, —
Крилатим немовлям шугає по світах.
Я бачу крізь сонця — я так далеко бачу,
Що байдуже мені до всіх моїх скорбот.
У горі не стогну, в розпуці не заплачу
І скреготом зубів не закривавлю рот.
Я страх відкинув геть, байдужий став
до болів.
У грудях миготять зірниці потайні.
Колись я в світі жив. Тепер, позбувшись
волі,
Я цілим світом став…
І світ живе в мені.
13.11.1977
* * *
Життя — це ти. Твої маленькі руки
Тримають світ, який живе в мені.
Пустельним вітром падають розлуки
На наших зустрічей короткі дні.
Була — й немає. Хижі заметілі
Взяли тебе і кинули в сніги.
Лишився плач у змореному тілі
Та клекіт невситимої жаги.
Я думкою простежую дорогу,
Яку тобі належало пройти.
Стогну, радію і молюся Богу:
Багато втрачено —
Та є ще ти!
Це значить, є стежки у тихих травах,
Освячених лелечиним пером.
Є материнські подихи в загравах,
Що пломеніють вранці над Дніпром.
Є Україна, є оте незриме,
Що родить слово, думи висіва.
Є в гумусі під зорями старими
Душа нетлінна — сила вікова.
Та страшно стане, як на серце ляже
Хвилинний сумнів. Ніби помира
Все те, що зорі між собою в’яже, —
І світ стає вузеньким, як нора.
А то вже смерть…
Єдина запорука —
Це те, що ти приїдеш навесні.
Кохана, знай: твої маленькі руки
Тримають світ, який живе в мені.
28.12.1977, Мордовія
* * *
Забуду шлях до рідної домівки,
І шурхіт листя, й човен в комиші.
Лише скупа ромашка із поштівки
Розбудить смуток у моїй душі.
Неначе образ іншої планети
В незнану далеч душу поведе.
Жіночий голос запитає: — Де ти? —
А я промовчу, бо не знаю, де.
Здається, на Землі. Щоправда, обрій
Чомусь не дано бачити мені.
У штовханині, в суєті недобрій
Минають ночі та безликі дні.
Тумани сірі падають на очі.
Реальність щезла, загубилась путь.
А чорні постаті, мов поторочі,
Кудись в холодну темряву ідуть.
Ворушаться і лаються спроквола.
Скрипіння милиць — їхній провідник.
Запитую себе: яке це коло?
Чому я тут? Куди Вергілій зник?
В обличчях сірих жодної прикмети —
Ні думки, ні чуттів не впізнаю.
А голос твій питає: — Де ти, де ти? —
Відповідаю: в Дантовім краю.
15.02.1978, Мордовія
* * *
Немовби й світу вже нема —
Ані Москви, ані Парижа.
Є тільки хуртовина хижа
Та ця серед снігів тюрма.
Можливо, отаким було
Середньовічне городище…
А хуртовина виє, свище —
Природи хаотичне зло.
Від міст відвикли ми давно —
Вони для нас такі далекі…
Хто тут наглядачі, хто зеки —
Для хуртовини все одно.
Пурга мете, мете, мете —
А я вже за бараком бачу,
Як здобуває люту вдачу
Щось волохате і круте.
Воно, йдучи за небосхил,
Іще істотою не стало.
Але йому уже замало
Руйнацій, крові та могил.
Природи хаотичне зло —
Воно ще втілення здобуде.
У ньому корінитись буде
Все те, що в таборах жило.
Це дух і кров, це їжа та,
Що батько-зек спіймає в мисці.
І зек заплаче у колисці,
І брата-зека привіта.
24.11.1979
Синиця
Я спершу думав, що мені це сниться:
В лікарню, не помічена ніким,
Через кватирку вскочила синиця —
Збудила хворих пурханням легким.
Ранкове сонце підсвітило пір’я,
На шийці грають живчики малі.
Я пригадав старе, як світ, повір’я,
Що пташка носить вісті на крилі.
У серці заятрилась давня рана —
І гірко стало, й солодко мені:
Це ж я тебе нарік — тебе, кохана! —
Синичкою у наші кращі дні.
Нехай сентиментально, хай наївно —
Але в закоханих є свій словник…
Моя далека лугова царівно!
Невже ти чула мій болючий крик?
Невже тобі все це передалося,
Що я шептав серед глухих ридань —
Коли, здавалось, вигорить волосся
Від болю, від образи і страждань?
І зрозумівши, як мені тут важко
(Ні співчуття, ні просвітку нема),
В політ послала синьоперу пташку,
А може, це, Синичко, ти сама?
Тим часом пташка розбиває груди,
Бажаючи вернутись на сосну:
Їй, бідній, невтямки, що спритні люди
Поставили невидиму стіну.
Аби звільнитись із тюрми-палати,
Безтямно билась об віконну твердь.
Я їй хотів кватирку показати,
Та налякав — і тим прирік на смерть.
На шибці червоніє крапля крові,
Мертвозно сонце вклякло у вікні:
З моєї нерозумної любові
Вчинились раптом наслідки сумні.
Пір’їнок синіх купка невеличка
Не тріпотіла, впавши на крило…
Навчи, як жити слід, моя Синичко, —
Аби кохання розум здобуло.
25.05.1981, Мордовія
