Роздуми над новим рукописом Євгена Пашковського
Павло МОВЧАН
Успіх лікування будь-якого захворювання залежить від точності діагностування…
Суспільні хвороби діагностуються відповідно до кожної доби, як нас привчали та й привчають і далі різні суспільні дисципліни, незважаючи на наявність відмінності між расами, кліматичними зонами, історією та релігіями… Найпрогресивніше вчення, яке вбивали нам у голови тривалий час, виявилось черговою ілюзією, яка розтанула в туманності марксівської бороди, позоставивши по собі плаваючі багатотомні коржі, які поволеньки осідають у намул… Але ж святе місце порожнім ніколи не може бути, тому і з’явився “новітній атеїзм”, що відбирає владу у Бога і впроваджує залежність від “верховних жреців”, “політиків… чаклунів”, політологів, соціологів, “політикописців, політведучих — всіх камлателів і кадителів цієї невмовкної віросповіді…” (Євген Пашковський).
Для того, щоб почути повний діагноз, який, як на мене, ще ніхто і ніколи прицільно не давав, як це робить, хоч як дивно, людина особливого обдарування, для якої художнє слово, тобто слово, що відтворює точно психологічний стан, відтворює атмосферу, відбиває надовколишній світ, було своєрідною оптикою, людина з абсолютним слухом на слово, людина, наділена найчіткішим особливим зором, який фіксує не лише коливання павутини, а й спроможністю бачити гру сонця на цій павутині, людина, яка так стрімко ввійшла в українську літературу, примусивши багатьох визнати його хист, його майстерність, його оригінальність, його індивідуальність. Євген Пашковський серією публіцистичних публікацій так само примусив звернути увагу не на себе, а на ті суспільні метастази, які вразили українську націю.
Дозволю собі продовжити цитату з його твору, який важко притулити до будь-якого жанру, який, я переконаний, є не лише діагнозом, а й попунктно виписаною програмою духовного оздоровлення людини, відповідно і нації: “політизація замінила безбожним колись політзаняття, сія н о в о я в л е н а в і р а (розрядка моя. — П. М.) привчає думати, що править не Бог, а демон”. А далі автор робить найпосутніше тлумачення, без якого всі попередні інвективи були б просто рефлектуючими фразами: “…демократія без наслідування Бога вироджується у наслідування себе; в обожествлення себе і поклоніння злу; своєму злу, уявленому як блага, демократія без Богонаслідування Бога приводить до повної злократії, політизація сприяє злу так, що відбирає навіяння мудрості й сили Бога і прилучає до немудрості і безсилля політикоманів”.
У щойно процитованих рядках Є. Пашковського відбито всі “приваби” глобалізованого світу, який контролюється наддержавою, що присвоїла собі звання “флагмана демократії”…
Але вся гострота цього оціночного списа вже через кому скеровується не на той інерційно-сприйнятний об’єкт, а на свою “рідну” злократію, яка “залишки духосил випалює на говоріння і обговорення нездар; робить безвільно залежними; навподобі рабів від господарів, наркоманів від наркотиків; з допомогою лжеполітиків, підручних олігархів; підтримує здирницькі псевдодержави, де економіка підмінена поборами, чесноти — продажністю, праця — визиском, культура — розвагами, здоров’я — медициною, право — безправ’ям. Все впізнаване, все зрозуміле, все своє… Що це, політичний аналіз?! Не кваптеся. Це — діагноз…
Євген Пашковський не здійснює локальних проривів у сферу символічного і провіденційного, а ніби постійно перебуває там, де йому відкриваються надособистісні супертексти, з яких зчитуються вищі змісти і вияснюється надмета для людини. Надособистісна складова не знівельовує індивідуального стилю, не перетворюється на беземоційну риторику, а кожне речення робить надзвичайно переконливим, емоційно-забарвленим, інтонаційно спедальованим, за цим квазітекстом проглядає неймовірного масштабу постать Євгена Пашковського, до якого важко достосувати визначення: мислитель, філософ, письменник, теософ, публіцист… Він — інший, багатовимірніший, бо наділений провіденційними можливостями бачити і передбачати, чути і передчувати, знати й усвідомлювати, застерігати… Адже те, що він “зчитує”, дається не для нього особисто, — особистісне відсутнє, оскільки воно є дорогою найкоротшою до ключового сенсу буття для більшості, за визначенням Євгена Пашковського — себелюбові… Отже, дорогою до вдоволення своїх захотінок-забаганок, до самовтіх, до найоблуднішого для людського єства самовдоволення, до ерозії духовної субстанції людини.
Євген Пашковський набув особливого погляду на природу людини, її призначення, її позасоціальну сутність, яка лиш підтверджує, що найдосконаліша реальність є скороминущою, бо все матеріальне, короткочасове переходить у позачасове, субстанціональне, за висловлюванням Емануїла Сведенборга, який, як на мене, найчіткіше потрактував Слово Господнє, Слово як закон, Слово як доцільність і засіб до індивідуального і вселюдського перетворення. Це слово “перетворення” є ключовим словом у праці Євгена Пашковського, який через щоденну багатолітню духовну практику, перетрансформувавшись із нижчого енергетичного рівня на винятково стрімкий, вертикальний рівень, бачить тепер нашу буденщину як марницю існування, а не життя, життя, що з віком людину робить мудрішою, підготованішою до перетворення, тобто використанням дарованого Господом життєвого строку для підготовки до вічного перетворення або ж переходу з світу критичного прагматизму, який, власне, і означається Євгеном Пашковським як стан себелюбові, що є облудністю і самоошукою, досвіту справді вічного…
Пригадалося мені, як років десять тому одержав від невідомої мені людини від руки списаний зшиток під назвою “Прозріння-І”, де було 54 пункти. Ознайомившись з ними, я виокремив п’ятий. Цитую: “І ось тепер, відкриваючи двері нового тисячоліття, перед людством постав доволі високий поріг, який воно повинно переступити і (sіс!) перетворитися в якісно нове або згинути. Ймовірність того, що людство житиме у старій якості, дорівнює нулю. Інша справа, чи дасть воно собі раду”. Євген Пашковський не лише констатує: світ або загине, або перетвориться через людину, а й дає певні настанови, вдаючись до незнаних раніше аргументів (пункти: 2270—2305 з рукопису).
Принагідно згадую вельми популярну ще з радянських часів працю Данила Андреєва “Роза мира”, де автор констатував про згасання на межі ХХ сторіччя великого мистецтва, великої літератури, філософії, а відтак і музики. “Сфера соціально-політичної діяльності втягує в себе, і чим далі, тим виразніше не найбільших духовних представників роду людського, а найубогіших духовно…”
Соціальний ландшафт України змінився за роки незалежності до невпізнаваності. В умовах диктатури так званого ринку національна складова була винесена за дужки, а разом із нею і такі категорії, як мораль, етика і добротворчість… Можна торгувати всім, але за прейскурантом — він став замінником заповітів давніх і нових… Церква виправдовує жертводавця. З освітянського стандарту вилучені й історія, і звичаї, і традиції, і добропорядність, і сумлінність. Філософія успіху обґрунтовується як головний рушійний чинник і в освіті, і в кар’єрі… А задля чого? Суспільство приглуплюють, людину духовно вихолощують, з людини вилучається найпосутніше — її душа… Соціологізована безкоренева, бездуховна людина світоглядно зашорена, загнана в біологічне єство і глухо закоркована… Але як стверджував Епіктет, “немає такого міцного і здорового тіла, яке б ніколи не хворіло…” Він же і продовжив смисловий ряд, який стосується людини: “не існує таких багатств, які б не пропадали”, “не існує такої влади, під яку б не вели підкопи”. І як резюме: “усе тлінне і швидкоминуще, і людина, яка поклала життя на все це, завжди буде в неспокої, страхові, смутках і стражданнях. Вона ніколи не досягне того, чого прагне, а потрапить у ту пастку, якої уникає…” І “лише одна душа людська безпечніша від будь-якої неприступної фортеці. Так чому ж ми всіляко намагаємося послабити цю нашу єдину твердиню? Чому ж ми захоплюємося такими речами, які не приносять нам душевної радості, і не переймаємось тим, що може принести спокій душі нашій?
Ми всі забуваємо, що коли наше сумління чисте, то ніхто нам не зможе нашкодити і що лише від нашої глупоти і жадань володіти зовнішніми речами стаються і сутички, і ворожба”. Цю розлогу цитату великого Грека я навів, аби ще раз нагадати про задавнену людську хворобу на зисковість, корисливість і самолюбство, якою так інфіковане нині українське суспільство…
Євген Пашковський не просто діагностує, а й дає конкретні, ним самим апробовані засоби позбутися цих недуг. Звичайна завищена самооцінка, гнівливість, недоброзичливість, заздрість — усе це руйнує людську особистість, руйнує душу, духовно послаблює людину, яка вже приречена на поразку в боротьбі зі злом, адже людина відлучається від Господньої енергії, енергії Космосу, що спричиняється до дисгармонії зі світом, із самим собою, винесення її за дужки безвічного. Саме тому Євген Пашковський проводить наскрізну думку свого вчителя Емануїла Сведенборга, який у визначальній для людства праці “Достеменна християнська релігія” стверджує, що людина створена для вічного життя, і кожен може успадкувати це життя, якщо буде жити відповідно до засобів порятунку, передбачених Словом.
Засобів порятунку доволі багато, проте всі вони мають безпосередній стосунок до життя в добрі і збереженню правильних переконань, тобто до милосердя і віри: адже милосердя — означає жити доброжиттям, а віра — дотримуватись правильних переконань”. Ці два загальні принципи не просто викладені для людей у Слові як засіб порятунку, але навіть покладені на них як обов’язок. Із цього виходить, що з допомогою них людина може забезпечити собі вічне життя тими силами, що закладені в ній і даровані Богом…” (стор. 341).
Отже, обов’язок людиною відкинутий, а “закладені в ній сили не задіяні”. Звідси і власне самообмеження в швидкобіжучому часові і в скороминущій реальності, яка людину загіпнотизувала примітивним набором самовтіх і самовдоволення. І це, здається, все так просто і зрозуміло, “бо як на законах фізичного порядку тримається природний всесвіт, від атома до метагалактики все діє по закладеному Ним врівноваженні, так на законах внутрішнього порядку — внутрішній всесвіт — духовна людина в людині; тілесність або підкорюється їм, слухняніє вічнопорядку і стає здібною до трансформації вищого блага (підкр. — П. М.), або не підкорюється, суперечить вічнопорядку і тим самим воює з Богом; благосилу відторгує; нічого подвижного робити не здатна, робити може тільки з вимушеності, і то не довго; от чому серед безпринципних немає подвижників, і значного добра, великого спільного діла не може бути…”
Автор — яке неточне слово в цьому випадку, коли йдеться про фундаментальні трактування основ людського буття, коли Євгену Пашковському відкриваються нові принципи світобудови, коли через моральні аспекти стає зрозуміла “механіка” Всесвіту і структура його, коли Слово (Господнє!) відкриває йому, а отже, і нам такі зрозумілі завдяки йому (Євгену Пашковському, 472—477) речі: “духовне завершується в природньому; наденергія оформлюється в матерію і живить уже утворені форми; залежно від ступеня життєвості в них і на них; на планети, де є життя, наденергія поступає в більшій мірі, ніж на ті, де воно призгасло; відображенням цього ж магнітні поля; силові лінії не є магнітним полем, а тільки проекцією того, як сила Божественності, наденергія і надінформація — вливається в матеріальне, певною мірою Бог живе в магнітному полі; Божественне поступенево сходить із ядер назовні, в атомах із підквантового рівня в протон — нейтронну пару; відтак фізичні закони є крайнім природнім завершенням духозаконів і відповідно порушення їх руйнує всесвіт і вирівнюється Ним Самим…” Зупинюся в цитуванні цих справжніх одкровень, які не сконструйовані, не скомпільовані, а сприйняті як надважлива інформація для нас, для усвідомлення і своєї малості, а водночас — своєї великості, адже ми підключені до надпотужних енергій, які можуть нас або перетрансформувати, або ж спалити… Думка Євгена Пашковського, його духовний зір однаковою мірою охоплює і макро-, і мікросвіти… Це не передбачення, а всебачення, всерозуміння, проникнення в багатовимірний Господній світ, присутність Творця, якого він відчуває фізично. І все раптом зі світу культури і літератури стає дрібним, курявним, малозмістовним… І лише ознайомившись з цим одкровенням, починаєш усвідомлювати, чому видатний, а таким є Євген Пашковський, прозаїк поступився місцем учительству… жодних амбіцій, жодних претензій на особливість, на окремішність, на “місійність”, а лише спроба вогняним, незвичним словом пропекти жирові тлущі часу, який затуляє своїми “принадами” те, до чого ми призначені: почути, і бачити, і розуміти, що ти Господнє створіння, Людина, в фізичне єство якої колись втілився сам Господь, аби в Новому Слові явити нам ті заповіді, яких багато хто не чує…
Євген Пашковський покликаний нам їх не лише нагадати, а й потрактувати як шлях до перетворення в ІІІ тисячолітті.
Згаданий мною і розлого процитований філософ-стоїк Епіктет, що жив на межі І—ІІ ст. нової доби, чиї усні настанови передав його учень Флавій Арріан у своїх творах, зазначав, що будь-який (порок) гріх спричиняється слабкістю людською, бо сила від добротворення, і є добрим почином. Епіктет, як і Марк Аврелій, передчував перетворення, які несли з собою ті, хто присвятив себе служінню Новому Слову, Слову, що було в почині і що було Богом… Ці передчуття були вкрай загостреними і віщували зміни: людини і світу… Адже вони усвідомлювали, як і їхні попередники, Зенон і Панецій, що криза полісної культури зумовлена змінами вектора духовного розвитку людства, який в свою чергу обумовлювавсь змінами історично-географічними. Адже походи Пилипа Македонського, як і його сина Олександра, спричинені були несподіваною, за висловом Л. Гумільова, “пасіонарністю” як явищем космічним. Історія постає як послідовний ланцюг дій, кінцевою ланкою якої було Богонародження Ісуса Христа в далекій від грецького і римського світу Іудеї… Історія, за висловлюванням Ф. М. Достоєвського, нарешті набула доцільності і вмотивованості, і поширення вселенського Християнства через випробовування римськими імператорами від Тіберія через Калігулу та Нерона, чиї тотальні репресивні методи боротьби з новим вченням лише зміцнювали на вірі християн…
Я вдався до далеких аналогій тому, що ми переживаємо, як на мене, часи неоримські з абсолютизацією людських законів із відкиданням головного закону — Господнього…
Євген Пашковський мембранно відчуває ті невловимі зміни в сучасному світі, в самій моралі, в людині, яка неодмінно підпорядкована глобальному перетворенню.
