Обереги української традиції — колядки і щедрівки
Микола ДМИТРЕНКО,
доктор філологічних наук, професор, завідувач відділу фольклористики Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології
ім. М. Т. Рильського НАН України
У річному календарно-обрядовому циклі української усної народної творчості колядки та щедрівки належать до величальних пісень — ідеалізації людини в образах переважно селянської хліборобської родини, представників трьох поколінь: старшого (дід і баба), середнього (батько й мати), молодшого (діти). Важливий момент у структурі цього величання — увага до пошанування пращурів (культ предків у різдвяно-новорічній обрядовості).
Про колядки та щедрівки в українській фольклористиці написано чимало. Ще в другій половині ХІХ ст. професор Харківського університету Олександр Потебня присвятив їм окрему велику монографію: “Пояснення українських і споріднених із ними пісень. — Т. 2: Колядки і щедрівки” (Варшава, 1887; перший том, нагадаємо, присвячено веснянкам). Жанрову природу, специфіку мотивів, образів колядок і щедрівок, зміст цих творів, поетику досліджували Микола Костомаров, Олександр Афанасьєв, Олександр Веселовський, Микола Сумцов, Іван Франко, Володимир Гнатюк, Микола Коробка, Філарет Колесса, Степан Килимник, Ксенофонт Сосенко, Борис Рибаков, Олексій Дей, Людмила Виноградова, Олександр Курочкін, Михайло Глушко, Віктор Давидюк, Оксана Панчук та ін. Одна з найповніших публікацій — “Колядки та щедрівки: Зимова обрядова поезія трудового року” (упорядкування, передмова і примітки Олексія Дея; нотний матеріал упорядкував Андрій Гуменюк. — К.: Наукова думка, 1965. — 804 с.). Більшість посилань на тексти подаємо за цим виданням.
Ідеальна сфера колядок і щедрівок, їхній основний зміст пов’язаний із радістю творення і звеличення людини, роду, а відтак і держави.
У колядках і щедрівках передусім ідеться про творення ідеального середовища, в якому перебуває людина: не стільки про космогонічне творення світу в глобальних масштабах, а про ту близьку для людини світотворчу обсервацію, що відповідала її уявленням про ідеальність природи, буття, що надихало й саму людину до такого світотворення. Акт світотворення констатується в обрядових піснях як реалістичний, хоч і за своїми джерелами пов’язаний із міфологічним світоглядом, первісним синкретизмом, початками магії слова з її ефективною дієвістю (слово=діло).
Це ідеальне світотворення в колядках передано в атмосфері сакральності, наближеності людини до світу природи через її обожнення. Фіксація уваги на архаїчних образах води, світового дерева, трьох голубів, магічно-чарівній сівбі піску, з якого “чорна землиця”, золотого каменю, з якого “ясне небонько”, “світле сонінько”, “ясен місячик”, “ясна зірниця”, “дрібні звіздочки”, — це не стільки пояснення першопричин походження названих елементів світобудови, скільки метафоричне уявлення про ідеальний світ загалом.
Чи не найхарактерніший зразок такого акту світотворення й метафоричної ідеалізації, що своєрідно екстраполюється на людину, подав Володимир Гнатюк у першому томі збірки “Колядки і щедрівки”, опублікованої в “Етнографічному збірнику” НТШ у Львові 1914 р. (християнізований приспів, виділений курсивом, має пізніше походження і в текст обядової пісні невдало контамінований):
Коли не било з нащада світа,
Подуй же, подуй, Господи,
Із святим духом по землі!,
Тогди не било неба, ні землі,
А но лем било синоє море,
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радят,
Радоньку радят, як світ сновати:
“Та спустеме ся на дно моря,
Та дістанеме дрібного піску;
Дрібний пісочок посієме ми:
Та нам ся стане чорна землиця.
Та дістанеме золотий камінь,
Золотий камінь посієме ми:
Та нам ся стане ясне небонько,
Ясне небонько, світле сонінько,
Світле сонінько, ясен місячик,
Ясен місячик, ясна зірниця,
Ясна зірниця, дрібні звіздочки”.
Світ, отже, створено. Але то світ космічний, світ природи. Відповідно й з’являється символічна паралель: природа—людина. Наповненість, самодостатність природи передбачає таку ж ідеальну картину й для людини. Сивая зозуленька облітає сади, в одному з них — три тереми:
А в першому — красне сонце,
А в другому — ясен місяць,
А в третьому — дрібні зірки.
Ясен місяць — пан господар,
Красне сонце — жінка його,
Дрібні зірки — його діти.
Або ще одна, менш відома колядка, в якій небесна космогонічно-символічна тріада опускається на порядок нижче, стає тріадою птахів, що відповідно символізують сімейну ідеальну тріаду:
Ой течут, течут бистрі річеньки,
На тих річеньках сплавиноченьки,
На тих сплавоньках по три вершечки:
В першім вершечку сив соколонько,
В другім вершечку сив зазуленька,
В третім вершечку ластов’ятонько.
Ой не тото єсть сив соколонько,
Але тото єсть господаренько.
Ой не тото єсть сив зазуленька,
Але тото єсть господиненька.
Ой не тото єсть ластов’ятонько,
Але тото єсть їх дитятонько.
У творах із астральною символікою переважає не світотворча стихія, а магічний вплив на людину у зв’язку з функцією прогнозування: успішного господарювання, врожайності тощо. Тут своєрідною стереотипною тріадою є не тільки астральні образи (сонце, місяць, зірки; інший “набір”: сонце, місяць, дрібний дощик), а й пізніші за походженням образи самих новорічно-різдвяних свят — Рожество, святого Василя, святе Водохреще.
У колядках і щедрівках “природа змальована в органічній єдності з людиною і виступає по-язичницькому життєрадісною, світлою, щедрою” (Олексій Дей). Можливо, саме звідси, з органічного оптимізму природи, людина переносила як символічний ідеал у своє життя такий дух і настрій?
Олександр Потебня вважав, що основна мета колядок і щедрівок — “дім звеселити”. Учений зближував лексеми веселість, світло, весна, веселка (“райдуга”), весілля тощо і наголошував, що головною метою цих пісень є “величання, піднесення особи, якій призначена пісня, його дому і всієї обстановки до ідеального стану: до значення світового (сюди, напр., обожнення, родичання чи дружній зв’язок із божеством), до високого суспільного статусу, до блиску багатства, мудрості, благочестя, відваги, краси. На всіх ступенях розвитку потреба у щасті, шику, могутності вимагає задоволення хоч би у мрії. Тим більше здатне тимчасово вдовольнити цю спрагу щось таке об’єктивне, як пісня”.
Дехто вважає, що основний зміст зимових обрядових пісень полягає в пророкуванні доброго майбутнього врожаю. Віктор Давидюк підкреслює: “Практична функція колядок із найдавніших часів і дотепер у їхній вітальній силі. У ній їхнє основне значення і причина досить тривалого побутування”.
Щодо мети колядок і щедрівок, то ми схильні більше до позиції О. Потебні: “дім звеселити”, спрогнозувати щасливе майбутнє через символічну ідеалізацію самої людини через підвищення її суспільного статусу та господарського стану тощо. Здається, пророкування “хорошого майбутнього врожаю” хоч і пов’язане з людиною, але трохи відсторонене. А “вітальна сила” передусім засвідчує ідеалізацію людини та її середовища, про що писав Олександр Потебня. Зрозуміло, що первісно цей мотив “дім звеселити” був пов’язаний із “веселощами” сонця, світла, тобто мав значення сакральне, магічно-ритуальне. Згодом сакральна складова втратила силу, під тиском соціальних обставин людське життя профанізувалося й відповідно залишалася потреба такого оказіонально-мистецького ідеального “звесеління”. Особливо в умовах зміни “ідеальної” родо-племінної формації на феодально-кріпосницьку з її соціальним гнітом, визиском, безпросвітництвом. Саме тому колядки та щедрівки почали відігравати одну з тих основних функцій: дім звеселити.
Суспільну роль колядок і щедрівок, їхнє значення для кожної трудящої людини описав Микола Сумцов, заразом і акцентуючи на ідеальних образах-персонажах: “Колядка зачаровує уяву рисами і образами неземного щастя, наповнює бідне життя фантастичними статками, із одинокої похмурої хатини веде в палаци багача, де всюди виблискує золото і срібло, підіймає слухача в осяйні надзоряні простори… Сонце виявляє батьківську турботу про селянське господарство. Місяць дружелюбно розмовляє з людьми і відкриває їм, в якій хаті в наступному році буде весілля. Добрий хлопець в колядках — не простий парубок, а богатир, що нехтує вороними кіньми й червінцями і любить лише милу дівчину. Дівчина в колядках — не звичайна селянська дівчина:
В хату прийшла — пани стрічають,
Пани стрічають, шапки знімають,
Шапки знімають, її питають:
— Чи ти царівна? Чи ти королівна?
Селянський двір оточений білокам’яними стінами; ворота зроблені з жовтої міді. В хаті столи накриті дорогими килимами; на столах стоять келихи, повні вина. Дарунки, що їх парубок вручає дівчині, — великої вартості: золотий перстень блищить, як вогонь, намисто з буйних перлин облягає шию. Навіть кінь у колядах не простий, звичайний сільський кінь, малосильний, з запалими боками… Золота грива вкриває його широкі груди; срібні копита розбивають камінь, що потрапляє під ноги; очі, як тернові ягоди, читають всякі написи.
Цей пісенний ідеалізм чогось та вартий! Вікова особиста і майнова залежність, що знижувалась часом до ступеня рабства, зламала б у духовному плані темного, неписьменного селянина, якби його не підтримувала постійно чарівниця-пісня, що переносила думку і почуття кудись далеко-далеко, де і ясно, і тепло, й затишно…”.
Схожі міркування й оцінки колядок і щедрівок висловив Іван Франко, також підкресливши ідеальну людську домінанту, функцію поезії загалом у житті людини: “Колядки радували селян, брали за душу, хвилювали до сліз. А чому? А тому, бо колядка переносила їх думку в якийсь світ близький і рідний їм, а при тім зовсім відмінний від того, серед якого минає їх убоге, клопітливе життя. Пісня виповідає простими словами їх найглибші, сердечні бажання, показує їх не як бажання, а як дійсність. Слухаючи колядки, такий бідолаха хоч на хвилю бачить себе заможним господарем, у якого подвір’я чисто заметене, хата гарна, світла, в хаті прибрано по-празничному, недостатку нема, а натомість за столом сидять гості славні та величні на весь світ, і він рад, що може чесно і відповідно прийняти їх. Пісня радує його, а глухе почуття дійсних життєвих клопотів хоч на хвилю уступає на бік, випливає сльозами, — не гіркими, але такими, що облегшують душу. Оце й єсть сила і суть поезії”.
У моделі світобудови як одній із властивих для колядок і щедрівок тем переважає елемент описовий, констатуючий, що має реалістичний характер і загалом опосередковано впливає на формування традиційного ідеалу людини, тобто образу господаря, господині, дітей, хлопця/парубка, дівчинки/дівчини. Ідеться про вертикальну світобудову, про мотив світового дерева (чи дерева життя).
Як правило, в українському фольклорі в ролі світового дерева виступають явір, дуб, сосна, верба, яблуня. Цей архаїчний пласт творів зображує послідовну картину світобудови, але з погляду людини та її не стільки естетичної, як суто прагматичної оцінки, пов’язаної з успішним мисливством як запорукою добра, але добра не як морально-етичної категорії, а як матеріальної субстанції, тобто добра як багатства (в розумінні: добра нажити). Саме про це йдеться, скажімо, в колядці з Волині, яка містить, окрім іншого, й тричленну за структурою загадку та відповідну паралель — відгадку:
На твойому дворі дуб гіллянистий,
А в тому дубі то й три користі:
Їдная користь — у корень дуба,
Другая користь — посеред дуба,
Третяя користь — у версі дуба.
У корень дуба — сивії бобри,
Посеред дуба — ярії пчоли,
У версі дуба — ясні соколи.
Далі в тексті колядки сказано, для чого саме потрібні ці бобри, пчоли, соколи, стверджується прогностичне начало, пов’язане з ідеалом господаря мати необхідне: шубу, мед, славу (“Соколи поб’є — славен пан буде”). Ця здобич необхідна людині, щоб обгородитися, найняти військо, але це військо дивне: турка звоюють і насіють “два лани жита, третій пшениці” і т. ін.
В іншій колядці також конкретизується людська прагматика з прогностичною функцією:
Над морем глибоким стояв явір високий.
Приспів:
Грай, море, радуйся, земле,
Вік до віку!
А на тім яворі сиз орел сидить,
Сиз орел сидить да в воду глядить,
У воду глядить, з рибою говорить:
— Ой бути нам, рибо, у одного пана,
У одного пана, пана Івана.
Тобою, рибо, гості вітати,
А моїм пером — листи писати!
Прикметно, що в деяких випадках це світове дерево не стосується вертикальної світобудови, а лише родинних ознак. При цьому з’являється підґрунтя для символічної ідеалізації людини (мотив “Сім’ю вславляють” — Борис Грінченко; “Родина, як пишне дерево” — Олексій Дей).
Далі буде.
